Історія психології — Вікіпедія

Історія науки
Хронологія Давні часи Античність Давня Греція Середньовіччя Ісламське Середньовіччя Відродження Романтизм НТР
Культури Африканська Візантійська Індійська Ісламська Китайська Середньовічна Українська
Математика Алгебра Геометрія Обчислення Комбінаторика Логіка Статистика Теорія ймовірності Тригонометрія
Природничі науки Астрономія Біологія Біологічна еволюція Ботаніка Географія Геологія Геофізика Екологія Кліматологія Палеонтологія Фізика Хімія
Суспільні науки Антропологія Економіка Енвайронменталізм Історія Лінгвістика Політологія Психологія Соціологія Філософія
Технологія Обчислювальна техніка Інженерія Матеріалознавство Сільське господарство
Медицина Анатомія Ветеринарія Неврологія Нутриціологія Патологія Фармакологія
Інше Історіографія Псевдонаука Соціальний аспект
Хронологія • Категорія • Портал
п о р

Предмет і методи історії психології[ред. | ред. код]

Предметом історії психології є закономірності формування і розвитку поглядів на психіку, які розглядаються в розрізі різних підходів до розуміння психічної реальності. Предмет історії психології відрізняється від предмета психології, тому їх необхідно розмежовувати^[1]. Предметом психології як науки служать факти, механізми і закономірності психічного життя. Протягом багатьох століть психологія фактично була одним з розділів філософії. Після виділення психології як окремої науки наприкінці XIX — на початку XX ст. вона зберегла зв'язок з філософією, який часом слабшає, часом посилювалася. Крім того, на психологію вплинули досягнення природознавства, медицини, етнографії, соціології, теорії культури, мистецтвознавства, математики, логіки, мовознавства. З цієї причини в історії психології аналізується взаємодія даної науки з іншими науками, але пріоритет має зв'язок психології з філософією і природознавством^[2].

Методи, використовувані в історії психології, істотно відрізняються від методів загальної психології. Якщо основними методами в психології є спостереження, тестування та експеримент, то в історії психології використовуються історико-генетичний метод, історико-функціональний метод, біографічний і автобіографічний метод, метод систематизації психологічних висловлювань, метод інтерв'ювання та ін. В останні десятиліття в історії психології набувають поширення методи категоріального аналізу^[2].

Основний метод історії психології — теоретична реконструкція, при використанні якої наукові системи минулого і програми отримання, обґрунтування і систематизації психологічних знань описуються і критично аналізуються в співвіднесенні з досягненнями сучасної психології^[3].Значимість аналізу наукових посилань з метою вивчення стану і розвитку психологічних досліджень обмежена, так як частота цитування залежить не тільки від об'єктивної цінності наукової публікації, а й від ряду інших обставин. Наприклад, про російську психологію за кордоном мало що відомо через мовні бар'єри. Таким чином, аналіз наукових посилань може застосовуватися в історії психології лише в поєднанні з іншими методами^[3].

Психологічне знання в рамках інших наукових дисциплін (IV—V століття до нашої ери — 60-ті роки XIX століття)[ред. | ред. код]

Як відзначають Д. Шульц і С. Шульц, психологія є одночасно однією з найдавніших і однією з наймолодших наук. Духовної предтечею психології стали багато науки давнини, однак вихідна точка формування сучасного наукового підходу відноситься до 1879 року^[4].

Вчення про душу (V століття до нашої ери — початок XVII століття)[ред. | ред. код]

Вчення про душі ( грец. Ψυχή ) складалося в рамках давньогрецької філософії і медицини. Нові уявлення про душу були не релігійними, а світськими, відкритими для всіх, доступними для раціональної критики. Мета побудови вчення про душу полягала у виявленні властивостей і закономірностей її існування.

Найважливіші напрямки розвитку уявлень про душу пов'язані з вченнями Платона (427—347 роки до нашої ери) і Аристотеля (384—322 роки до нашої ери). Платон провів межу між матеріальним, речовим, смертним тілом і нематеріальною, безсмертною душею. Індивідуальні душі — недосконалі образи єдиної універсальної світової душі — володіють частиною універсального духовного досвіду, пригадування якого становить суть процесу індивідуального пізнання. Це вчення заклало основи філософської теорії пізнання і визначило орієнтацію психологічного знання на рішення власне філософських, етичних, педагогічних і релігійних проблем.

Відповідно до Аристотеля, душа — форма живого органічного тіла, що забезпечує його призначення. Душа є основа всіх життєвих проявів, вона невіддільна від тіла. Це положення суперечить вченню Платона про вселення душ при народженні і закінчення їх при смерті. Але обидва вчення єдині в тому, що душа визначає мету активності живого тіла. Аристотель говорив про три типи душ — рослинну, тваринну і розумну (людську), які представляють три ступені життя, що володіють спадкоємністю. Людська душа дозволяє робити умовиводи, що лежать в основі вищої пам'яті, довільного, вільного вибору.

Учень Платона, послідовник Аристотеля Теофраст (372—287 роки до нашої ери) дав опис 30 різних характерів, і поклав початок окремої лінії в популярній психології, представником якої в наш час є Дейл Карнегі.

Гіппократ (приблизно 460—377 роки до нашої ери) сформулював положення, що органом мислення і відчуттів є мозок. Він розробив вчення про темпераменти і першим запропонував типологію темпераментів, засновану на особливостях змішання рідин в організмі людини (крові, слизу, жовтої та чорної жовчі).

У III—V століття нашої ери в роботах Плотіна (205—270 роки), Аврелія Августина (354—430 роки) і ранньохристиянських філософів і теологів в якості предмета дослідження виділяється внутрішній світ людини, можливості самопізнання, вперше з'являються описи феноменів свідомості.

Френсіс Бекон (1561—1626 роки) вперше відмовився від умоглядних висновків про природу душі і прийшов до висновку про необхідність емпіричних досліджень. Бекон відділив науку про тіло від науки про душу, у вченні про душу виділив науку про раціональну божественну душу і душу нераціональну, що відчуває, тілесну, загальну для людини і тварин. Найважливіші нові складові про душу, введені Беконом, — уявлення про роль суспільства і знарядь в процесах пізнання.

Філософська теорія пізнання (середина XVII століття — середина XIX століття)[ред. | ред. код]

Новий період у розвитку психологічного знання настав з вченням Рене Декарта (1596—1650 роки), в якому вперше був використаний термін «свідомість». Свідомість розглядалося як критерій, що розділяє тіло і душу. Критерієм існування була названа інтроспекція. Згідно з критерієм інтроспекції душею володіє тільки людина, а тварини не мають душі і діють як механічні пристрої. Для пояснення власне тілесних дій у тварин і людини Декарт ввів уявлення про рефлекс, у якому був реалізований принцип механістичного детермінізму. Суть рефлексу, по Декарту, полягає в тому, що зовнішні впливи за допомогою переміщення тваринних душ по нервах призводять до напруги певних м'язів, що і являє собою дію організму. За Декартом, душа призводить тіло в рух, а тіло поставляє душі чуттєві враження.

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

• Історія психології: від античності до початку ХХ століття : навч. посіб. / [авт.-уклад. О. П. Коханова]. — Київ : Інтерсервіс, 2016. — 236 с. : іл., табл., портр. — Бібліогр.: с. 234—236 (31 назва). — ISBN 978-617-696-522-0
• Історія психології: ХІХ — початок XX століття : навч. посіб. / В. А. Роменець. — К. : Либідь, 2007. — 832 с. — ISBN 978-966-06-0485-8
• Історія психології ХХ століття : навч. посіб. для студентів ВНЗ / В. А. Роменець, І. П. Маноха. — Вид. 3-тє. — Київ : Либідь, 2017. — 1053, [1] с. : іл., табл. ; 21 см. — Бібліогр. в кінці частин. — Імен. покажч.: с. 1030—1041. — ISBN 978-966-06-0738-5
• Історія психології: XVII століття. Епоха Просвітництва : навч. посіб. / В. А. Роменець. — К. : Либідь, 2006. — 1000 с. — ISBN 966-06-0423-8
• Історія психології: Стародавній Світ. Середні віки. Відродження : навч. посіб. / В. А. Роменець. — К. : Либідь, 2005. — 916 с. — ISBN 966-06-0383-5
• Загальна психологія.  / М'ясоїд П. А. — К. : Вища школа, 2004. — 491 с.
• Максименко С. Д. Психологія в соціальній та педагогічній практиці: Методологія, методи, програми, процедури: Навчальний посібник для вищої школи. — К. : Наукова думка, 1998. — 226 с.
• Марцинковская Т. Д. История психологии: учебное пособие для студентов высших учебных заведений / Редактор Е. В. Сатарова. — 4-е издание, стереотипное. — Москва: Издательский центр «Академия», 2004. — 544 с. — ISBN 5-7695-1994-0
• Нариси з історії вітчизняної психології (XVII—XVIII ст.). Збірник статей / За ред. Г. С. Костюка. — К.: Радянська школа, 1952. — 256 с.
• Нариси з історії вітчизняної психології ХІХ ст. — Ч. І / За ред. Г. С. Костюка. — К.: Радянська школа, 1955. — 260 с.
• Нариси з історії вітчизняної психології XIX ст. Ч. II: Психологічна спадщина І. М. Сєченова: Збірник статей / За ред. Г. С. Костюка. — К.: Радянська школа, 1955. — 148 с.
• Нариси з історії вітчизняної психології кінця IX і початку XX ст.: Збірник статей / За ред. Г. С. Костюка. — К.: Радянська школа, 1959. — 292 с.
• Хант М. История психологии / пер. с англ. А. В. Александровой. — Москва: ООО Издательство «АСТ МОСКВА», 2009. — 863 с. — ISBN 978-5-403-01519-6
• Шульц Д., Шульц С. История современной психологии. — 2-е издание на русском языке, переработанное и исправленное. — СПб: Евразия, 2002. — 532 с. — ISBN 5-8071-0007-7
• Ярошевский М. Г. История психологии от античности до середины ХХ в. — Москва, 1996. — 416 с.
• B. R. Hergenhahn. An Introduction to the History of Psychology. — Sixth Edition. — Wadsworth Publishing, Cengage Learning, 2009. — 752 p. — ISBN 978-0-495-50621-8.
• The Oxford Handbook of the History of Psychology: Global Perspectives / Edited by David B. Baker. — 1 edition. — USA: Oxford University Press, 2012. — 672 p. — (Oxford Library of Psychology). — ISBN 978-0-19-536655-6.

Це незавершена стаття з психології. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.