Ам'єнський мир — Вікіпедія

Ам'єнський мир
Тип мирна угода
Підписано 27 березня 1802[1], 25 березня 1802[2] і 18 травня 1803
Місце Ам'єн
Підписанти Жозеф Бонапарт, Charles Cornwallis, 1st Marquess Cornwallisd, Хосе Ніколас де Асара і Rutger Jan Schimmelpenninckd
Сторони Франція, Британська імперія, Іспанська Імперія і Нідерланди
CMNS: Медіафайли у Вікісховищі
Карикатура на Ам'єнський мир

Ам'єнський мир — мирний договір між Францією, Іспанією і Англією, що був підписаний 25 березня 1802 р. біля міста Ам'єн.

Передумови[ред. | ред. код]

Революція 1789—1794 рр. повністю покінчила з монархічним устроєм, залишила всі феодальні пережитки і привілеї. Селянство було звільнено від феодальних повинностей. Король Людовік XVI був страчений, а у Франції проголошена республіка. Франція розвернула свої експансійні дії в усіх куточках Європи і світу. Їй протистояла велика коаліція феодально-монархічних держав: Австрія, Англія, Росія і т. д. Найбільшу загрозу в експансій них планах Франції представляла Англія використовуючи своє острівне положення і найбільший у світі воєнно-морський флот.

До моменту приходу Наполеона до влади положення Франції було нелегким. Друга коаліція в 1799 р. добилася значних успіхів завдяки воєнним успіхам російських військ Суворова в Італії. Австрійці й англійці успішно діяли в Голландії і Бельгії.

Англія, ще раніше захопила французькі колоніальні володіння в усьому світі — Америці, Індії і т. д. Але як тільки Наполеон прийшов до влади становище почало змінюватися на користь Франції. Узимку 17991800 років виникли розбіжності між Австрією і Росією. 2-га коаліція в яку входять Англія, Австрія, Росія і Неаполітанське королівство почала тріщати[3].

Наполеон помітив це і почав виводити союзників із коаліції по частинах. Він вирушив на чолі армії в Північну Італію. Просування французів було стрімким і застало австрійців зненацька. 8 травня 1800 Бонапарт покинув Париж, а 21 травня 1800 р. Перший консул був уже на перевалі Великий Сен-Бернар, який відкривав шлях в Італію[4].

2 червня 1800 р. Наполеон вступив у Мілан. Зустріч головних сил противника відбувається на невеликій рівнині між містами Олександрією і Тартонною.

Битва, що почалася ранком 14 червня 1800 р. великим успіхом австрійців, до вечора було виграно Наполеоном[5]. Ця перемога справила велике значення на діячів антифранцузької коаліції.

Наполеон вирішив забити клин у коаліцію використовуючи протиріччя між Росією і Австрією. Тут він діяв через Толестрана. Толестран заявив літом 1800 р. про рішення Франції повернути на батьківщину 6 тис. російських військовополонених випадково захоплених наприкінці 1799 р. при розгромленні корпусу Римського-Корсакова у Швейцарії[5]. Цей хід викликав симпатії при російському дворі, а особливо у Павла І. Росія пішла на таємні контакти з Наполеоном. Наполеону вдалося підтримати невдоволення Росії проти Англії. Окрему роль в цьому відіграло захоплення Англією Мальти 5 вересня 1800 — січні 1801 між Павлом І і Наполеоном відбувся обмін особливими посланнями[6].

На початку 1801 року Павло І таємно відправив корпус Донських козаків в кількості 22,5 тис. осіб в похід проти англійських володінь в Індії[7]. Але зближення Росії і Франції було короткочасним. В ході державного перевороту в ніч з 10 березня на 11 березня 1801 р. Павло І був вбитий.

Новий цар Олександр І скасував похід в Індію. Наполеон дізнавшись про це, розлютився, але, незважаючи ні на що, Росія вже не становила великої загрози для Франції. Франція усунула для себе зі сторони других країн коаліції. Австрійці були вигнані з Італії, але продовжували боротися на Рейні тут в Ельзасі, в листопаді 1800 року перемогу над гобебурськими військами отримав генерал Моро[8].

Увесь лівий берег знову був у руках французів. У Моневілі почались ширші переговори 9.02.1801 р. був підписаний Моневільський мирний договір, згідно з яким Австрія втрачала Бельгію, Люксембург, всі німецькі володіння на лівому березі Рейну[9]. П‘ємонт залишався під окупацією Франції. Австрія не мала більше сил протистояти планам Франції на континенті. В 1801 р. Наполеон заключив також мир з Неопалітанським королівством за яким Франція отримувала о. Ельбу і право тримати війська в портах Північної Італії[10].

Таким чином Франція з честю вийшла з протистояння з коаліцією, захопивши великі території. Війна Другої коаліції завершилася. Але у Франції були свої економічні інтереси за межами континенту. Буржуазії хотілося мати керівні позиції на Близькому Сході, а саме в Османській імперії. Саме з метою розширення французького панування Франції на сході був організований Сирійський похід Наполеона 1798—1799 р., але в кінці серпня 1801 року корпус вимушений був капітулювати в Єгипті[11].

Лише хитромудрі дії французьких дипломатів, що зуміли укласти перемир'я з Туреччиною 9 жовтня 1801 року врятували Францію від ганьби[11].

Згідно з перемир‘ям Франція зобов‘язалась вивести війська з Єгипту, визнавала незалежність Іонічних островів[11]. 8 жовтня в Парижі був підписаний мирний договір з Росією. В секретних статтях договору Росія і Франція визнавали інтереси одна одної в Туреччині[12].

Таким чином війна Франції з 2-ю коаліцією фактично завершилася.

Підписання[ред. | ред. код]

25 березня 1802 р. був підписаний Ам'єнський мирний договір між Францією, Італією й Англією[13].

Досягнуті домовленості[ред. | ред. код]

Ад'єнський мир сильно укріпив позиції Франції на континенті.

Але водночас були сильно підірвані позиції Франції в Пн. Середземномор‘ї і взагалі на морі. Франція втратила майже половину свого воєнно-морського флоту у війні з коаліцією[15]. Але навіть короткий мир з Англією Франція використовувала у своїх цілях домагаючись підсилення своїх позицій в різних частинах світу.

У Наполеона взагалі були плани колоніальних захоплень в усьому світі, але цьому заважала відсутність сильного флоту. Допомагала їх здійсненню французька буржуазія після підписання в червні 1802 миру з Туреччиною[16] згідно з договором Франція відновлювала свої привілеї в Османській імперії, отримала дозвіл на прохід торговельних кораблів у Чорне море. Розроблялися плани широкомасштабної морської торгівлі з Росією[17]. Але цим планам не суджено було здійснитися. Єдиною країною з якою Франція встановила нормальні стосунки були США. Згода про це була підписана 20.11.1800 р. в Парижі[18]. У 1803 році Наполеон передав США Луїзіану. Це ще більше зміцнило їхні відносини.

Поновлення війни[ред. | ред. код]

Ам‘єнський мир був недовгим. Каменем спотикання стала Мальта. Англія вимагала залишення Мальти за собою, виводу французьких військ з Голландії і Швейцарії[19].

Наполеон хотів компенсацію в Пн. Середземномор'ї. Досить істотною причиною відновлення війни було невдоволення промислових кругів Англії стосовно гегемонії Франції — на 5-му континенті.

У травні 1803 року англійський посол покинув Париж. 18 травня 1803 року війна відновилася[20].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Аміенскій миръ // Энциклопедический лексиконСПб: 1835. — Т. 2. — С. 127–128.
  2. Амиенский мир // Военная энциклопедияСПб: Иван Дмитриевич Сытин, 1911. — Т. 2. — С. 392.
  3. [Торм Е. В. Наполеон. — М. — 1939 — с. 51]
  4. [Торм Е. В. Наполеон. — М. — 1939 — с. 75]
  5. а б [Манфред а. З. Поиски союза с Россией (1800—1802гг) // История СССР — 1971 — № 4 — С. 48]
  6. [Манфред а. З. Поиски союза с Россией (1800—1802гг) // История СССР — 1971 — № 4 — С. 57]
  7. [ Манфред а. З. Поиски союза с Россией (1800—1802гг) // История СССР — 1971 — № 4 — С. 58]
  8. [Торм Е. В. Наполеон — М. — 1939. — с. 84]
  9. [ Рогінська А. Е. Почерки истории франции. — М. — 1958. — с. 189]
  10. [ Грачёв В. Ф. Политика Наполеона Бонапарта в Восточном Средземноморъе (1796—1802 гг) // Учёные записки Ивановского педагогического института. — 1967 — Т43, вопросы всеобщей истории. — С. 130]
  11. а б в [Грачёв В. Ф. Политика Наполеона Бонапарта в Восточном Средземноморъе (1796—1802 гг) // Учёные записки Ивановского педагогического института. — 1967 — Т43, вопросы всеобщей истории. — С. 130]
  12. [ Грачёв В. Ф. Политика Наполеона Бонапарта в Восточном Средземноморъе (1796—1802 гг) // Учёные записки Ивановского педагогического института. — 1967 — Т43, вопросы всеобщей истории. — С. 143]
  13. [Грачёв В. Ф. Политика Наполеона Бонапарта в Восточном Средземноморъе (1796—1802 гг) // Учёные записки Ивановского педагогического института. — 1967 — Т43, вопросы всеобщей истории. — С. 142]
  14. [Грачёв В. Ф. Политика Наполеона Бонапарта в Восточном Средземноморъе (1796—1802 гг) // Учёные записки Ивановского педагогического института. — 1967 — Т43, вопросы всеобщей истории. — С. 143]
  15. [ Грачёв В. Ф. Политика Наполеона Бонапарта в Восточном Средземноморъе (1796—1802 гг) // Учёные записки Ивановского педагогического института. — 1967 — Т43, вопросы всеобщей истории. — С. 147]
  16. [Грачёв В. Ф. Политика Наполеона Бонапарта в Восточном Средземноморъе (1796—1802 гг) // Учёные записки Ивановского педагогического института. — 1967 — Т43, вопросы всеобщей истории. — С. 149]
  17. [Грачёв В. Ф. Политика Наполеона Бонапарта в Восточном Средземноморъе (1796—1802 гг) // Учёные записки Ивановского педагогического института. — 1967 — Т43, вопросы всеобщей истории. — С. 150]
  18. [Манфред А. З. Поиска союзов с Россией (1800—1801г) // История СССР. — 1971 — № 4 — с. 55]
  19. [Торм Е. В. Наполеон. — М. — 1939. — с. 99]
  20. [Грачёв В. Ф. Политика Наполеона Бонапарта в Восточном Средземноморъе (1796—1802 гг) // Учёные записки Ивановского педагогического института. — 1967 — Т43, вопросы всеобщей истории. — С. 101]

Література[ред. | ред. код]

  • С. О. Маковський. Ам'єнський мир 1802 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
  • Русско-французский мирный договор, заключенный в Тильзите 25 июня (7 июля) 1807г. // Сборник документов по истории нового времени стран Европы и Америки (1640—1870): Учебное пособие / Сост. Е. Е. Юровская. — М.: Высшая школа, 1990. — С. 86—87.
  • История Франции: в 3х т. — Т.2. / Ред. А. З. Манфред. — М.: Наука, 1972г. — 735 с.
  • Ковалевский Н. Ф. Всемирная военная история: Хронологический обзор. — М.: ОЛМА — ПРЕСС, 2005. — 496 с.
  • Тарле Е. В. Наполеон. — Минск: «Беларусь», 1992. — 428с.
  • Тарле Е. В. Очерки истории колониальной политики западноевропейских государств (конец XV- начало XIX в.). — М.: Наука, 1965. — 427 с.