Батюки — Вікіпедія

Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
Культура Архітектура Кухня Кіно Література Мода Музика Народне мистецтво Образотворче мистецтво Спорт Театр Танці
Українська діаспора Австралія Австрія Аргентина Африка Бельгія Білорусь Болгарія Боснія і Герцеговина Бразилія Велика Британія Венесуела Колумбія Вірменія Естонія Греція Грузія Ірландія Іспанія Італія Казахстан Канада Киргизстан Китай Латвія Литва Північна Македонія Мексика Молдова Німеччина Нова Зеландія Парагвай Польща Португалія Росія Румунія Сербія Словаччина Словенія США Угорщина Узбекистан Уругвай Фінляндія Франція Хорватія Чехія Чорногорія Швейцарія Швеція Японія
Етнографічні групи Батюки Бойки Волиняни Галичани Гуцули Кубанці Лемки Литвини Наддніпрянці Ополяни Підляшани Пінчуки Подоляни Покутяни Поліщуки Русини Сіверяни Слобожани Харцизи
Релігія Християнство Православ'я Православна церква України УПЦ МП Католицизм РКЦ УГКЦ Протестантизм Іслам Юдаїзм Рідновірство Атеїзм
Мови Українська та її діалекти
Інші статті Україна Знамениті українці Історія України Всесвітні форуми українців Голодомори Етнокультурні регіони Розселення Етногенез українців Етноніми українців Українські прізвища Українські меценати Український родовід
Портал «Україна»
п о р

Батюки — етнографічна група українців, що компактно живуть в околицях Яворова, Угнова, Рави-Руської, Жовкви та Городка. На півночі вони межують з волинянами-бужанами, на півдні- з ополянами, на схід від Яворова граничать з вересюками, а на заході- з долинянами. Батюцький говір є частиною опільського.

Назва[ред. | ред. код]

Відомий український мовознавець та етнограф Іван Верхратський вважав, що назву свою батюки отримали від майже скрізь менш або більш вживаного слова "батько". У підтвердження цьому він наводить паралелі з іншими етнонімами мешканців Галичини: бемки (назва походить від розмовного "бем" замість "будемо"), юкавці (названі через те, що кажуть "ю" замість "уже", "вже"), бойки (від вживаної частки "бо є") тощо.

Особливості говору[ред. | ред. код]

Говір батюків лиш незначною мірою відрізняється від загального опільського. Зокрема, можна виділити декілька значущих рис:

1) Слова, що починаються з голосної літери, найчастіше отримують придих [в] або [г] (рідко [л]): вобід, вобраз, вовес, воко, вунук, вухо, вутроба, гинчий, гиржа, готава, лотава, локунь;

2) [й е] або ['і] замість [й а], ['а], [а]: пшеницє, молодицє, телє, чаплі, поті;

3) Старослов'янській сполуці лъ відповідає сполука ло, котра часом переходить в лу : блоха, блуха; або ле: слеза; або ли: лижка, або оў: жоўтий, доўбати;

4) Старослов'янському ръ відповідає рі: дріва;

5) [й е] та [е] в іменниках середнього роду: зілє, здоровлє, волосє, насінє, збіже;

6) [ц] замість [ц'] в кінці деяких слів: хлопец, воробец;

7) [р] замість первинного [а р'] в кінці іменника: косар, бондар;

8) В прикметниках, що закінчуються на -ськ, -цьк, звуки [с] та [ц] не пом'якшуються: руский, німецкий.

Джерела[ред. | ред. код]

• Іван Верхратський. Говір Батюків — Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1912.
• Володимир Кубійович, Зенон Кузеля. Енциклопедія українознавства — Мюнхен: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1949-1952.