Білі хорвати — Вікіпедія

Білі хорвати
Східнослов'янські племена (700–850 рр.)
Ареал	Україна, Польща, Словаччина, Чехія
Раса	європеоїдна
Близькі до:	Українці, хорвати
Входить до	Українці, поляки, словаки, чехи
Релігія	Язичництво, християнство
Згас	по XI ст. н. е.

Білі хорвати (дав.-рус. Хорвати Бѣлии, Хорвати^[1]) — слов'янське плем'я, згадане в низці середньовічних джерел, яке жило в VI–X століттях на території Східної Європи, найімовірніше в районі південного заходу Польщі, півночі Чехії, України та частково на сході Німеччини. В українській історіографії «білих хорватів» часто ототожнюють із мешканцями Великої Хорватії, також їм відводять місце в етногенезі українців.^[2][3]

Нинішні хорвати Хорватії — це «червоні хорвати». Одне зі східнослов'янських племен, яке проживало в східній Галичині західної території України, називалося «білі хорвати» й мало прадавню батьківщину Білу Хорватію. У VII столітті частина білих хорватів мігрувала з Білої Хорватії на територію сучасної Хорватії.^[4] Племена, котрі проживають у Моравії та Словаччині — «чорні хорвати».

Антропологія[ред. | ред. код]

Ця стаття є заготовкою. Ви можете допомогти проєкту, доробивши її. Це повідомлення варто замінити точнішим.

Історичні згадки[ред. | ред. код]

Вперше назву племені хорватів згадують у зв'язку з містом Танаїс, яке розташовувалось у гирлі річки Дон при впаданні в Азовське море. Історичні хроніки записані грецькою мовою в ІІІ столітті н. е. Хорватів згадують за часів правління правителя Танаїса — Савромата ІІ (175–211). Там згадували достойне ім'я Хорват (Choroathou). Інша згадка про хорватів припадає на правління Рескупоріда (Rescuporides), сина Савромата ІІ — Хорват Сандарсіон (Choroathus Sandarsion), як одного із чотирьох архонтів Танаїса. Якщо не зважати на грецьке закінчення «-os», то в обох записах будемо мати власне хорватське ім'я на старому кайкаючому діалекті (Kaikavian)^[5]. На кінець XX століття, версія про зв'язок цих назв з історичними хорватами вважається спростованою і трактується як випадковий термінологічний збіг^[6].

У першій половині I тисячоліття хорвати утворили союз племен, після розпаду якого частина з них переселилася на захід та південь^[7]. Ключовим джерелом відомостей про білих хорватів є твір Костянтина VII Багрянородного «De Administrando Imperio». Тут їх згадують як мешканців Великої («Білої») нехрещеної Хорватії (їхнє державне утворення)^[8]. Костянтин VII виводить від них південнослов'янських хорватів, які переселилися на Балканський півострів за правління візантійського імператора Іраклія (610–641 рр.). У «De Administrando Imperio» також зазначено, що серби, які не прийняли християнства, є білими сербами, і землю, де вони мешкали, звали Бойки^[9]. Аналогічно, хорвати, що не прийняли християнства, є Білими хорватами^[10], а етнонім «хорвати» означає «мешканці великої країни».:

…хорвати, що нині живуть в краях Далмації, походять від нехрещених хорватів, що називалися «білими», які мешкають по той бік Туркії угрів, поблизу Франкії германців, і межують зі слов'янами — нехрещеними сербами… Велика Хорватія, звана «Білою» залишається нехрещеною до цього дня, як і сусідні з нею серби[11].

В іншому місці Костянтин Багрянородний детальніше описує розташування країни хорватів «білохорватів», відповідно до нього, вони мешкали коло Баварії та Саксонії та підкорялись на той момент Саксонським володарям:

…Хорвати ж жили в той час за Багіварією, де з недавнього часу знаходяться білохорвати. Один з родів, відокремився від них, а саме — п'ять братів: Клука, Ловель, Косендціс, Мухлило і Хорват і дві сестри Туга і Вуга — разом зі своїм народом вони прийшли у Далматію і виявили, що цією землею заволоділи авари. Тому кілька років вони воювали один з одним — і перемогли хорвати; одних аварів вони вбили, інших змусили підкоритися. З того часу, ця країна знаходиться під владою хорватів. У Хорватії і по цей день є залишки аварів, яких і вважають аварами. Інші ж хорвати залишилися у Франгії і з недавніх пір називаються білохорватами, тобто "Білими хорватами", мають власного архонта. Вони підвладні Оттону, великому королю Франгії (по-іншому — Саксонії)[11].

Білі хорвати були також відомі на Русі. Зокрема, Нестор називає їх серед слов'янських племен:

По довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов'ян розійшлися вони по Землі і прозвалися іменами своїми,— [од того], де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці, на ймення Морава, і прозвалися моравами, а другими чехами назвалися. А се — ті самі слов'яни: білі хорвати, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов'ян на дунайських, і осіли між них, і чинили їм насильство, то слов'яни ті, прийшовши, сіли на Віслі і прозвалися ляхами. А від тих ляхів [пішли одні, що] прозвалися полянами, другі ляхи [прозвалися] лютичами, інші — мазовшанами, ще інші — поморянами[12]

.

У 907 році карпатських хорватів згадують як руське плем'я, що брало участь у поході Олега на Константинополь

В лѣто 6415 (907) Іде Ѡлегъ на Грѣкы. Игорѧ ѡставивъ Кыєвѣ̑ . поӕ же множьство Варѧгъ и Словѣнъ и Чюди и Кривичи и Мерю и Полѧны и Сѣверо и Деревлѧны и Радимичи и Хорваты и Дулѣбы и Тиверци ӕже суть толковины. си вси звахутьс̑ Великаӕ Скуфь.[13]

Остання згадка Нестора про хорватів стосується походу Володимира І Великого у 993 році:

У рік 6501 [993]. Пішов Володимир на Хорватів. А коли вернувся він із війни хорватської, то тут печеніги прийшли по тій стороні [Дніпра] од Сули. Володимир тоді пішов супроти них і встрів їх на Трубежі коло броду, де нині Переяславль [14]

.

Хорватів згадує також польський історик Вінцент Кадлубек в контексті опису завойовницьких походів князя Болеслава І Хороброго^[15], що очевидно пов'язане із захопленням ним перемишльської землі у 1019–1030 роках.

Версії походження народу[ред. | ред. код]

У сучасній хорватській історичній науці популярною є «сарматська» версія походження народу.

За різними теоріями, частина білих хорватів склала основу чеського етносу (хорвати у Чехії також називалися «чорними»). Також вважається, що частина хорватів сформували етнічну основу населення сучасних Прикарпаття, Закарпаття і Галичини.

Дослідники вважають, що племена антів, склавінів, венедів та карпів з інтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчацької культури, V—VII ст.)^[16]. Вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчацької, пеньківської та суково-дзедзіцької археологічних культур^[17] (похідних від пшеворської, зарубинецької^[18] та київської^[19] культур), але виключно на «суперетнічному» рівні: лише зіткнувшись із Римом, як вважає С. В. Назін, самоозначилися саме як «нероманізовані» (на відміну від кельтів та даків-волохів),— «слов'яни» — «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва албанців), «еускалдунак» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків)^[20], «квади» — «ті, що (зрозуміло) говорять» (дв.-ісл. kveða «говорити»; ранньогерманські племена, відомі ще як «Свевський союз»).

Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від витоків Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни річок Сяну й Вепра, та верхів'я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття^[21]. Своєю чергою дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину. Відомий хорватський історик Вєкослав Клаїч ототожнював Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Пліснеськ і Радече — міста білих хорватів^[22]. Той самий Клаіч, посилаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами^[23]. М. М. Чуріч, покликаючись на архівні дані, наводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати — 17228^[24]. Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами^[25]. Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені^[26]. Покликаючись на візантійського царя Костянтина VII Багрянородного, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфіроґенетових Бойків з бойками в Карпатах^[27], що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфіроґенетових бойків українською етнічною групою^[28]. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч ототожнював русинів Галичини з білими хорватами^[29]. Цікаво відзначити, що й російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині не є прихідцями на цій території, але автохтонними нащадками білих хорватів^[30]. Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії^[31]. З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в до руський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії^[32].

Ймовірно, білі хорвати розчинилися у нових етнічних формаціях, оскільки після Х століття у писемних джерелах згадки про цей народ відсутні. Карпатські хорвати вважаються одними з предків жителів Галичини.

Наприкінці XX ст. н.е на теренах Галичини було виявлено понад 40 городищ, більшість з яких мають площу понад 20 га (найбільші — Стільське городище із площею 250 га і Пліснеське площею на ІХ ст. 300 га), побудованих у VII—X ст. н. е. та співвіднесених із білими хорватами. Частина з городищ проіснували до XIV ст. н. е. Дослідження проводяться Верхньодністрянською археологічною експедицією НАН України^[33].

Про білих хорватів див. також: Бурштиновий шлях. Вплив на цивілізації

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

• Хорвати білі // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1967. — Т. 8, кн. XVI : Літери Уш — Я. — С. 2016. — 1000 екз.

п о р Державні утворення українців Стародавність Рус • Русь • Русини Племінні союзи праукраїнців Анти • Білі хорвати • Дуліби (Бужани • Волиняни) • Деревляни • Поляни • Сіверяни • Уличі • Тиверці • Дреговичі Середньовіччя Гардарикі • Київська Русь • Київське князівство • Чернігівське князівство • Волинське князівство • Галицьке князівство • Переяславське князівство • Королівство Русі • Велике князівство Руське • Велике князівство Литовсько-Руське • Глинське князівство Козацька доба Річ Посполита • Військо Запорозьке • Гетьманщина • Ханська Україна • Велике князівство Руське • Королівство обох Галичин • Велике князівство Литовське і Руське • Річ Посполита Трьох Народів Габсбурзька монархія Королівство Галичини та Володимирії • Герцогство Буковина Українська революція (1917—1921) УНР • ЗУНР • Українська Держава • КНР • Далекосхідна Україна • Українська Сибірська державність • Гуцульська Республіка• Лемко-Русинська Республіка • Команчанська Республіка • Холодноярська республіка • Медвинська республіка • Республіка Чорного Лісу • Мліївська республіка • Вільна територія • УНР Рад • ДКРР • ОРР Баштанська республіка • РСР Тавриди • ГСРР • УРР • Кубанська Радянська Республіка • Кубано-Чорноморська Радянська Республіка • БРР Від УРСР до Незалежності УРСР • Карпатська Україна • Олевська республіка • Українська держава (1941) • Колківська республіка • Україна Інші Куявія • Миньковецька держава • Шулявська республіка Чечелівська республіка