Історія Русів — Вікіпедія

«Історія Русів»
Палітурка першого видання (1846)
Назва мовою оригіналу рос. Исторія Русовъ
Мова російська
Жанр історіографія[d]
Видано 1846
Видано українською 1956
Перекладач(і) В. Давиденко (1956)
Іван Драч (1991)

Історія Русів чи Малої Росії (рос. Исторія Русовъ, или Малой Россіи) також відома під скороченою назвою Історія Русів (рос. Исторія Русовъ) — історико-політичний трактат, написаний найімовірніше або наприкінці 18-го або на початку 19-го сторіччя російською мовою.

Трактат мав значний вплив на українських інтелектуалів 19-го сторіччя, іноді навіть згадувався як «найважливіша історична праця про Україну кінця XVIII/початку XIX ст.».[1] У трактаті описується розвиток України від найдавніших часів до 1769 року, однак більша частина трактату фокусується саме на описуванні історії козацької Запорозької Січі/Гетьманату.

Українською мовою Історію Русів переклали В'ячеслав Давиденко (1956) та Іван Драч (1991).

Видання[ред. | ред. код]

Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1828 році, після знахідки рукопису в бібліотеці міста Грінева. Відтоді нелегальні копії рукопису поширювалися серед українських інтелектуалів того часу. Хоча для декого він був відомий і раніше. Зокрема, уривки з трактату дослівно цитує без посилання на саме джерело Петро Гулак-Артемовський у 1819 році в праці «Дещо про того Гараська».[2]

Однак окремим виданням рукопис трактату було видано лише у 1846 році у Москві Осипом Бодянським, спочатку в журнальному форматі у часописі Читання товариства історії та російських старовинностей (рос. Чтения Общества Истории и Древностей Российских), а згодом також окремим виданням.

Переклади українською[ред. | ред. код]

Структура та вміст[ред. | ред. код]

Книга складається з трьох частин:

Перша частина трактату фокусується на історії народу України-Руси з найдавніших часів до Татаро-монгольського нашестя. Автор наголошує, що цей народ переселився з Азії від часів Вавилонського змішання мов, став мешкати від гір Рифейських і від моря Каспійського на сході до ріки Вісли й моря Варязького на Заході: і від Чорного моря й ріки Дунаю на півдні до північного океану і Балтійського моря на Півночі.

Друга та третя частини трактату фокусується на історії Козаччини: Хмельниччині, Гетьманщині тощо.

Теорії про авторство та дату написання[ред. | ред. код]

Від часу коли трактат було вперше надруковано у Російській імперії у 1846 році, з'явилася значна кількість припущень щодо авторства та дати написання трактату.[3]

Щодо датування твору, то хронологія датування створення «Історії Русів» коливається в межах 1760—1840-х років, хоча можливо, що автор «Історії Русів» почав писати її ще у 1760-х, але праця мала кілька редакцій, остання з яких і була оприлюднена у рукописному вигляді на початку 1810-х років.[4][5]

Щодо авторства твору, то існують дуже різні гіпотези. Деякі дослідники, зокрема Олександр Оглоблин, припускали, що автор «Історії Русів» належав до Новгород-Сіверського патріотичного гуртка українських автономістів кінця XVIII століття, члени якого виступали за відновлення незалежності України-Гетьманщини та були пов'язані спільними ідейно-політичними та службовими інтересами з князем Олександром Безбородьком. Інші дослідники, зокрема Михайло Максимович,[6] дотримувалися думки, що автор «Історії Русів» належав до полтавського оточення генерал-губернатора підросійської України князя Миколи Рєпніна-Волконського. Ще інші дослідники, зокрема Сергій Плохій,[7] заперечували гіпотезу Оглоблина та ін. про авторство серед прихильників Новгород-Сіверського патріотичного гуртка та переконували, що автора «Історії Русів» не слід шукати серед відомих постатей колишньої Гетьманщини, а натомість слід звернути увагу на коло політично активних малоросійських поміщиків на землях колишнього Стародубського полку (нині у Брянській області Росії), у яких могли одночасно співіснувати здавалося б непоєднувані ідеології: лояльність до Російської імперії й водночас боротьба за права своєї української нації.

У 1800-х роках, коли трактат почав ширитися у формі манускрипту й зрештою був надрукований у 1846 році, поширювачі Історії Русів намагалися подати його як твір вже покійного у 1800-х роках архієпископа Георгія Кониського, який нібито було складено ним близько 1769 року.[7] Цю версію про авторство Кониського ніхто з українських істориків ніколи серйозно не сприймав, однак за роки з часу появи трактату різні українські історики створили цілу плеяду припущень про авторство Історії Русів, записуючи до автора трактату таких осіб, як: Василь Капніст (автори припущення: Роман Пуйда[8] та Тарас Дишкант[9]), Михайло Полетика (автор припущення: Роман Пуйда[8]), Василь Полетика (автори припущення: Ілько Борщак, Василь Горленко та Андрій Єршов), Григорій Полетика (автори припущення: Микола Василенко, Дмитро Дорошенко, Володимир Іконников та Олександр Лазаревський), Василь та Григорій Полетики (автор припущення: Михайло Грушевський), Василь Каразін (автор припущення: Роман Пуйда[8]), князь Олександр Безбородько (автори припущення: Михайло Возняк, Павло Клепацький, Михайло Слабченко, та Андрій Яковлів), Опанас Лобисевич (автори припущення: Олександр Оглоблин), Василь Лукашевич (автор припущення: Микола Петровський), Опанас Маркович (автори припущення: Олександр Ільїн[10] та Федір Шевченко[11]), князь Микола Рєпнін-Волконський (автори припущення: Михайло Драгоманов), Василь та Іван Ханенки (автори припущення: невідомі), Архип Худорба (автори припущення: невідомі), Андріян Чепа (автори припущення: Мирослав-Любомир Чепа[12]) тощо.[6][5][13]

Вплив на українських інтелектуалів XIX століття[ред. | ред. код]

Тарас Шевченко, офорт «Дари в Чигрині 1649 року» (1844)

Ще до друку книжного видання трактату 1846 року, копії рукопису швидко стали нелегально поширюватися серед українських інтелектуалів на початку 1800-х років, зокрема Історія Русів була популярною серед членів Кирило-Мефодіївського братства. Один з членів КМБ, Тарас Шевченко, за однією з версій, надихнувся саме Історією Русів при створенні офорту «Дари в Чигирині 1649 року» у 1844 році.

Від самої появи трактату на початку 1800-х років, царська російська влада вважала цей трактат шкідливим антиросійським твором. Продовжила цю політику і радянська російська влада, яка трактувала твір як «антирадянський».[14]

Головні ідеї трактату[ред. | ред. код]

Різні дослідники бачили різне коріння головної ідеї трактату, однак серед всіх них вирізняться три основні. По-перше, акцентувалася історична відмінність та протистояння між Малоросією (Україною) та Московією (Росією). По-друге, наголошувалася історична тяглість української нації від часів середньовічної Київської Руси й до козацького Гетьманату. По-третє, підкреслювалася рівноправність руської й козацької еліти з польською шляхтою і російським дворянством.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Історія Русів [Архівовано 25 вересня 2009 у Wayback Machine.] // Довідник з історії України. — 2-ге вид. — К., 2001.
  2. ↑ Дещо про того Гараська // Поетичні твори / Гулак-Артемовський П. П. — К.: Наукова думка. — 1984. — 608 с.
  3. ↑ «Історія Русів»: міфи та факти. incognita.day.kyiv.ua. 23 червня 2001
  4. ↑ Олексій Ясь «Історія русів», «Исторія Русовъ» [Архівовано 26 березня 2013 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
  5. ↑ а б WS: Плохій, Сергій. Діалог через кордони: українські історики у пошуках автора «Історії Русів» (дещо скорочена версія розділу «Частина 2: По холодному сліду. Розділ 5. Козацький князь» з книги Козацький міф (Київ, 2013)) Пер. з англ: Микола Климчук // Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи: Матеріали міжнародної наукової конференції (Мюнхен, Німеччина, 1–3 липня 2012 р.). Київ: Інститут історії України НАН України, 2014. — 251 с. — С. 239—250. — ISBN 978-966-02-6810-4.
  6. ↑ а б Плохій Сергій [Частина 2: По холодному сліду. Розділ 4. Серце дворянина] // Плохій, Сергій. Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій. Авториз. пер. з англ.: Миколи Климчука. — Київ: Laurus, 2013. — 440 с. — С. 89-109. — ISBN 978-966-2449-26-6. — (Серія «Золоті ворота», вип. 5)
  7. ↑ а б Олександр Осіпян Рецензії й огляди / Плохій С. Козацький міф: Історія та націєтворення в епоху імперій // Український історичний журнал. — 2013. — № 4. — С. 193—199.
  8. ↑ а б в Роман Пуйда. Історія української культури: конспект лекцій для студентів усіх спеціальностей і форм навчання [Архівовано 2 березня 2021 у Wayback Machine.]. — Івано-Франківськ: ІФНТУНГ, 2017. — 160 с. — С. 73.
  9. ↑ Тарас Дишкант. «Історія русов»: пошуки автора. day.kyiv.ua/uk. 13 жовтня, 2006
  10. ↑ Олександр Ільїн. Олександр Маркович — автор «Історії Русів»? «Сіверянський літопис», 1996, № 1
  11. ↑ Федір Шевченко. «История русов или Малой России» (до 120-річчя з часу видання твору). — «УІЖ», 1966. — № 7
  12. ↑ Мирослав-Любомир Чепа (2014). Хто написав «Історію Русів»?. ukrainica.org.ua. Архів оригіналу за 23 грудня 2014.
  13. ↑ Плохій, Сергій [Частина 2: По холодному сліду. Розділ 6. Київський рукопис] // Плохій, Сергій. Козацький міф. Історія та націєтворення в епоху імперій. Авториз. пер. з англ.: Миколи Климчука. — Київ: Laurus, 2013. — 440 с. — С. 132—154. — ISBN 978-966-2449-26-6. — (Серія «Золоті ворота», вип. 5).
  14. ↑ Інформаційні бюлетені української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод. Ч. 2. (березень-червень 1978 р.). — Торонто-Балтимор: «Смолоскип», 1981. — С. 79-82. — ISBN 0-914834-21-2.

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Історія_Русів&oldid=42348388