French
DeutschБританський мандат у Палестині — Вікіпедія
| Британський мандат у Палестині | |
.png) | |
| Країна | .svg){kind=small} Британська імперія |
|---|---|
| Місце розташування | United Nations Office at Genevad |
| Ґрунтується на | Covenant of the League of Nationsd |
| Головний предмет твору | homeland for the Jewish peopled |
| Мова твору або назви | англійська |
| Зазнав впливу від | Декларація Бальфура 1917 року |
| Час/дата припинення існування | 15 травня 1948 |
 Британський мандат у Палестині у Вікісховищі | |
Британський мандат у Палестині (також відомий як Палестинський мандат; англ. Mandate for Palestine) — юридичний документ (мандат) Ліги Націй, виданий Сполученому Королівству на тимчасове управління територіями Близького Сходу, що до Першої світової війни входили до Османської Імперії. До складу британського мандата увійшли вілаєти: Наблус, Акр, південь вілаєта Сирія, південь вилаєта Бейрут, і область Єрусалиму (до Мудросського перемир'я).
Історія[ред. | ред. код]
Проект мандата на Палестину був офіційно затверджений Радою Ліги Націй 24 липня 1922 року, а потім доповнений трансйорданським меморандумом від 16 вересня 1922 року[1]; набув чинності 29 вересня 1923 року, після ратифікації Лозаннського мирного договору[2]. Дія мандата завершилася опівночі 14 травня 1948[3].
Юридична основа[ред. | ред. код]
Документ був заснований на принципах, закріплених у статті 22 статуту Ліги Націй і Резолюції Сан-Ремо від 25 квітня 1920 року, укладеної союзними державами після Першої світової війни. Мандатна система Ліги Націй була призначена для управління територіями на Близькому Сході, які входили до Османської імперії починаючи з XVI століття, «до тих пір, коли вони будуть здатні жити самостійно» (англ. until such time as they are able to stand alone).[4]. Приблизний кордон з територіями, підмандатними Франції, був визначений угодою Політ — Ньюка від 23 грудня 1920 року[5].
Трансйорданія[ред. | ред. код]
Після битви під Мейсалуною в липні 1920 року Трансйорданія була нічийною територією. Британія воліла уникати з'єднання Трансйорданії з Палестиною до наради в Каїрі в березні 1921 року, де було вирішено, що цією територією буде управляти Абдалла бін Хусейн в рамках Палестинського мандата[6]. Трансйорданський меморандум скасував право євреїв створювати поселення на території на схід від р. Йордан. Для реалізації положень Меморандуму було створено «трансйорданське управління» під загальним керівництвом Сполученого Королівства. Відповідно до угоди від 20 лютого 1928 року Трансйорданія отримала значну автономію і пізніше стала повністю незалежною за договором з Великою Британією від 22 березня 1946 року[7].
Завершення[ред. | ред. код]
29 листопада 1947, незадовго до закінчення терміну дії мандата (14 травня 1948 року) Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію № 181, що визначила подальше управління в Палестині. Резолюція передбачала створення в Палестині двох держав — арабського і єврейського; місто Єрусалим залишалося в довірчому управлінні ООН [9]. В останній день дії мандата палестинські євреї оголосили про створення незалежної держави Ізраїль. Почалася арабо-ізраїльська війна. В її результаті арабську державу в Палестині створено не було.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Marjorie M. Whiteman, Digest of International Law, vol. 1, US State Department (Washington, DC: U.S. Government Printing Office, 1963) pp 650—652
- ↑ Palestine Royal Commission Report Presented by the Secretary of State for the Colonies to Parliament by Command of His Majesty, July 1937, Cmd. 5479 [Архівовано 27 січня 2012 у Wayback Machine.]. His Majesty's Stationery Office., London, 1937. 404 pages + maps. (Peel Report, 45 MB)
- ↑ The roots of separatism in Palestine: British economic policy, 1920—1929, Barbara Jean Smith, Syracuse University Press, 1993
- ↑ Article 22, The Covenant of the League of Nations [Архівовано 26 липня 2011 у Wayback Machine.] and "Mandate for Palestine, " Encyclopedia Judaica, Vol. 11, p. 862, Keter Publishing House, Jerusalem, 1972
- ↑ Accept Terms and Conditions on JSTOR (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 10 січня 2020. Процитовано 16 вересня 2019.
- ↑ Роган, 2017, с. 487.
- ↑ Wright, Esmond. Abdallah's Jordan: 1947-1951 // Middle East Journal : journal. — 1951. — Vol. 5. — P. 439—460.
Джерела[ред. | ред. код]
- Louis, Wm. Roger (1969). The United Kingdom and the Beginning of the Mandates System, 1919—1922. International Organization, 23(1), pp. 73-96.
- Paris, Timothy J. (2003). Britain, the Hashemites and Arab Rule, 1920—1925: The Sherifian Solution. London: Routledge. ISBN 0-7146-5451-5
- Aruri, Naseer H. (1972). Jordan: A Study in Political Development (1921—1965). Martinus Nijhoff Publishers. ISBN 978-94-010-2773-1
- Christopher Sykes (1973). Crossroads to Israel. Indiana University Press. ISBN 0-253-20165-9. Архів оригіналу за 23 грудня 2019. Процитовано 4 червня 2015.
- Biger, Gideon (2004). The Boundaries of Modern Palestine, 1840-1947. Routledge. ISBN 978-1-135-76652-8. Архів оригіналу за 21 грудня 2019. Процитовано 16 вересня 2019.
- Pappé, Ilan (2004). A History of Modern Palestine: One Land, Two Peoples. Cambridge University Press. ISBN 0-521-55632-5.
- Pappé, Ilan (15 серпня 1994). Introduction. The Making of the Arab–Israeli Conflict, 1947–1951. I.B.Tauris. ISBN 978-1-85043-819-9. Архів оригіналу за 30 січня 2013. Процитовано 2 травня 2009.
- Aruri, Naseer Hasan (1972). Jordan: A Study in Political Development 1923–1965. The Hague: Martinus Nijhoff Publishers. ISBN 978-90-247-1217-5. Архів оригіналу за 29 листопада 2019. Процитовано 2 травня 2009.
- Юджин Роган. Падение Османской империи. Первая мировая война на Ближнем Востоке, 1914–1920 гг = The Fall of the Ottomans: The Great War in the Middle East. By Eugene Rogan.. — М. : Альпина Нон-фикшн, 2017. — 560 p. — ISBN 978-5-91671-762-4.