Арно Шікеданц — Вікіпедія

Арно Шікеданц
Народився 27 грудня 1892(1892-12-27)
Рига, Російська імперія
Помер 15 квітня 1945(1945-04-15) (52 роки)
Берлін, Третій Рейх
Країна  Німеччина
Діяльність політик, журналіст, дипломат
Відомий завдяки посаді начальника штабу зовнішньополітичного управління НСДАП
Alma mater Ризький технічний університет
Знання мов німецька
Учасник Перша світова війна і Друга світова війна
Посада райхскомісар Кавказу
Партія Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини
Конфесія лютеранство

Арно Шікеданц (нім. Arno Schickedanz; нар. 15 грудня (27 грудня) 1892(18921227)[1], Рига — пом. наприкінці квітня 1945, Берлін) — німецький партійний діяч, дипломат, урядовець доби націонал-соціалізму, начальник штабу зовнішньополітичного управління НСДАП[2]. Пропонувався на посаду райхскомісара України[3], пізніше затверджений на посаді керівника планованого райхскомісаріату Кавказ.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в Ризі (тоді — Російська імперія). Походив із балтійських німців. У своєму рідному місті познайомився з Альфредом Розенбергом, який виріс в естонському місті Ревель, а з 1910 року навчався в Ризькій політехніці. У літературі Розенберг зокрема називає Шікеданца «шкільним другом» і «корбратом»[4]. Згадка ​​як про шкільного друга зумовлена спільним навчанням у Ризькій політехніці[5], а «корбрат» походить від заснованої 1875 року студентської корпорації (кор) «Рубонія», членами якої Розенберг і Шікеданц стали одного й того самого дня, 2 березня 1911 року[6]. В силу такої рано виниклої дружби Шікеданц залишався одним із небагатьох нерозлучних друзів Розенберга.[7] Зв'язок з Розенбергом мав визначальний характер і відтоді справляв вирішальний вплив на все його життя.

Разом із Розенбергом, як засвідчує Album Rubonorum, він із літа 1915 року продовжив навчання у Москві, здобувши там у січні 1918 року фах хіміка[8]. Тим самим особисто зіткнувся з правлінням більшовиків[9]. Восени 1918 року записався добровольцем у німецький кавалерійський полк[8] і таким чином узяв участь як вояк кайзерівської армії у Першій світовій війні[5]. Перед кінцем війни в 1918 році Шікеданц працював спільно з Ервіном фон Шойбнером-Ріхтером, Отто фон Курзелем і Максом Гільдебертом Бемом на німецьких окупантів у Ризі у відділі преси при Головному командуванні 8-ї армії (Обер Ост VIII)[5]. Отто фон Курзель, із яким Шікеданц до того часу співпрацював, був першим поряд із Ернстом Фрідріхом Тоде, кого відвідав Розенберг після переїзду в Мюнхен наприкінці 1918 року[10]. 1919 року він вступив у Балтійський ландесвер,[5][9] який у травні 1919 року відвоював окуповану більшовиками Ригу.

На початку двадцятих років Шікеданц працював у заснованій Максом фон Шойбнером-Ріхтером організації «Відродження» (нім. Wirtschaftliche Aufbau-Vereinigung), де він із фон Шойбнером-Ріхтером і Біскупським займався поточними справами[4][11]. Водночас Шікеданц був заступником директора[12] та особистим секретарем віцепрезидента організації Біскупського. Спільно з останнім він домовився з російським спадкоємцем престолу, великим князем Кирилом Володимировичем Романовим, що генерал Людендорф[13] міг би використати гроші в розмірі 500 000 золотих марок на просування спільної національної німецько-російської справи[14].

Шікеданц також підтримував фон Шойбнера-Ріхтера щодо видання тижневика «Економічно-політична кореспонденція „Відродження“ зі східних питань та їхнього значення для Німеччини» (нім. Wirtschaftspolitische Aufbau-Korrespondenz über Ostfragen und ihre Bedeutung für Deutschland).[11] З 1923 по 1933 рік Шікеданц був керівником берлінського бюро антисемітської щоденної газети Völkischer Beobachter[15]. За свою участь у гітлерівському путчі Шікеданц був пізніше зарахований до «старих бійців» і отримав так званий «орден крові»[16].

1927 року Шікеданц опублікував нібито гностичний і апокаліптичний[17], а також радикально антисемітський твір «Єврейство — антираса», а 1928 року його змістове продовження «Соціал-паразитизм у житті народів», де зобразив євреїв як «расу» паразитів і шкідників.[4] На останню публікацію потім відверто посилався Розенберг, перейнявши поняття та ідею ​паразитичної «антираси» в його вперше виданому 1930 року «Міфі XX століття».[18]

У нацистській Німеччині Шікеданц перебував на керівних посадах як у зовнішньополітичному управлінні НСДАП (APA), так і у міністерстві окупованих східних територій (RMfdbO). На чолі цих обох нацистських відомств стояв партійний ідеолог Альфред Розенберг. Важливість Шікеданца полягала в його ролі ідейного натхненника антисемітизму в усіх органах Розенберга[4]. Йому приписується першість у створенні терміну «антираса» (нім. Gegenrasse)[4]. Йому також належить ключова роль у розбудові зовнішньополітичного управління[5].

26 грудня 1934 року Розенберг висловив свою зацікавленість у налагодженні зв'язків із королем Румунії Каролем II, при цьому хотів, щоб ці зв'язки встановив Шікеданц. Того дня Розенберг записав у своєму щоденнику: «Наближається Різдво, я повинен відправити Лекку з кількома втішними словами після майже 3 тижнів перебування назад у Бухарест. Надіюся, в січні вдасться відновити обірвані ниточки. Зв'язки Румунії з Н.[імеччиною] справді варті зусиль. Шікеданц мав би тут поговорити з королем наодинці, щоб підготувати договір про дружбу, з „нашим“ посланництвом можливо все»[19].

15 червня 1939 року Шікеданц на посаді керівника управління «Схід» в APA надіслав голові райхсканцелярії Гансу Генріху Ламмерсу свою розробку східноєвропейських питань[20]. На тлі ідеології германізації APA він виступав проти пакту Гітлера-Сталіна, оскільки той обмежував би можливості розширення «німецького життєвого простору»[20]. Адже, як ідеться в доповіді, особливо з огляду на українців і білорусів, для майбутнього облаштування східного простору «політико-психологічна обробка населення цих земель, з одного боку, служить полегшенню суто військових дій, а з другого боку, можливому подальшому використанню окремих національностей у німецьких інтересах»[20]. Тут Шікеданц уперше сформулював ідею APA про те, що Німеччина повинна єднатися проти Росії з неросійськими народами всередині та за межами Радянського Союзу[20]. Вже в тому самому році Шікеданц подав заявку на посаду у зовнішньополітичний відділ райхсканцелярії, та все ж його прохання було відхилено[21]. А Розенберг 25 серпня 1939 року у своєму щоденнику відзначив: «У мене є відчуття, що цей московський пакт коли-небудь помститься націонал-соціалізму. […] Як ми можемо ще говорити про порятунок і облаштування Європи, коли нам доводиться просити допомоги у руйнівника Європи?»[22].

Не пізніше, ніж у вересні 1939 року послабився зв'язок між APA та Лондоном. Розенберг писав 24 вересня 1939 року: «Вчора ось прийшов з Монтре папірець брит.[анського] радника англ.[ійського] міністерства авіації. Він просить, щоб приїхав Шікеданц. Тож він дотримав свого слова, (тоненька) ниточка до Лондона все ще тримається. Завтра доповісти фюреру та Г.[ерінгу]. Мені цікаво, чого панове з Лондона очікують від нас у вигляді можливої ​​основи для миру»[23].

У квітні 1940 року Розенберг утілив свій намір працевлаштувати Шікеданца в райхсканцелярії як зв'язкового APA. 13 квітня 1940 року він записав у своєму щоденнику: «Оскільки Р.[айхс]-комісаріат Норвегії підзвітний Р.[айхс]-канцелярії, Шікеданц провів перемовини з Ламмерсом, який призначив його уповноваженим Р.[айхс]-канцелярії. Тепер через його руки проходить усе листування з Норвегією (включаючи МЗС)»[24].

Після того, як у 1941 році було створено Імперське міністерство з питань окупованих східних територій (RMfdbO), Шікеданц там теж обійняв посаду начальника штабу[25] у головному управлінні II зі східних і кадрових питань[4]. Спочатку Шікеданца Розенберг просував на «райхскомісара» України[5]. Одначе з пам'ятної записки Розенберга випливає, що він зрештою визначився щодо України на користь Еріха Коха[26]. Натомість Шікеданц дістав посаду «райхскомісара» або верховного «цивільного управителя» райхскомісаріату «Кавказ» з осідком у Тбілісі. Проте цей райхскомісаріат під час часткової окупації кавказьких земель групою армій «Південь» залишався під військовою адміністрацією, тому Шікеданц не зміг відіграти тут політичної ролі. Пов'язана з цим «місія» Шікеданца і дипломата Отто Бройтігама провалилася[4].

2 квітня 1941 року, незадовго до нападу вермахту на Радянський Союз, Шікеданц склав пам'ятну записку, у якій писав, що «вслід за військовими діями з нашого боку дуже скоро прийде військовий розвал СРСР»[27]. Крім того, Шікеданц писав у цьому меморандумі, що «московитську Росію слід створити як зону депортації небажаних елементів населення у великих масштабах» і що «більшовицько-єврейську державну адміністрацію» необхідно ліквідувати шляхом «повного знищення»[27]. Предметом цієї його записки була і Білорусь як «другий за величиною резервуар євреїв у СРСР», а також балтійські держави, куди б довелося вивезти як більшу частину «інтелектуальних прошарків», так і «расово меншовартісних», щоб «найбільш придатні за расою» могли там асимілюватися[27].

1942 року, крім діяльності в APA і RMfdbO, Шікеданц був також «райхсамтсляйтером» у «Канцелярії генерал-губернатора Кракова», тобто заступником у канцелярії Ганса Франка[4]. 1943 року Шікеданц був найбажанішим кандидатом Розенберга на зміну вбитого генерального комісара Білорусі Вільгельма Кубе, та через опір групенфюрера СС Курта фон Готберга висуванцю Розенберга стати наступником Кубе не вдалося[15].

У 1943—1944 роках він був начальником штабу райхскомісара окупованих східних територій Норвегії[4] Йозефа Тербофена.

Незадовго до кінця війни Шікеданц, щоб уникнути відповідальності, скоїв самогубство. За словами Розенберга, він застрелив у Берліні свою дружину, свою восьмирічну дочку і себе[28][29].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Запис у метриці Ризького собору [Архівовано 29 жовтня 2019 у Wayback Machine.] (латис. Rīgas Doms)
  2. ↑ Альфред Розенберг. Доповідні записки № 1, 2. Архів оригіналу за 14 листопада 2021. Процитовано 14 листопада 2021.
  3. ↑ Олійник Ю. В., Завальнюк О. М. Нацистський окупаційний режим в генеральній окрузі "Волинь-Поділля" (1941–1944 рр.) / Міжнародна громадська організація "Міжнародний фонд "Взаєморозуміння і толерантність"; Державний архів Хмельницької області; Кам янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. — Хмельницький : Поліграфіст-2, 2012. — 320 с.
  4. ↑ а б в г д е ж и к H.D. Heilmann: Aus dem Kriegstagebuch des Diplomaten Otto Bräutigam. In: Götz Aly u. a. (Hrsg.): Biedermann und Schreibtischtäter. Materialien zur deutschen Täter-Biographie, Institut für Sozialforschung in Hamburg: Beiträge zur nationalsozialistischen Gesundheits- und Sozialpolitik 4, Berlin 1987, S. 173.
  5. ↑ а б в г д е Ernst Piper: Alfred Rosenberg. Hitlers Chefideologe. München 2005, ISBN 3-89667-148-0, S. 290
  6. ↑ Philisterverband der Rubonia: Album Rubonorum 1875—1972. Bearb. von Woldemar Helb (Alb. Rub.275). Erlangen ? 1972/73.
  7. ↑ Manfred Weissbecker: Alfred Rosenberg. «Die antisemitische Bewegung war nur eine Schutzmaßnahme…» In: Kurt Pätzold, Manfred Weißbecker (Hrsg.): Stufen zum Galgen. Lebenswege vor den Nürnberger Urteilen. Leipzig, 1999, ISBN 3-86189-163-8, S. 154
  8. ↑ а б Woldemar Helb: Album Rubonorum, 4. Auflage, Philisterverband der Rubonia 1972.
  9. ↑ а б Michael Kellogg: (2005) The Russian Roots of Nazism. White Émigrés and the making of National Socialism 1917—1945. ISBN 0-521-84512-2, S. 83
  10. ↑ Alfred Rosenberg: Letzte Aufzeichnungen, Göttingen 1955, S. 66, 71.
  11. ↑ а б Michael Kellogg: (2005) The Russian Roots of Nazism. White Émigrés and the making of National Socialism 1917—1945. ISBN 0-521-84512-2, S. 128
  12. ↑ Johannes Baur: Die Russische Kolonie in München 1900—1945: deutsch-russische Beziehungen im 20. Jahrhundert, Harrassowitz Verlag 1998, ISBN 3-447-04023-8, S. 186
  13. ↑ Michael Kellogg: (2005) The Russian Roots of Nazism. White Émigrés and the making of National Socialism 1917—1945. ISBN 0-521-84512-2, S. 223
  14. ↑ Michael Kellogg: (2005) The Russian Roots of Nazism. White Émigrés and the making of National Socialism 1917—1945. ISBN 0-521-84512-2, S. 248
  15. ↑ а б Andreas Zellhuber: «Unsere Verwaltung treibt einer Katastrophe zu …». Das Reichsministerium für die besetzten Ostgebiete und die deutsche Besatzungsherrschaft in der Sowjetunion 1941—1945. Vögel, München 2006, S. 64, ISBN 3-89650-213-1. (Angegebene Quellen: Kuusisto, Rosenberg, S. 45 und S. 111 sowie Jacobson, NS-Außenpolitik, S. 56 f.)
  16. ↑ Ernst Klee: Das Personenlexikon zum Dritten Reich: Wer war was vor und nach 1945. Fischer-Taschenbuch-Verlag, Frankfurt am Main 2007, S. 533. (Клее писав, що Шікеданц був начальником штабу зовнішньополітичного управління до 1945 року. Однак його було розпущено навесні 1943 р.)
  17. ↑ Reinhard W. Sonnenschmidt: Politische Gnosis. Entfremdungsglaube und Unsterblichkeitsillusion in spätantiker Religion und politischer Philosophie, München 2001, ISBN 3-7705-3626-6; Klaus Vondung: Die Apokalypse in Deutschland. München 1988, ISBN 3-423-04488-8.
  18. ↑ Alfred Rosenberg: Der Mythus des 20. Jahrhunderts. Eine Wertung der seelisch-geistigen Gestaltenkämpfe unserer Zeit, München 1930, S. 437, 439.
  19. ↑ Hans-Günther Seraphim: Das politische Tagebuch Alfred Rosenbergs. 1934/35 und 1939/40. Göttingen / Berlin / Frankfurt 1956, S. 61 f. (Anpassung des Zitats an die ref. dt. Rechtschr.)
  20. ↑ а б в г Ernst Piper: Alfred Rosenberg. Hitlers Chefideologe, München 2005, S. 436. (Джерело: IMG Dok. PS-1365, відтворено в: Das politische Tagebuch Alfred Rosenbergs, 1956, S. 141 ff.)
  21. ↑ Ernst Piper: Alfred Rosenberg. Hitlers Chefideologe, München 2005, S. 290. (Джерело: Dieter Rebentisch: Führerstaat und Verwaltung im Zweiten Weltkrieg. Stuttgart 1989, S. 317 Anm. 92.)
  22. ↑ Hans-Günther Seraphim: Das politische Tagebuch Alfred Rosenbergs. 1934/35 und 1939/40. Göttingen / Berlin / Frankfurt 1956, S. 92 (нім.)
  23. ↑ Hans-Günther Seraphim: Das politische Tagebuch Alfred Rosenbergs. 1934/35 und 1939/40. Göttingen / Berlin / Frankfurt 1956, S. 98 (нім.)
  24. ↑ Hans-Günther Seraphim: Das politische Tagebuch Alfred Rosenbergs. 1934/35 und 1939/40. Göttingen / Berlin / Frankfurt 1956, S. 130 (нім.)
  25. ↑ Karl Drechsler u. a.: Deutschland im zweiten Weltkrieg. Bd. 2: Vom Überfall auf die Sowjetunion bis zur sowjetischen Gegenoffensive bei Stalingrad, Berlin 1975, S. 339; Manfred Weißbecker: Alfred Rosenberg. «Die antisemitische Bewegung war nur eine Schutzmaßnahme…», in: Kurt Pätzold / Manfred Weißbecker (Hrsg.): Stufen zum Galgen. Lebenswege vor den Nürnberger Urteilen, Leipzig 1999, S. 174.
  26. ↑ Der Prozess gegen die Hauptkriegsverbrecher vor dem Internationalen Militärgerichtshof Nürnberg 14. November 1945 — 1. Oktober 1946, Bd. XI, München / Zürich 1984. S. 603.
  27. ↑ а б в Zitiert in: Ernst Piper: Alfred Rosenberg. Hitlers Chefideologe, München 2005, S. 510. (Quelle: IMG Bd. XXVI, S. 547ff.; Dok. PS-1017.) (нім.)
  28. ↑ Alfred Rosenberg: Letzte Aufzeichnungen, Göttingen 1955, S. 307. DNB [Архівовано 10 лютого 2009 у Wayback Machine.]
  29. ↑ Serge Lang / Ernst von Schenck: Portrait eines Menschheitsverbrechers, St. Gallen 1947, DNB [Архівовано 24 червня 2009 у Wayback Machine.]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Ernst Klee: Das Personenlexikon zum Dritten Reich. Wer war was vor und nach 1945. 2. Auflage. Fischer-Taschenbuch-Verlag, Frankfurt am Main 2007, ISBN 978-3-596-16048-8.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Арно_Шікеданц&oldid=41913343