Історія Сінгапуру — Вікіпедія

Історію Сінгапуру можна прослідкувати з 11 сторіччя. Важливість острова зросла протягом 14 століття. У часи правління Парамесвара принца Шривіджаяну, тут був важливий порт.

Стародавні часи[ред. | ред. код]

Найперша письмова згадка про Сінгапур з’явилась у китайському звіті III століття, що описував острів Пу Луо Чунг (蒲罗中). Це була транслітерація малайської назви «Пулау Уджонґ», або «острів на краю» (півострова Малакка)^[1]. Напіфміфологічні Малайські аннали містять розповідь про принца Шриваджаяну Шрі Трі Буана (також відомого як Санґ Ніла Утама), який приплив на острів у середині 13-го століття. Коли він побачив лева, принц прийняв це як сприятливий знак і заснував поселення Сінгапур, що в перекладі з малайської значить «Місто лева»^[2]. З іншого боку, малоймовірно що леви жили на острові, хоча тигри продовжували траплятися аж до початку 20-го століття^[2][3].

1320 року Монгольська імперія послала торговельну місію до місця, яке називалось Лонг Йя Мен (або протока Драконового Зуба). Вважається, що це була гавань Кеппел у південній частині острова ^[4].

Китайський мандрівник Ван Дайян відвідав острів близько 1330 року і описав маленьке поселення Дан Ма Сі (淡马锡, з малайського Тамасік) з малайським і китайським населенням.

Нагаракретагама, японська епічна поема, написана 1365 року, також згадує поселення Темасек (морське місто) на острові. Нещодавні розкопки у Форті Канінг знайшли свідчення, що підтверджують роль Темасеку як важливого порту в 14 столітті ^[5].

У 1390-х роках принц Палембангу, Парамесвара, утік до Темасеку після того, як його скинуло з трону Королівство Меджепегіт. Протягом 14 століття Темасек опинився в центрі боротьби між Сіамом (зараз Таїланд) і Імперією Меджепегіт (Ява) за контроль над Малайським півостровом. Згідно з Седжара Мелайю, Темасек було переможено під час однієї з атак Меджепегіту. Парамесвара правив островом кілька років, поки не був змушений відступити до Мелаки, де він заснував Малакський султанат ^[2].

Сінгапур став важливим торговельним портом Малакського Султанату ^[1], а пізніше - султанату Джохору. На початку 15 століття Сінгапур був васалом Сіаму, але заснований Іскандаром Малакський султанат швидко поширив свою владу на острів. Після захоплення Малакки португальцями в 1511 році, малайський адмірал втік на Сінгапур та заснував нову столицю на Джохорі – Ламу, а в Сінгапурі залишив портового офіцера. Португальці знищили поселення на Сінгапурі в 1587 році, і острів зник в невідомості на наступні два століття ^[6][7].

За іншою версією, порт на острові Сінгапур знищили ачехські мародери в 1613 році.

Від заснування британського порту до незалежності[ред. | ред. код]

Сучасна історія Сінгапуру починається 1819 року коли англійський державний діяч Стемфорд Рафлз заснував британський порт на острові. За британського колоніального правління зросла його важливість як центру китайсько-індійської торгівлі та вільного порту в Південно-Східній Азії і поселення швидко перетворилось у велике портове місто.

Під час Другої світової війни Сінгапур захопила Японська імперія, окупація тривала з 1942 року по 1945. Після закінчення війни Сінгапур повернувся під британський контроль, але з більшим рівнем самоуправління, що зрештою закінчилось злиттям Сінгапуру із Малайською Федерацією і утворенням Малайзії (1963). Проте громадянські заворушення та конфлікт між Партією народної дії та Національним фронтом Малайзії призвели до відокремлення Сінгапуру. 9 серпня 1965 року Сінгапур стає незалежною державою ^[8].

Поставши перед житловою кризою та високим рівнем безробіття, Сінгапур розпочав програму модернізації, яка була націлена на розбудову промислової галузі, будувались великі масиви соціального житла, вкладались значні кошти в освіту. З часів незалежності економіка Сінгапуру зростала в середньому на дев’ять процентів в рік. На кінець 1990-х це була одна з найбагатших країн світу, з розвинутою ринковою економікою, міцними міжнародними торговельними зв’язками, та найвищим показником ВВП на душу населення в Азії за винятком Японії ^[9].

1965-1979[ред. | ред. код]

Після несподіваного здобуття незалежності, перед Сінгапуром лежало майбутнє повне невизначеності. В цей час саме йшла Малайзійсько-Індонезійська конфронтація і крім того консервативна фракція UMNO виступала рішучо проти відділення. Перед Сінгапуром постала небезпека атаки з боку Індонезії або насильницька реінтеграція в Малайзійську федерацію на невигідних умовах. Велика частина міжнародних ЗМІ скептично поставились до перспектив виживання Сінгапуру. Крім питання суверенітету, гостро стояли проблеми із безробіттям, житлом, освітою, нестачею природних ресурсів та землі.^[10] Безробіття було в межах 10-12%, що в будь-який момент могло спровокувати громадські заворушення.

Сінгапур відразу почав шукати міжнародного визнання свого суверенітету. Нова держава приєдналась до ООН 21 вересня 1965 року, й таким чином стала 117-им членом цієї організації, а в жовтні цього ж року приєдналась до Співдружності націй. Міністр закордонних справ Сінатамби Раджаратнам очолив нове міністерство, яке допомогло встановити незалежність Сінгапуру та встановити дипломатичні стосунки з іншими країнами.^[11] 22 грудня 1965 року, були внесені зміни до конституції згідно з якими голова штату став президентом республіки Сінгапур, а штат Сінгапур перетворився на Республіку Сінгапур. Пізніше Сінгапур став одним із співзасновників Асоціації держав Південно-Східної Азії 8 серпня 1967 року та був прийнятий до Руху неприєднання в 1970 році.^[12]

1961 року був заснований Комітет економічного розвитку щоб формувати та втілювати національні економічні стратегії, зосереджуючись на стимулюванні виробничої галузі Сінгапуру.^[13] Були засновані промислові парки, особливо в Джуронгу, за допомогою податкових пільг приваблювались іноземні інвестиції. Індустріалізація перетворила виробничу галузь, таким чином тут стали виробляти товари із високою доданою вартістю та отримувати значні прибутки. В цей час значно виросла галузь послуг, яку стимулювало велика кількість кораблів, що прибували в порт та зростаюча торгівля. Ці досягнення допомогли зменшити безробіття. Сінгапуру також вдалось переконати завдяки привабливим умовам великі нафтові компанії як Shell та Esso відкрити нафтопереробні заводи в Сінгапурі, завдяки яким Сінгапур став третім найбільшим центром нафтопереробки у світі.^[10] Уряд щедро фінансував систему освіти, що прийняла головною мовою навчання англійською мовою та наголошував на важливості практичних навичок для кваліфікованої робочої сили, розрахованих на потреби промисловості.

Нестача соціального житла хорошої якості, погані санітарні умови, високий рівень безробіття призводили до соціальних проблем: від злочинів до поганого здоров’я. Поширення одноповерхових поселень призводило до проблем з безпекою і врешті стало причиною пожежі в районі Букіт Хо Сві в 1961 році, коли загинуло 4 людини, а 16 000 тисяч залишилось бездомними.^[14] Заснований ще до незалежності Комітет розвитку житлового будівництва продовжував загалом успішну роботу, споруджувались величезні житлові проекти, щоб забезпечити доступним житлом та розселити нетрі. Протягом десяти років більшість населення було поселено в цих будинках. У 1968 році була запропонована програма Центрального страхового фонду, що дозволяла громадянам використовувати гроші з пенсійних рахунків для купівлі соціального житла, це допомогло поступово підвищити процент власників житла в Сінгапурі.^[15]

Британські війська залишились в Сінгапурі після здобуття незалежності, але 1968 року Лондон оголосив про рішення вивести війська після 1971 року.^[16] Завдяки таємній допомозі радників з Ізраїлю Сінгапуру вдалось швидко створити збройні сили та завдяки національній програмі призову, яка була запропонована в 1976.^[17] З часів незалежності, на оборону Сінгапур витрачав приблизно 5 процентів ВВП в рік. На сьогоднішній день Збройні сили Сінгапуру є одні з найкраще озброєних в Азії.

1980-ті та 1990-ті[ред. | ред. код]

Подальші економічні успіхи тривали протягом 1980-х, рівень безробіття впав до 3%, а реальний ріст ВВП в середньому на рік становив 8% аж до 1999 року. Протягом 1980-х Сінгапур починає вдосконалювати високотехнологічні галузі промисловості, такі як виробництво підкладок, щоб мати змогу конкурувати із сусідами з дешевшою робочою силою. 1981 року був відкритий аеропорт Чангі та були створені Сінгапурські авіалінії, що стали головним авіаперевізником країни.^[18] Порт Сінгапуру став одним з найбільш завантажених портів світу. Сфера послуг та туризму також значно зросли протягом цього періоду. Сінгапур постав як важливий транспортний вузол та важливий туристичний центр.

Комітет розвитку житлового будівництва продовжував проектувати та будувати нові житлові масиви, такі як Анг Мо Кіо. Забудови цього періоду мають більші та якісніші стандартні квартири і супроводжувались кращою інфраструктурою. На даний момент, 80-90% процентів населення живе в квартирах побудованих за програмами HDB. 1987 року була запущена перша гілка метро, яка поєднала багато з нових мікрорайонів з центром міста.^[19]

У політичному житті Сінгапуру продовжувала домінувати Партія Народної Дії. ПНД вигравала всі місця в парламенті у виборах з 1966 року по 1981 рік.^[20] Деякі активісти та політичні опозиціонери вважають керівництво ПНД авторитарним та вважають, що суворе регулювання політичної та медіа активності урядом порушує політичні права громадян.^[21] Як приклад авторитаризму опозиційні партії наводять засудження опозиційного політика Чі Сун Хуана за незаконні протести та позови зо образу гідності проти Дж. Б. Джейеретнама.^[22] Недостатнє розділення влади між судовою системою та урядом призводить до подальших звинувачень від опозиційних партій в судових помилках.

Система влади Сінгапуру пройшла через кілька значних змін. 1984 року були впроваджена посада невиборних членів парламенту, щоб включити до парламенту трьох представників від опозиційних партій, що набрали найбільше голосів, але не увійшли до парламенту. 1988 року були створені Групові виборчі округи, що мали на меті забезпечити представників від національних меншин в парламенті.^[23] 1990 року була створена посада Призначених членів парламенту, щоб дало змогу безпартійним громадським діячам потрапити до парламенту без виборів.^[24] 1991 року були внесені зміни до Конституції, щоб зробити посаду президента виборною. Президент має право вето на використання національних резервів та може призначати на деякі державні посади.^[25] Партії від опозиції негативно оцінили створення Групових виборчих округів, оскільки нова система ускладнила для них можливість прорватися до парламенту, а мажоритарна виборча система схильна до виключення партій меншості.^[26]

У 1990 році Лі Куан Ю передав керівництво в руки Го Чок Тонгу, який став другим прем’єр-міністром Сінгапуру. Для Го був властивий більш відкритий та консультативний стиль керівництва. В той час країна продовжувала модернізуватись. 1997 року Сінгапур пережив Азійську фінансову кризу та жорсткі заходи на її подолання, такі як урізання витрат Центрального страхового фонду.

2000-ні[ред. | ред. код]

На початку 2000-х років Сінгапур пройшов через кілька криз, включно із спалахом атипової пневмонії в 2003 році та загрозою тероризму. У грудні 2001 року було викрито змовників, що збирались підкласти вибухові пристрої під посольства та об’єкти інфраструктури.^[27] Було арештовано 36 членів групи Джамаа Ісламія згідно із Законом про внутрішню безпеку.^[28] Були прийняті серйозні проти-терористичні заходи, щоб розпізнати та запобігти потенційним терористичним актам та мінімізувати шкоду від них, якщо вони все-таки трапляться.^[29] Більше уваги стали приділяти просуванню соціальної інтеграції та довіри між різними спільнотами.^[30]

2004 року Лі Сянь Лун, старший син Лі Куаня Ю, став третім прем’єр-міністром Сінгапуру. Він запропонував кілька змін політики, зокрема зменшення тривалості національного призову з двох з половиною до двох років та легалізацію ігорного бізнесу.^[31] Додаткові зусилля були прикладені для підняття світового престижу міста, зокрема відновлення Сінгапурського Гран-прі в 2008 році, та проведення Літніх юнацьких олімпійських ігор в 2010 році.

Загальні вибори 2006 року стали важливою віхою, через помітне використання Інтернету та блогів на освітлення та коментування виборів, які перекривали офіційні медіа.^[32] ПНД залишилась при владі, отримавши 82 з 84 парламентських крісла та 66% процентів голосів.^[33] 2005 року померли два колишніх президенти Сінгапуру Ві Кім Ві та Деван Наїр.

Загальні вибори 2011 року були ще одним водорозділом, оскільки вперше в Груповому виборчому окрузі правляча партія ПНД програла опозиційній партії.^[34]

Примітки[ред. | ред. код]

п о р Заморські території Британської імперії Умовні позначення: залежні території нинішньої Великої Британії виділені напівжирним шрифтом, члени Співдружності націй — курсивом, королівства Співдружності підкреслені. Втрачені до початку періоду деколонізації (1947) території виділені темно-зеленим кольором.   Європа і Середземномор'я     з 1066 Гернсі¹,² з 1066 Джерсі¹,² 1171—1541 Лордство Ірландія з 1346 Острів Мен¹ 1541—1801 Ірландія в унії 1708—1757 Менорка з 1713 Гібралтар 1763—1782 Менорка 1794—1796 Корсика 1798—1802 Менорка 1800—1964 Мальта³ 1801—1922 Велика Британія та Ірландія 1807–1890 Гельґоланд 1809–1864 Іонічні острови 1878–1960 Кіпр 1921–1922 Південна Ірландія 1921–1937 Ірландська Вільна держава (сьогодні Ірландія)4 з 1921 Північна Ірландія 1945–1949 Окупаційна зона в Німеччині 1945–1949 Окупаційна зона в Австрії з 1960 Акротирі і Декелія ¹ Коронні володіння британської монархії, що не входять до Великої Британії. ² В 1940–1945 під окупацією Третього Рейха. ³ Пізніше вийшла з числа королівств Співдружності, зберігши членство в ньому. 4 У 1949 вийшла зі Співдружності.   Північна Америка     1583—1907 Ньюфаундленд 1607—1776 Вірджинія з 1619 Бермудські Острови 1620—1691 Плімутська колонія 1622—1691 Мен 1629—1691 Колонія Массачусетс-Бей 1632—1776 Меріленд 1635—1644 Сейбрук 1636—1776 Коннектикут 1636—1776 Род-Айленд 1638—1665 Нью-Гейвен 1663—1712 Кароліна 1664—1783 Нью-Йорк 1665—1686 Нью-Джерсі 1670—1870 Земля Руперта 1674—1702 Східна Джерсі 1674—1702 Західна Джерсі 1680—1686 Нью-Гемпшир 1681—1783 Пенсильванія 1686—1689 Нова Англія 1689—1783 Нью-Гемпшир 1691—1780 Массачусетс 1701—1776 Делавер 1702—1776 Нью-Джерсі 1712—1776 Північна Кароліна 1712—1776 Південна Кароліна 1713—1867 Нова Шотландія 1732—1776 Джорджія 1759—1867 Нью-Брансвік 1763—1873 Острів Принца Едварда 1763—1791 Квебек 1763—1783 Східна Флорида 1763—1783 Західна Флорида 1776 Тринадцять колоній 1791—1841 Верхня Канада 1791—1841 Нижня Канада 1815—1858 Округ Нова Каледонія 1818—1846 Колумбія/Орегон¹ 1841—1867 Провінція Канади 1849—1866 Ванкувер 1853—1863 О-ви Королеви Шарлотти 1858—1866 Британська Колумбія 1859—1870 Північно-Західна територія 1862—1863 Територія Стікін 1866—1871 Ванкувер і Брит. Колумбія 1867—1931 Канадська конфедерація² 1907—1949 Домініон Ньюфаундленд ¹ Спільне володіння з США. ² Після 1931 — домініон Канада.   Латинська Америка, острови Карибського басейну та Південної Атлантики     1605—1979 Сент-Люсія 1623—1883 Сент-Кіттс 1624—1966 Барбадос 1625—1650 Острів Святого хреста 1627—1779 Сент-Вінсент 1627—1816 Підвітряні острови 1628—1883 Невіс 1632—1782 Монтсеррат 1632—1860 Антигуа 1643—1860 Острови Бей з 1650 Ангілья 1651—1667 Суринам¹ 1655—1859 Москітовий берег 1655—1962 Ямайка з 1658 Острів Святої Єлени² з 1666 Британські Віргінські Острови 1666—1860 Барбуда з 1670 Кайманові Острови 1650—1973 Багамські острови 1630—1641 Острів Провіденс 1670—1689 Острови Сент-Андрес і Провіденсія 1762—1779 Гренада 1763—1778 Домініка 1763—1888 Тобаго 1775—1908 Південна Джорджія з 1783 Монтсеррат 1783—1974 Гренада 1783—1979 Сент-Вінсент і Гренадини 1783—1978 Домініка з 1783 Теркс і Кайкос 1797—1888 Тринідад з 1815 Острів Вознесіння² з 1816 Тристан-да-Кунья² 1814—1966 Брит. Гвіана (Гаяна)³ 1833—1958 Навітряні острови 1833—1958 Підвітряні острови з 1833 Фолклендські Острови4 1860—1981 Антигуа і Барбуда 1862—1981 Британський Гондурас (Беліз) 1882—1983 Сент-Кіттс і Невіс 1888—1962 Тринідад і Тобаго з 1908 Південна Джорджія та Південні Сандвічеві Острови4 1958—1962 Федерація Вест-Індії ¹ Крім того перебував під окупацією Великої Британії в 1795—1802 та в 1802—1815. ² Входить до складу залежної території Острови Святої Єлени, Вознесіння і Тристан-да-Кунья. ³ З 1970 перестала бути королівством Співдружності, зберігши членство в ньому. 4 Знаходилися під окупацією Аргентини в 1982; приналежність оскаржується нею з 1816.   Африка     1661—1702 Острів Джеймс 1765—1816 Сенегамбія 1787—1961 Сьєрра-Леоне¹ 1794—1976 Сейшельські острови 1795—1803 Капська колонія 1806—1910 Капська колонія 1807—1814 Мадейра 1810—1968 Маврикій¹ 1810—1965 Чагос 1816—1965 Гамбія² 1834—1839 Сокотра 1843—1910 Наталь 1861—1906 Колонія Лагос 1868—1966 Басутоленд (Лесото) 1867—1957 Золотий берег (Гана)¹ 1877—1881 Республіка Трансвааль 1878—1910 Волфіш-Бей 1881—1900 Протекторат Ойл-Ріверс 1882—1922 Султанат Єгипет 1884—1960 Британський Сомаліленд 1885—1895 Колонія Бечуаналенд 1885—1966 Протекторат Бечуаналенд (Ботсвана) 1887—1897 Зулуленд 1889—1924 Баротселанд 1890—1962 Уганда¹ 1890—1963 Занзібар 1890—1895 Вітуленд 1891—1907 Британська Центральна Африка 1895—1920 Британська Східна Африка 1899—1956 Англо-Єгипетський Судан 1900—1914 Північна Нігерія 1900—1914 Південна Нігерія 1900—1910 Колонія Оранжевої Річки 1900—1910 Трансвааль 1902—1968 Свазіленд 1907—1964 Ньясаленд (Малаві)¹ 1910—1931 Південно-Африканський Союз¹ 1914–1960 Нігерія¹ 1915–1931 Південно-Західна Африка³ 1916–1956 Британський Тоголенд³ 1922—1961 Британський Камерун³ 1920—1963 Кенія¹ 1922—1961 Танганьїка³ 1923—1965 Південна Родезія 1924—1964 Північна Родезія (Замбія) 1953—1963 Федерація Родезії та Ньясаленду з 1965 Британська Територія в Індійському Океані 1979—1980 Південна Родезія (Зімбабве)4 ¹ Пізніше вийшла/вийшов з числа королівств Співдружності, зберігши членство в ньому. ² З 1970 перестала бути королівством Співдружності, в 2013 вийшла із Співдружності. ³ По мандату Ліги Націй. 4 В 2003 вийшла із Співдружності.   Азія     1640—1858 Мадрасське президентство 1685—1824 Бенкулєн 1687—1858 Бомбейське президентство 1690—1858 Бенгальське президентство 1702—1705 Пуло-Кондор 1721—1949 Туземні князівства Індії 1762–1764 Маніла і Кавіте 1786—1826 Пенанг 1789—1796 Великий Андаман 1796—1948 Цейлон (Шрі-Ланка)¹ 1812—1814 Бангка 1812—1824 Біллітон 1819—1826 Сінгапур 1820—1971 Договірний Оман (ОАЕ) 1820—1971 Бахрейн 1824—1948 Бірма² 1826—1946 Стрейтс-Сетлментс² 1839—1963 Колонія Аден 1839—1842 Афганістан (окупація) 1841–1997 Гонконг² 1841—1946 Королівство Саравак² 1848—1890 Лабуан 1858—1947 Британська Індія (Індія¹, Пакистан¹, М'янма, Бангладеш) 1858—1872 Андаманські і Нікобарські острови² 1861—1947 Сіккім 1873—1896 Негері-Сембілан 1874—1896 Селангор 1874—1896 Перак 1879—1919 Афганістан (протекторат) 1881–1946 Протекторат Північний Борнео² 1887–1896 Паханг 1886—1963 Протекторат Аден 1887—1965 Мальдівські острови 1888—1984 Бруней² 1891—1971 Маскат і Оман (Оман) 1895—1946 Федеровані малайські держави² 1898–1930 Вейхай 1899–1961 Кувейт 1904–1948 Джохор 1910–1949 Бутан 1909–1946 Нефедеровані малайські держави³ 1916–1971 Катар 1920–1932 Месопотамія4 1920—1948 Палестина4 1921—1946 Трансйорданія4 1946—1963 Колонія Північний Борнео 1946—1963 Колонія Саравак 1946—1963 Сінгапур 1946—1948 Малайський Союз 1947—1950 Індійський Союз 1948—1972 Домініон Цейлон 1948—1957 Малайська Федерація (Малайзія) 1962—1967 Федерація Південної Аравії 1963—1967 Протекторат Південної Аравії ¹ Пізніше вийшла/вийшов з числа королівств Співдружності, зберігши членство в ньому. ² В 1941—1945 під окупацією Японської імперії. ³ В 1942—1945 в складі Таїланду. 4 По мандату Ліги Націй.   Австралія, Океанія і Антарктика     1788—1901 Новий Південний Уельс 1788—1901 Острів Норфолк 1803—1901 Земля Ван-Дімена / Тасманія 1807—1863 Оклендські острови 1824—1980 Нові Гебриди¹ (Вануату) 1826—1901 Західна Австралія 1829—1832 Колонія Свон-Рівер 1836—1901 Південна Австралія з 1838 Піткерн 1839—1907 Колонія Нова Зеландія 1841—1933 Земля Вікторії 1851—1901 Колонія Вікторія 1857—1955 Кокосові острови 1859—1901 Квінсленд 1874—1970 Фіджі² 1877—1976 Британські Західно-Тихоокеанські Території 1878—1931 Острови Ашмор і Картьє 1884—1902 Британська Нова Гвінея³ (Папуа Нова Гвінея) 1888—1893 Раротонга 1888—1958 Острів Різдва² 1889—1926 Токелау 1892—1976 Острови Гілберта і Елліс³ (Кірибаті і Тувалу) 1893—1901 Федерація островів Кука 1893—1978 Британські Соломонові острови³ (Соломонові Острови) 1900—1970 Тонга 1900—1901 Савідж 1901–1942 Австралійський Союз 1907–1953 Домініон Нова Зеландія 1908—1962 Південні Шетландські острови5 1908—1962 Південні Оркнейські острови5 1908—1962 Земля Ґреяма5 1909—1931 Острови Ашмор і Картьє 1910—1947 Острів Херд і острови Макдональд 1923 Залежна територія Росса 1923—1968 Науру3,6 1930—1933 Земля Ендербі 1939—1979 О-ви Кантон і Ендербері³ з 1962 Британська Антарктична Територія5 ¹ Спільне володіння з Францією з 1906. ² З 1987 перестали бути королівством Співдружності, в 2006 виключені із Співдружності. ³ В 1942—1945 під окупацією Японської імперії. 4 Спільне володіння з США. 5 З 1961 територіальні претензії заморожені згідно Договору про Антарктику. 6 Под управлінням Великої Британії, Австралії та Нової Зеландії по мандату Ліги Націй. У списки не включені території, що були окуповані Британською імперією в ході Другої світової війни.