Інтелектуальна власність — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Інтелектуальна власність (значення).
Статут королеви Анни

Інтелектуальна власність, скорочено «ІВ» (англ. intellectual property) — результат інтелектуальної, творчої діяльності однієї людини (автора, виконавця, винахідника тощо) або кількох осіб[1].

Опис[ред. | ред. код]

Право інтелектуальної власності — у найширшому розумінні означає закріплені законом права на результат інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, художній, виробничій та інших галузях.

Але доцільнішим є визначення інтелектуальної власності через зазначення об'єктів ІВ:

Законодавство, яке визначає права на ІВ, базується на праві кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності, які, будучи благом не матеріальним, зберігаються за його творцями і можуть використовуватися іншими особами лише за узгодженням з ними, крім випадків, визначених законодавством.

Поняття «ІВ» виникло в процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у галузі науки, виробництва, мистецтва і літератури.

Право інтелектуальної власності складають дві групи прав суб'єкта[2]:

Особисті немайнові права[ред. | ред. код]

  1. право на визнання творцем;
  2. право зазначати чи не зазначати, дозволяти зазначати чи не дозволяти зазначати своє ім'я (псевдонім) при використанні об'єкта права інтелектуальної власності;
  3. інші особисті немайнові права;

Майнові права[ред. | ред. код]

  1. право на використання об'єкта права інтелектуальної власності;
  2. право перешкоджати використанню об'єкта права інтелектуальної власності;
  3. право на розпорядження правом інтелектуальної власності;
  4. інші майнові права.

Авторське право на продукти графічного дизайну — це частина законодавства про інтелектуальну власність. Воно призначене для захисту творців цифрових медіа, книг, статей, творів мистецтва та музики від крадіжок або неправильного використання[3].

Історія[ред. | ред. код]

Вперше термін «ІВ» вжив у 1845 році Чарльз Вудбарі (Charles Woodbury), суддя Окружного суду штату Массачусетс[4]. В Європі вперше цей термін вжив Альфред Ніон (Alfred Nion) у своєму трактаті «Droits civils des auteurs, artistes et inventeurs» («Цивільні права авторів, артистів та винахідників»), що був вперше опублікований у 1846 році.

Справжня історія терміну почалася у 1967 році, після створення Всесвітньої організації інтелектуальної власності. Вона доклала багато зусиль для світового визнання для закріплення терміну, який є ключовою складовою частиною її назви.

Межі[ред. | ред. код]

1967 року в Стокгольмі було підписано Конвенцію про заснування Всесвітньої Організації Інтелектуальної Власності, якою було визначено, що до ІВ належать права на:

  • літературні, художні та наукові твори;
  • виконавчу діяльність артистів, звукозапис, радіо- і телевізійні передачі;
  • винаходи у сферах людської діяльності;
  • наукові відкриття;
  • промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення;
  • захист від недобросовісного суперництва;
  • усі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній галузях.

Критика[ред. | ред. код]

Запровадження у правничій термінології терміну «ІВ» збіглось із переходом від розуміння авторського права та патентів, як суспільного блага до їх розуміння як «власності», тобто непорушного права власника. Такий перехід спричинив поширення таких термінів як «крадіжка» або «піратство» на порушення авторського або патентного права, а також на виникнення ініціатив у напрямку розширення сфери дії законодавства у цій галузі.

Багато супротивників концепції ІВ, особливо прихильники відкритого програмного забезпечення та вільної культури, називають її «інтелектуальною монополією» або «інтелектуальним протекціонізмом». На думку цих людей, законодавство у сфері ІВ у його сучасному розумінні приносить більше суспільної шкоди аніж користі. Одним з найвідоміших опонентів ІВ є Річард Столмен, автор GNU[5]. Існує рух за відміну авторського права.

Інтелектуальна власність у її сучасному розумінні базується на факті першої публікації чи реєстрації. Цей підхід нехтує тим фактом, що одна й та ж ідея та механізм її втілення може виникнути одночасно у кількох людей[6]. Відомим прикладом є історія про те, як Нікола Тесла та Томас Едісон одночасно дослідили низку електричних феноменів[7].

Види об'єктів інтелектуальної власності[ред. | ред. код]

Об'єкти авторського права[ред. | ред. код]

Об'єкти суміжних прав[ред. | ред. код]

Об'єкти права промислової власності[ред. | ред. код]

Засоби індивідуалізації товарів та учасників господарського обігу[ред. | ред. код]

Особливі об'єкти ІВ[ред. | ред. код]

Фольклор та традиційні знання[ред. | ред. код]

Суб'єкти права інтелектуальної власності[ред. | ред. код]

Суб'єкти права інтелектуальної власності — це творці об'єкта права інтелектуальної власності та інші особи, яким належать особисті немайнові та майнові права інтелектуальної власності. Серед суб'єктів права інтелектуальної власності особливе місце належить творцям: автору, виконавцю, винахіднику, раціоналізатору. Саме від творців це право може передаватися юридичній особі. Якщо охоронний документ на об'єкт права інтелектуальної власності втратив юридичну силу, то цим об'єктом може скористатися будь-яка фізична чи юридична особа, тобто він стає суспільним надбанням.

Співвідношення між інтелектуальною власністю та правом інтелектуальної власності[ред. | ред. код]

Концепція ІВ є міждисциплінарною. ІВ одночасно аналізується у економічній теорії, теорії раціоналізаторства та винахідництва, теорії наукових досліджень та юриспруденції. Остання, в свою чергу, аналізує ІВ з позицій права інтелектуальної власності, під яким у країнах континентального права розуміють міжгалузевий інститут цивільного права. Оскільки Україна відноситься до континентальних правових систем, ключові положення права інтелектуальної власності містяться у Четвертій книзі Цивільного кодексу України.

Використання права інтелектуальної власності[ред. | ред. код]

Докладніше: Права інтелектуальної власності

Згідно зі Статтею 441 Цивільного кодексу України

Використанням твору є його:

  1. публікація;
  2. відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі;
  3. переклад;
  4. переробка, адаптація, аранжування та інші подібні зміни;
  5. включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо;
  6. публічне виконання;
  7. продаж, передання в найм (оренду) тощо;
  8. імпорт його примірників, примірників його перекладів, переробок тощо.

Використанням твору є також інші дії, встановлені Законом.

Ця стаття передбачає такі способи використання твору:

  1. опублікування твору або випуск його у світ. Опублікуванню твору присвячено статтю 442 ЦК;
  2. відтворення твору будь-яким способом та у будь-якій формі. Це право можна також назвати правом на повторне надання твору об'єктивної форми. Відтворення робить твір доступним іншим особам. Відтворенням є не тільки надання твору об'єктивної форми, а й втілення його в іншу форму. Закон про авторське право визначає відтворення як виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер;
  3. переклад твору може бути як самостійним об'єктом авторського права, так і видом використання твору залежно від ступеня творчості. Протягом усього строку чинності авторського права існує право на переклад. Якщо існує переклад автора, ніхто інший не може перекладати твір на ту ж саму мову. Автор і перекладач його твору не є співавторами. Переклад можна робити не тільки з твору, а й з проміжного перекладу. Дозволяти такий переклад може як автор твору, так і автор проміжного перекладу;
  4. переробка, адаптація, аранжування та інші подібні зміни. Ці дії породжують нові об'єкти авторського права — так звані похідні твори. При цих змінах головне, щоб не пошкоджувалось авторське право твору. Право на переробку належить самому автору. Він може видати дозвіл на її здійснення іншою особою. Переробка твору повинна бути оригінальною, тобто бути творчою;
  5. включення твору складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо. Авторові збірника та інших складених творів належить авторське право на здійснені ним підбір і розташування творів. Упорядник збірника користується авторським правом за умови дотримання ним прав авторів кожного з творів, включених до складеного твору. Автори творів, включених до складеного твору, мають право використовувати свої твори незалежно від складеного твору. Правова охорона баз даних не поширюється на самі дані. Автори творів, включених до таких видань, зберігають виключні права на використання своїх творів незалежно від видання в цілому;
  6. згідно з законом про авторське право, публічне виконання — це подання за згодою суб'єктів авторського права творів, виконань, фонограм, передач організацій мовлення шляхом декламації, гри, співу, танцю та іншим способом як безпосередньо (у живому виконанні), так і за допомогою будь-яких пристроїв і процесів (за винятком передачі в ефір чи по кабелях) у місцях, де присутні чи можуть бути присутніми особи, які не належать до звичайного кола сім'ї або близьких знайомих цієї сім'ї, незалежно від того, чи присутні вони в одному місці і в один і той самий час або в різних місцях і в різний час;
  7. продаж твору, передання в найм (оренду) тощо. Це право суб'єкта авторського права найбільшим чином направлено на отримання прибутку;
  8. імпорт, тобто ввезення в Україну примірників твору, примірників його перекладів, переробок тощо — це різновид розпорядження твору. Авторське право має територіальний характер, його чинність поширюється лише на територію, де воно виникло. Тому навіть якщо твір був відтворений за кордоном з дозволу автора, його ввезення на територію України є порушенням авторських прав. Це, наприклад, може спричинити зниження попиту на примірники, які розповсюджуються в Україні.

Перелік, поданий у цій статті, не є вичерпним. Це зумовлено тим, що завдяки технічному прогресу способів використання твору дуже багато і вони можуть бути найрізноманітнішими.

Види порушень права інтелектуальної власності[ред. | ред. код]

До порушення права інтелектуальної власності відносяться:

Міжнародний захист[ред. | ред. код]

Сьогодні участь України в міжнародному співробітництві у сфері інтелектуальної власності реалізується переважно в таких формах:

- активна співпраця з ВОІВ, включаючи конкретну участь в роботі її керівних органів, постійних комітетів та робочих груп;

- участь в Союзах, Договорах, Угодах, Конвенціях, адміністративні функції яких здійснює ВОІВ;

- співробітництво з регіональними Міжнародними організаціями, зокрема Європейською патентною організацією, Євразійською патентною організацією,

Міждержавною радою з питань охорони промислової власності країн СНД);

- двостороннє міжурядове співробітництво й співробітництво на рівні відповідних відомств іноземних країн;

- співробітництво з неурядовими й громадськими організаціями, діяльність яких пов’язана зі сферою інтелектуальної власності - Коаліцією захисту прав

інтелектуальної власності, Міжнародною федерацією фонографічної промисловості, Міжнародною асоціацією власників товарних знаків та іншими;

- участь в організації та проведенні міжнародних семінарів, конференцій, симпозіумів з питань інтелектуальної власності.

Оформлення прав інтелектуальної власності[ред. | ред. код]

Це послідовність дій людини, направлена на здобуття права на винахід, корисну модель або промисловий зразок, яке охороняється державою і засвідчується патентом, торговельну марку, права на яку засвідчуються свідоцтвом, авторське право, що не підлягає обов'язковій реєстрації.

У ст. 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Проте, не кожний результат творчої діяльності стає об'єктом інтелектуальної власності. Об'єктом інтелектуальної власності визнається лише такий результат творчої діяльності, який відповідає встановленим вимогам закону.

Державна реєстрація авторського права в Україні здійснюється відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. № 3792-12 та постанови Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 р. № 1756 «Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір».

Науково-технічні досягнення можуть бути визнані об'єктами промислової власності лише після їх кваліфікації як таких відповідним державним органом, державної реєстрації і видачі охоронного документа. Державна кваліфікація здійснюється Державним підприємством «Український інститут промислової власності», що входить до складу Державної служби інтелектуальної власності, на підставі проведення спеціальних експертиз — формальної і кваліфікаційної. Зазначені експертизи здійснюються відповідно до патентних законів і відомчих нормативних актів.

Для оформлення прав на винаходи, корисні моделі і промислові зразки необхідно подати відповідним чином оформлену заявку в Державну службу інтелектуальної власності (раніше — Державний департамент інтелектуальної власності). Для цього заявка направляється на адресу Державного підприємства «Український інститут промислової власності», підлеглого Установі, де проходить експертизу. Одночасно з публікацією відомостей про видачу патенту Установа здійснює державну реєстрацію патенту, для чого вносить до реєстру відповідні дані. Видача патенту здійснюється Установою в місячний термін після реєстрації патенту.

Право на подання заявки, насамперед, має автор. У встановлених законом випадках це право має роботодавець.

До рішення Установи про видачу патенту чи про відмову у видачі патенту заявник має право з власної ініціативи вносити до заявки виправлення і уточнення. Якщо зазначені виправлення і уточнення надійшли до Установи після прийняття рішення про видачу патенту чи про відмову у його видачі, відповідно до Закону вони вже не враховуються. Але ці виправлення і уточнення враховуються, якщо вони надійшли після публікації відомостей про заявку на видачу патенту на об'єкт промислової власності, але за шість місяців до дати публікації. Після надходження до Установи документа про сплату збору за подання заявки вона піддається формальній експертизі (експертиза за формальними ознаками).

Мета формальної експертизи — виявити два важливих чинники:

  1. чи належить заявлена пропозиція до об'єктів промислової власності;
  2. чи подані заявочні матеріали відповідають вимогам закону.

Формальна експертиза проводиться не довше шести місяців від дати подання заявки. За результатами формальної експертизи Установа зобов'язана повідомити заявника про завершення формальної експертизи або про вимогу щодо внесення необхідних змін до матеріалів заявки. Якщо за результатами формальної експертизи виявиться, що заявлена пропозиція не належить до об'єктів промислової власності або вона стосується тих об'єктів, які не можуть бути визнані промисловою власністю, то Установа повідомляє заявника про відмову у виданні патенту. Зазначена відмова оформляється спеціальним рішенням Установи.

Це означає, що наступним етапом розгляду заявки може стати проведення кваліфікаційної експертизи (експертизи по суті) заявки.

Проте Закон надає заявнику право просити видати йому деклараційний патент на винахід. При відповідності заявки вимогам Закону та наявності документа про сплату збору за подання заявки, Установа проводить експертизу на локальну новизну.

Експертиза на локальну новизну — це складова частина кваліфікаційної експертизи, що має своєю метою виявлення лише локальної новизни. Локальною новизною визнається така, що встановлюється за виданими в Україні патентами на винаходи і поданими до Установи заявками про видачу патентів.

В Україні діють два види патентів на винахід:

  • патент — видається після проведення експертизи по суті, терміном дії 20 років;
  • деклараційний патент — різновид патенту, що видається за результатами формальної експертизи та експертизи на локальну новизну заявки на винахід.

Терміни дії патенту відраховується від дати подання заявки до Установи. Якщо заявка спочатку була подана в одній із країн Паризького Союзу, а потім в Україні, то дія патенту відраховується від дати раніше поданої заявки, що називається конвенційним пріоритетом.

Види договорів інтелектуальної власності[ред. | ред. код]

Цивільне законодавство України визначає самостійне місце договорів у сфері інтелектуальної власності в системі договірних зобов'язань. В статті 1107 Цивільного кодексу України наведено невичерпний перелік видів договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності:

  • ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності;
  • ліцензійний договір;
  • договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності;
  • договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;
  • інші договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. До таких можна віднести:
    • договір про розподіл майнових прав на об'єкти права інтелектуальної власності, які були створені при виконанні службових обов'язків або окремого доручення роботодавця;
    • договір між творцем (ями) і роботодавцем про передання права на одержання охоронного документа на об'єкти права інтелектуальної власності, які були створені у зв'язку з виконанням трудового договору;
    • договір між роботодавцем і творцем про винагороду;
    • договір між співавторами про вклад у створення об'єкта права інтелектуальної власності й розподіл винагороди.

Такі договори укладаються тільки у письмовій формі. Вони також не підлягають обов'язковій державній реєстрації, але на вимогу ліцензіара або ліцензіата державна реєстрація може здійснюватись.

Комерціалізація об'єктів інтелектуальної власності[ред. | ред. код]

З юридичної точки зору комерціалізацію інтелектуальної власності (прав на результати інтелектуальної діяльності) можна розглядати як систему правовідносин щодо забезпечення умов сприйняття цих прав як товару та отримання  правовласниками прибутку від його використання іншими особами (користувачами результатів інтелектуальної діяльності)[8].

З економічної точки зору комерціалізація інтелектуальної власності (ІВ) розглядається як одна з двох основних форм реалізації інтелектуальної власності в ринковій економіці, під якою слід розуміти процес залучення результатів інтелектуальної діяльності в господарський обіг шляхом продажу виключних майнових прав інтелектуальної власності на договірній основі[9].

Механізм комерціалізації ІВ є системою юридичних та економічних механізмів конверсії прав на результати інтелектуальної діяльності на рентабельний товар шляхом його введення у цивільний оборот та одержання правовласниками прибутку від його користування третіми особами.

Елементами механізму є: правові форми, соціально-економічна комерціалізація, об'єкт, суб'єктний склад і зміст відносин комерціалізації.

Основними способами комерціалізації ОІВ є[10]:

  1. Використання ОІВ у власному виробництві;
  2. Передача прав на ОІВ: передача прав власності на ОІВ (продаж), передача права на використання ОІВ за ліцензійним договором, за договором комерційної концесії(франшизи), за договором лізингу;
  3. Внесення прав на ОІВ до статутного капіталу підприємства.

Використання об'єктів інтелектуальної власності у власному виробництві є вигідним з точку зору максимізації прибутку, через те що весь зиск від продажу залишається у правовласника. Недоліком є те, що даний спосіб пов'язаний із значними стартовими витратами на доопрацювання об'єктів інтелектуальної власності, розроблення технології тощо.

Внесення прав на ОІВ до статутного капіталу підприємства має ряд наступних переваг:

  • можливість сформувати значний капітал;
  • можливість амортизувати інтелектуальну власність у статутному капіталі і замінити її реальними коштами;
  • авторам і підприємствам — власникам інтелектуальної власності можливість стати засновниками дочірніх і самостійних фірм без відгалуження коштів;
  • право на отримання частки прибутків;
  • право на участь в управлінні підприємством через загальні збори правління;
  • право на отримання ліквідаційної квоти у разі ліквідації підприємства.

Ліцензійна угода є шляхом впровадження технології на ринку без продажу товарної продукції. Доходами від продажу ліцензій юридичної або фізичної особи покривають свої витрати на наукові дослідження.

Переваги торгівлі ліцензіями для ліцензіара:

  • можливість в короткі терміни окупити витрати на науково-дослідні роботи;
  • перспектива одержати додатковий прибуток за рахунок швидкого освоєння винаходу і випуску на його основі нової продукції;
  • можливість забезпечити близькість до джерел сировини.

Переваги торгівлі ліцензіями для ліцензіата:

  • можливість економії на науково-дослідних роботах;
  • доступ до передових науково-технічних досягнень;
  • розширення власних досліджень;
  • здійснення процесу диверсифікації.

Договір франшизи відрізняється  від звичайного ліцензійного  договору тим, що права передаються на пільговий, привілейованій основі. Користувач отримує вже готову технологію під відомою торговельною маркою.

Переваги для франчайзера:

  • можливість збільшити кількість торгових точок (виробництв), що  поширюють чи надають послуги;
  • розширення джерел прибутків за рахунок зусиль франчайзіата;
  • зниження витрат виробництва на одиницю товару;
  • право франчайзіата використовувати торгову марку згідно з франшизною захищено методом патентування торгової марки.

Недоліки для франчайзера:

  • проблеми контролю франчайзіатів;
  • можливість згубити свою репутацію через незадовільну роботу франчайзіата;
  • при виникненні протиріч між франчайзером та франчайзіатом франчайзер не може замінити його іншим.

Переваги для франчайзіата:

  • можливість стати самостійним підриємцем;
  • перспектива вести бізнес під визнаним торговим знаком;
  • перспектива продавати продукт та надавати послуги на ринках, які не доступні для даної фірми;
  • спільна реклама.

Недоліки для франчайзіата:

  • контроль з боку франчайзера залишає мало можливосте для самовираження;
  • небезпека постраждати при погіршенні репутації фірми франчайзера;
  • великі витрати на послуги франчайзера.

Правове регулювання договірних відносин комерційної концесії (франшиза) в Україні здійснюється на основі положень глави 76 Цивільного Кодексу України та глави 36 Господарського Кодексу України.

Договір комерційної концесії — це договір, за яким одна особа, що має розроблену систему ведення певної діяльності, дозволяє іншій особі використовувати цю систему, згідно з вимогами власника франшизи, в обмін на винагороду[11].

Сторонами в договорі комерційної концесії — правовласником (франчайзером) і користувачем (франчайзі) можуть бути фізична та юридична особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності [5]. Правовласник повинен мати право на розпорядження комплексом виключних прав, підтвердженим відповідними документами[12].

Правовласник забов'язаний[12]:

  1. передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну для здійснення прав, наданих йому за договором комерційної концесії, а також проінформувати користувача та його працівників з питань пов'язаних із здійсненням цих правил;
  2. надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у навчання та підвищенні класифікації працівників;
  3. контролювати якість товарів (робіт, полуг), що виробляються (виконуються надаються) користувачем на підставі договору комерційної концесії.

Користувач забовязаний:

  1. використовувати торговельну марку та інші позначення правовласника визначеним у договорі способом;
  2. забезпечити відповідність якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) відповідно до договору комерційної концесії, якості аналогічних товарів (робіт, послуг)), що виробляються (виконуються, надаються) правовласником;
  3. дотриматися інструкцій та вказівок правовласника, спрямованих на забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав використання цих прав правовласником;
  4. надання покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які вони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товари (роботи, послуги) безпосередньо  у правовласника;
  5. інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання ним торговельної марки та інших позначень правовласника за договором комерційної концесії;
  6. не розголошувати секрети виробництва правовласника, іншу одержану від нього конфіденційну інформацію.

За договором лізингу передається технологічне обладнання, яке виконано на рівні винаходів і захищено патентом. Тобто, з технологічним обладнанням і процесом передається право користуватися об'єктом інтелектуальної власності.

Цікаві факти[ред. | ред. код]

Громадські організації в Україні[ред. | ред. код]

Організації, які займаються оцінкою інтелектуальної власності в Україні можуть входити до таких ГО:

  • «Всеукраїнська Асоціація Фахівців Оцінки» (АФО),
  • «Українське товариство оцінювачів» (УТО),
  • «Федерація оцінювачів бізнесу та інтелектуальної власності» (ФОБІВ).

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 17 грудня 2021. Процитовано 5 січня 2022. 
  2. ↑ п.2 ст. 418 Цивільний Кодекс України. Архів оригіналу за 14 жовтня 2018. Процитовано 9 грудня 2018. 
  3. ↑ Protection of Intellectual Property Law (амер.). 20 грудня 2021. Архів оригіналу за 5 січня 2022. Процитовано 5 січня 2022. 
  4. ↑ Дивіться рішення у справі DAVOLL et al. v. BROWN [Архівовано 19 жовтня 2007 у Wayback Machine.]
  5. ↑ Див. напр.: Річард Столмен. Ви сказали «інтелектуальна власність»? Спокусливий міраж! [Архівовано 1 грудня 2016 у Wayback Machine.]
  6. ↑ How to Protect Intellectual Property in 5 Different Ways (англ.). 26 березня 2019. Архів оригіналу за 5 січня 2022. Процитовано 5 січня 2022. 
  7. ↑ How to Protect Intellectual Property in 5 Different Ways. www.copyrighted.com (англ.). 26 березня 2019. Архів оригіналу за 5 січня 2022. Процитовано 5 січня 2022. 
  8. ↑ Любов М. Поняття та механізм комерціалізації інтелектуальної власност [Текст] / Майданик Любов. // Юридична Україна. — 2014. — № 7. — С. 39.
  9. ↑ Інтелектуальна власність [Текст]: підручник / В. Д. Базилевич. — 3-тє вид., перероб. і доп. — К. : Знання, 2014.
  10. ↑ Цибульов П. М. Основи інтелектуальної власності [Текст]: навчальний посібник / П. М. Цибульов. — К.: «Інст.інтел.власн.і права», 2005. — 108 с  
  11. ↑ П. Т. Бубенко. Інтелектуальна власність: навчальний посібник / П. Т. Бубенко, В. В. Величко, С. М. Глахарєв; Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. — Х.: ХНАМГ,2011. — С. 118
  12. ↑ а б Цивільний кодекс України | від 16.01.2003 № 435-IV (Сторінка 18 з 21). zakon2.rada.gov.ua. Архів оригіналу за 14 грудня 2016. Процитовано 2 травня 2018. 
  13. ↑ Копирайтный тролль не выпустил Вербицкого из России из-за бороды (на самом деле нет). Архів оригіналу за 15 серпня 2020. 
  14. ↑ Моисеев, Евгений. Шутка с бородой стоила известному блогеру 300 тыс. рублей. www.mn.ru. Архів оригіналу за 4 вересня 2019. Процитовано 5 грудня 2020. 
  15. ↑ В.Л.Васюков - Категорная логика. 

Література[ред. | ред. код]

  • Інтелектуальна власність в галузі комп'ютингу: підручник / О. Б. Вовк, В. В. Пасічник, Н. Б. Шаховська, В. С. Якушев ; за наук. ред. В. В. Пасічника ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України. — Л. : Новий Світ-2000, 2013. — 317 с. : іл. — (Серія «Комп'ютинг»). — Бібліогр.: с. 287—290 (66 назв). — ISBN 978-966-418-232-1
  • Інтелектуальна власність: підруч. для студентів неюрид. ф-тів / В. О. Семків, Р. С. Шандра; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. — Львів: Галиц. друкар, 2015. — 278, [1] c.
  • Цибульов П. М. та ін. Управління інтелектуальною власністю / За ред. П. М. Цибульов: монографія. — К.: «К. І. С.», 2005. — 448с.
  • Цивільний кодекс України. Кн. 1-4, Коментар основних положень / Упоряд. І. В. Зуб. — К.: Літера ЛТД, 2006. — 208 с.
  • Кузнєцов Ю. М. Патентознавство та авторське право: Підручник. — К.: Кондор, 2005. — 428 с.
  • Законодавство України про охорону інтелектуальної власності (Офіційне видання) — К.: Парламентське видавництво, 2007. — 208 с.
  • Базилевич В. Д., Ільїн В. В. Інтелектуальна власність: креативи метафізичного пошуку. — Монографія / В. Д. Базилевич, В. В. Ільїн // Київський національний університет імені Тараса Шевченка. — Київ: Знання, 2008. — 687 с.
  • Стовпець О. В. Онтологічні засади інтелектуальної власності // Наукове пізнання: методологія та технологія. ISSN 1561—1264. — Науковий журнал № 1 (34), 2015. — Одеса: Державний заклад «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського», 2015. — 245 с. — [Розділ: Філософія]. — С. 179—186.
  • Стовпець О. В. Інститут інтелектуальної власності в епоху інформації й постмодерну: соціально-філософський ракурс. — Монографія / О. В. Стовпець. — Одеса: Державний заклад «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського», 2016.
  • Ходаківський Є. І. Інтелектуальна власність: економіко-правові аспекти [Текст] навч.посіб. / Є. І. Ходаківський, В.П Якобчук, І. Л. Литвинчук — К.; «Центр учбової літератури», 2014—276 с.

Посилання[ред. | ред. код]

Перегляд цього шаблону
  Тематичні сайти
Словники та енциклопедії
Довідкові видання
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Інтелектуальна_власність&oldid=40390861