Історія ЛГБТ-руху в Україні — Вікіпедія

ЛГБТ-рух в суспільно-політичному житті України

ЛГБТ-рух до сучасних часів[ред. | ред. код]

ЛГБТ-рух за часів Української Народної Республіки[ред. | ред. код]

Радянська окупація[ред. | ред. код]

Переслідування і різко вороже ставлення, неможливість протистояти тоталітарній системі за радянських часів сприяли формуванню особливої субкультури гомосексуальних і бісексуальних людей. На відміну від країн Заходу, де контркультура ЛҐБТ-спільноти стала серйозною альтернативою традиційному устрою завдяки можливості відкрито висловлювати свою позицію, в СРСР сформувалася закрита для необізнаних субкультура адаптації, що дозволила в умовах переслідувань гомосексуальним і бісексуальним людям організувати своє приватне життя. Важливими межами цієї субкультури стали відсутність єдиної спільноти як такої, розрізненість, цілком обґрунтована засекреченість.

Після розпаду СРСР[ред. | ред. код]

Після довгих років підпільного існування, після розпаду СРСР і скасування в січні 1992 року запровадженого сталінським режимом кримінального покарання за чоловічу гомосексуальність в Україні субкультура гомосексуальних і бісексуальних людей дістала можливість вийти з підпілля… у хаос. Скасування кримінального переслідування не змінило сформованого роками негативного й упередженого відношення до гомосексуальних і бісексуальних людей з боку суспільства. Розрізненість ЛҐБТ-спільноти, відсутність інформації, стереотипи та гомофобія не сприяли розквіту субкультури та руху лесбійок, ґеїв, бісексуальних і трансґендерних людей.

1990-ті роки[ред. | ред. код]

Першими відчули на собі наслідки «виходу в світ» люди, що намагалися зареєструвати організації гомосексуальних і бісексуальних людей. Тяганина, образи й дискримінація в процесі реєстрації, упереджене відношення, з одного боку, і страх відкритого виступу багатьох гомосексуальних і бісексуальних людей — з іншою, привели до того, що багато перших організацій ЛҐБТ не було офіційно зареєстровано.

Більшість об'єднань геїв і лесбійок України початку і кінця 90-х були клубами знайомств і не ставили перед собою жодних цілей політичного характеру. Багато хто з них насилу проіснував понад два роки.[1]

Сучасність[ред. | ред. код]

Влада досі йде на контакти з представниками ЛҐБТ лише в питаннях профілактики ВІЛ/СНІД і венеричних хвороб серед цієї важко досяжної групи людей. На профілактиці було засновано співпрацю геївських груп і місцевих СНІД-центрів в Одесі, Запоріжжі, Донецьку і так далі. Тобто фактично державні структури намагалися і досі намагаються позбавитися від необхідності роботи з даною групою населення. Як недавно заявив мер Красноармійська (Донецька обл.) Андрій Ляшенко, «в місті Червоноармійську офіційно не виявлена соціальна група чоловіків, які мають сексуальні відношення з чоловіками» (лист Червоноармійської міськради від 19 вересня 2008 р. № 01-22-2673)[2].

За станом на серпень 2014 р., з 40 офіційно легалізованих реєстраційними органами громадських і благодійних ЛГБТ-організацій, створених ЛҐБТ-спільнотою, в Україні діють реально 26 і номінально 18 об'єднань громадян.

Саме вони займаються активною діяльністю для ЛҐБТ-спільноти: адвокацією, роботою із ЗМІ, зв'язками з громадськістю проведенням культурних та спортивних заходів, наданням психологічної підтримки та правових консультацій, освітньою роботою, дослідженнями, профілактикою ВІЛ/СНІДу та ІПСШ серед ЧСЧ та ЖСЖ. Наразі стало розвиваються надійні лесбігеївські on-line джерела інформації, в деяких обласних містах проводяться групи взаємодопомоги та групи особистісного росту, активно розвивається спортивне і творче дозвілля.

Тепер в Україні традиційно відзначається Міжнародний день проти гомофобії (17 травня), Міжнародний день толерантності (16 листопада), День пам'яті гомосексуалів — жертв тоталітарного радянського режиму (12 грудня), лесбігеївська спільнота активно адвокатує свої права перед виконавчою і законодавчою владою.

2006 року спільнотою була ініційована широка дискусія щодо надання повноти громадянських прав і свобод ЛҐБТ-громадянам. У відкритому листі до Президента і профільних міністерств у 2006 р. було викладено 6 основних вимог (заборона дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації, легалізація та визнання шлюбів тощо). У 2008 році лесбігеївська спільнота розробила «План заходів щодо протидії в Україні дискримінації на підставі сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності», адресований Президентові, Парламенту та профільним міністерствам і відомствам, що складається зі 109 пунктів і охоплює всі напрями суспільних стосунків і громадянських прав.

В результаті семінару-наради[3] за участі представників ЛГБТ організацій з Мінздравом України була проведена презентація потреб в медичних послугах ЛГБТ, ЧСЧ, ЖСЖ і трансгендерних людей, складені рекомендації, що адресовані Мінздоров'я та іншим профільним відомствам.

Роль громадських організацій в боротьбі з гомофобією, стигмою і дискримінацією, неможливо не відзначити, що лідери та активісти ЛГБТ-організацій України зайняли міцну позицію експертів та newsmaker'ів для засобів масової комунікації нашої країни. Український медіапростір проявляє стійкий інтерес до ЛГБТ проблематики. Зокрема, лише у 2009–2010 році ЛГБТ тему регулярно висвітлювали такі провідні телеканали, як СТБ, Інтер, 5 канал, ТРК Україна; друковані видання: журнал «Кореспондент», «Time Out», «15 хвилин», «Единственная», а також Інтернет-видання та інформаційні агенції: unian.net, obozrevatel.com, mignews.com.ua, from-ua.com, glavred.info, korrespondent.net.

Однак, не зважаючи на те, що від 1991 року українців відокремлює вже 19 років, рух ЛГБТ в Україні досить слабко розвинений через різноманітні причини. Серед них можна виділити: відсутність плідної співпраці між організаціями лесбійок і геїв; мала активність спільноти та небажання боротися за свої права; недостатнє фінансування, що не дозволяє почати навіть малі проєкти, не пов'язані з профілактикою ВІЛ/СНІДу, а спрямовані на протидію гомофобії, стигмі та дискримінації або підвищення організаційного рівня існуючих громадських організацій і груп. Також слід зазначити недолік інформації про ЛГБТ-спільноту та ЛГБТ-рух; високий рівень гомофобії в ЗМІ та владних структурах; труднощі при реєстрації громадських організацій ЛГБТ та взаємодії із владою.

З 2008 року в Україні започатковано практику щорічного проведення Національних ЛГБТ-конференцій, на яких у рамках дво-триденних зборів проводяться презентації досліджень серед ЧСЧ/ЛГБТ, подій в ЛГБТ-спільноті, нових профілактичних проєктів в Україні, публікацій з ЛГБТ-тематики; влаштовуються майстер-класи та семінари щодо методів і підходів у профілактиці ВІЛ-інфекції/СНІДу/ІПСШ, психологічної підтримки та створення сприятливого середовища для ЛГБТ/ЧСЧ/ЖСЖ, мобілізації ЛГБТ-спільноти, проведення адвокаційних кампаній в інтересах ЛГБТ[4]. Крім цього, наприкінці кожного календарного року, починаючи з 2007, відбувається стратегічне планування діяльності ЛГБТ-організацій, на якому представники неурядових об'єднань ЛГБТ і ЧСЧ-сервісних організацій підбивають під сумки своєї участі в міжнародних і національних заходах з питань охорони здоров'я та прав людини для ЛГБТ/ЧСЧ, планують діяльність своїх організацій і проєктів на наступний рік[4].

У 2016 році в Україні було засновано першу премію для журналістів, що пишуть про ЛГБТ — Charlie Award.

5 грудня 2023 року зародилася літгрупа "Чорничні ночі"[5] — об’єднання сучасних українських авторів, які пишуть на тему ЛГБТ, яку створила Лейла Голден[6] (Leila Holden).

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Нагорна Н. Становище гомосексуальних і бісексуальних людей в Україні. Новини ВІЛ / СНІД № 2-3, 2003. Міжнародний Альянс з ВІЛ / СНІД — К. — 32 С., — Стор. 2-4.
  2. Гомосексуалів у Червоноармійську шукали, але не знайшли Детальніше читайте на УНІАН: http://human-rights.unian.ua/151483-gomoseksualistiv-u-chervonoarmiysku-shukali-ale-ne-znayshli.html. УНІАН. 2018-10-07. Архів оригіналу за 11 вересня 2014. Процитовано 9 вересня 2014. 
  3. Семінар-нарада з питань вирішення проблем стигматизації і дискримінації ЧСЧ та ЖСЖ у сфері надання громадянам медико-соціальних послуг відбулася в липні 2008 року за сприяння Коаліції ВІЛ-сервісних організацій України за кошти Міжнародного Альянсу з ВІЛ/СНІД в Україні
  4. а б Методичні рекомендації з питань ВІЛ та ЧСЧ для суддів: Методичний посібник / Шеремет С. П. — К. : Програма розвитку ООН в Україні, 2011. — С. 35.
  5. АРКУШ (альфа v0.100). arkush.net (укр.). Процитовано 28 лютого 2024. 
  6. Leila Holden. arkush.net (укр.). Процитовано 28 лютого 2024. 

Посилання[ред. | ред. код]