Андрощук Федір Олександрович — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Андрощук.
Андрощук Федір Олександрович
Народився 20 лютого 1970(1970-02-20) (54 роки)
Київ, Українська РСР, СРСР
Країна  Україна
 СРСР
Діяльність археолог, музейник, історик, скандинавіст
Галузь археологія[1], історія[1], Сфрагістика[1] і scandinavian studiesd[1]
Alma mater Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1995)
Знання мов українська[1]
Заклад НМІУ, Інститут археології НАН України, Інститут археології НАН України і КНУ імені Тараса Шевченка
Посада Генеральний директор Національного музею історії України
Термін з 17 березня 2020 р.
Попередник Сосновська Тетяна Вікторівна

Федір Олександрович Андрощук (нар. 20 лютого 1970(19700220), Київ) — український археолог, спеціаліст у галузі скандинавістики, доктор історичних наук, генеральний директор Національного музею історії України з 2020 року, дійсний член виконавчої ради Європейської асоціації археологів з 2022[2].

Життєпис[ред. | ред. код]

Федір Андрощук народився 20 лютого 1970 року в місті Києві.

У 1988 р. вступив на історичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, який закінчив у 1995 р. Протягом 1987—1988, 1990—1996 рр. працював у Інституті археології НАН України. Очолював Шестовицьку та Канівську експедиції Національного університету імені Тараса Шевченка (1993, 1996—1997 рр.). З 1996 по 2000 рр. працював на посаді викладача кафедри археології та музеєзнавства того ж університету.[3]

У 1998 р. захистив кандидатську дисертацію на тему історико-культурних зв'язків Середнього Подніпров'я та Скандинавії, яка була видана книжкою у 1999 р. під назвою «Нормани і слов'яни у Подесенні»[4]. Того ж року був запрошений Стокгольмським університетом на наукове стажування до Швеції та розкопки міста доби вікінгів Бірки.

Під час перебування за кордоном зацікавився історією скандинавської зброї як історичного джерела у вивченні контактів між населенням Східної та Північної Європи у добу вікінгів. Протягом 2000—2007 років опрацював фонди майже всіх основних музейних збірок Данії, Ісландії, Норвегії та Швеції. Результати цих досліджень були видані окремими книжками у 2013 та 2014 рр.

З 2000 року діяльність Федора Андрощука була пов'язана з декількома установами Швеції: Стокгольмським університетом (2000—2007), Державним історичним музеєм Швеції (2000—2006; 2014—2019), Музеєм міста Сигтуна (2006, 2010, 2011), Упсальським університетом (2009—2014) та приватним консультативним підприємством Arkeologikonsult (2007—2009).

У 2013 та 2016 рр. видавництвом Упсальського університету були видані англійською мовою книжки «Вікінги на Сході»[5] та «Візантія та світ вікінгів». У 2012 р. був обраний дійсним членом колегії дослідників Шведського Інституту у Стамбулі, а у 2017 р. делегатом від Швеції на світовому конгресі з вивчення вікінгів (18th Viking Congress).

У 2004 році з ініціативи Федора Андрощука на базі Національного музею історії України було проведено виставку копій рунічних каменів «Вікінги на Східному шляху»[6]. Велика частина експонатів музею увійшли до каталогу «Скандинавські старожитності Південної Русі», який був виданий у Парижі 2012 року. Співпраця зі співробітниками музею та Інститутом археології НАН України були головними передумовами виходу як цього каталогу, так і книжок «Вікінги на Сході» та «Мечі вікінгів». Монографія «Мечі вікінгів»[7] стала основою докторської дисертації, яку Федір Андрощук захистив у Інституті археології НАН України у 2014 р. (опонентом виступив Анатолій Кирпичников).

Окрім історії та археології, до наукових інтересів Федора Андрощука належать питання ранньосередньовічної нумізматики. Протягом 2014—2017 рр. на базі Державного історичного музею Швеції він керував науковими проєктами, метою яких було вивчення срібних візантійських монет та їх скандинавських і руських імітацій. Результати цієї роботи були опубліковані у книзі «Images of Power» (укр. Образи влади)[8], яка була презентована у жовтні 2016 р. у Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику[9].

У 2017 році київське видавництво Laurus видало книжку Федора Андрощука «Осеберг: загадки королівського кургану»[10].

Автор публікацій у загальноукраїнській пресі про актуальні питання збереження культурної спадщини[11], пам'яткоохоронну справу[12] та розвиток музеїв[13].

У 2020 р. обраний генеральним директором Національного музею історії України[14]. У своїй програмі та публічних виступах наголошує на вивченні скандинавського досвіду в українському музейництві[15].

У 2020 році видавництво Laurus видало книгу «Гаральд Суворий — останній вікінг»[16], в якій Федір Андрощук описує життя норвезького короля XI століття.

Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну Андрощук займався порятунком колекцій, як очолюваного ним, так й інших музеїв країни. ЄАА так оцінила його діяльність у цей період: «Спільні зусилля протягом перших тижнів з захисту та евакуації артефактів дозволили зберегти десятки тисяч археологічних предметів, які перебували під загрозою. Лише в Національному музеї історії України йдеться про майже 120 тисяч таких предметів. Команда музею не лише кинулася захищати археологічну спадщину в перші моменти нападу, допомагаючи іншим регіональним музеям теж зробити це, а й, щойно стало безпечніше, продовжила проводити дослідження, відкривати нові виставки та провадити інформаційну діяльність, зокрема відстежуючи випадки мародерства в археології».[17]

1 вересня 2022 року[18] був обраний дійсним членом виконавчої ради Європейської асоціації археологів, найпотужнішої у Європі організації фахових археологів[2].

Нагороди[ред. | ред. код]

  • 2016 — Грамота-подяка міністра культури України Євгена Нищука за сприяння поверненню в Україну «Меча Вікінга».[19]
  • 2023 — Індивідуальна відзнака в галузі археологічної спадщини від Європейської асоціації археологів. Присуджена за лідерство в захисті української археологічної спадщини під час війни, а також за прагнення підвищити обізнаність про важливість археологічної спадщини в цей період та за професійний рівень.[17]

Бібліографія[ред. | ред. код]

Монографії[ред. | ред. код]

  1. Від вікінгів до Русі. — Київ: Laurus, 2022.[20]
  2. Десятинна церква — відома та невідома. — Київ: Laurus, 2021.[21]
  3. Гаральд Суворий — останній вікінг. — Київ: Laurus, 2020.
  4. Осеберг: загадки королевского кургана. — Київ: Laurus, 2017.
  5. Images of Power: Byzantium and Nordic Coinage, Paris-Kyiv 2016, c. 995—1035.
  6. Byzantium and the Viking World (Studia Byzantina Upsaliensia 18). Co-edited with Jonathan Shepard and Monica White, Uppsala 2016.
  7. Swords and Social Aspects of Weaponry in Viking Age societies, Stockholm 2014.
  8. Vikings in the East: Essays on the Contacts along the Road to Byzantium, Uppsala 2013.
  9. Мечи викингов. — Київ, 2013.
  10. Скандинавские древности Южной Руси. Каталог. — Paris, 2012.
  11. Нормани і слов'яни у Подесенні. Моделі культурної взаємодії доби раннього середньовіччя. — Київ, 1999.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д Czech National Authority Database
  2. ↑ а б Директор музею Федір Андрощук увійшов до ради Європейської асоціації археологів. Архів оригіналу за 22 вересня 2022. Процитовано 8 квітня 2023.
  3. ↑ Сторінка на сайті Інституту історії НАНУ. Архів оригіналу за 27 жовтня 2021. Процитовано 27 березня 2020.
  4. ↑ Андрощук Ф. О. Нормани і слов'яни у Подесенні (Моделі культурної взаємодії доби раннього середньовіччя)
  5. ↑ Vikings in East: Essays on the Contacts on the Road to Byzantium (Uppsala, 2013). Архів оригіналу за 27 жовтня 2021. Процитовано 27 березня 2020.
  6. ↑ Історичний досвід експозиційної роботи Національного музею історії України (на матеріалах розділу «Східні слов'яни та Київська Русь»). Архів оригіналу за 27 березня 2020. Процитовано 27 березня 2020.
  7. ↑ Мечи викингов (Киев, 2013). Архів оригіналу за 28 жовтня 2021. Процитовано 27 березня 2020.
  8. ↑ За візантійським рахунком Феномен імітації монет — в унікальному дослідженні історика Федора Андрощука. Марія Прокопенко [Архівовано 27 жовтня 2021 у Wayback Machine.] «День»
  9. ↑ Презентація книги Федора Андрощука «Images of power. Byzantium and Nordic Coinage» (Образи влади. Візантія і скандинавський монетний карб 995—1035 рр.) в Національному Києво-Печерському історико-культурному заповіднику. Архів оригіналу за 27 жовтня 2021. Процитовано 27 березня 2020.
  10. ↑ Осеберг. Загадки королевского кургана. Федор Андрощук. Архів оригіналу за 27 березня 2020. Процитовано 27 березня 2020.
  11. ↑ Куди віє вітер? Скандинавський флюгер і незаконне розкрадання культурної спадщини України. Федір Андрощук. Архів оригіналу за 27 березня 2020. Процитовано 27 березня 2020.
  12. ↑ Про пріорітетні культпроекти Міністерства культури. Федір Андрощук. lb.ua. Архів оригіналу за 27 березня 2020. Процитовано 27 березня 2020.
  13. ↑ «Місце історії ідей». Федір Андрощук про перспективи Національного музею історії України. Архів оригіналу за 27 березня 2020. Процитовано 27 березня 2020.
  14. ↑ Результати другого засідання конкурсної комісії з конкурсного добору на посаду генерального директора Національного музею історії України. Архів оригіналу за 27 березня 2020. Процитовано 27 березня 2020.
  15. ↑ Блог Федора Андрощука: Какой скандинавский опыт нужен Украине. LB.UA. Архів оригіналу за 27 жовтня 2021. Процитовано 27 березня 2020.
  16. ↑ Гаральд Суворий — останній вікінг | Федір Андрощук. Laurus (укр.). Архів оригіналу за 14 травня 2022. Процитовано 1 липня 2021.
  17. ↑ а б EUROPEAN ARCHAEOLOGICAL HERITAGE PRIZE 2023
  18. ↑ EAA BOARDS AND COMMITTEES. Архів оригіналу за 12 лютого 2023. Процитовано 8 квітня 2023.
  19. ↑ У НАЦІОНАЛЬНОМУ РЕСТАВРАЦІЙНОМУ ЦЕНТРІ ТРИВАЄ НАУКОВО-ДОСЛІДНА РОБОТА З УНІКАЛЬНИМ «МЕЧЕМ ВІКІНГА» ЗА ДОПОМОГОЮ ВИСОКОТЕХНОЛОГІЧНОГО ОБЛАДНАННЯ. Архів оригіналу за 27 березня 2020. Процитовано 27 березня 2020.
  20. ↑ Книга «Від вікінгів до Русі» онлайн
  21. ↑ Десятинна церква: відома і невідома

Посилання[ред. | ред. код]

Перегляд цього шаблону
  Довідкові видання
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Андрощук_Федір_Олександрович&oldid=41464605