Батько Вітчизни — Вікіпедія

Батько Вітчизни (лат. Pater Patriae) — давньоримський почесний титул, що надавався Сенатом за видатні заслуги перед республікою або імперією. Згодом, в новий та новітній час, подібні титули також присуджувалися представницькими органами влади багатьох (в основному, європейських) держав.

Історія[ред. | ред. код]

Вперше цей титул наданий великому пізньореспубліканському політичному діячеві і оратору Марку Туллію Цицерону за заслуги в придушенні змови Катіліни, що стався в період його консулату в 63 до н. е.

Другим володарем титулу став в 45 до н. е. Гай Юлій Цезар, який став довічним диктатором і фактичним одноосібним правителем Римської республіки.

Також сенат присудив його до 2 до н. е. і спадкоємцю Цезаря Октавіану Августу. При цьому не відбулося закріплення даного найменування в якості обов'язкової частини імператорських регалій, на відміну від титулів: Імператор, Цезар, Август, Принцепс, Великий понтифік і Трибун. Светоній писав, що спадкоємцю Августа Тиберію також пропонувався цей титул, але був ним відхилений. [1]

Згодом, цей титул надавався багатьом римським імператорам. Як правило, це робилося після тривалого їх правління або як знак надзвичайної поваги з боку сенату за колишні заслуги, як було у випадку з Нервою.

Хронологічний список римських «Отців Вітчизни»[ред. | ред. код]

Всі перелічені нижче діячі, крім Марка Цицерона і Юлія Цезаря, є римськими імператорами

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Светоній • Тиберій. Архів оригіналу за 1 березня 2018. Процитовано 1 березня 2018.

Джерела[ред. | ред. код]