Ведута — Вікіпедія

Веду́та (від італ. veduta — «вид, вигляд») — жанр європейського живопису доби Ренесансу, що являє собою картину, малюнок або гравюру із зображенням міського пейзажу, нерідко із застосуванням стафажу.

Історія розвитку і відомі майстри[ред. | ред. код]

Визначними майстрами цього жанру є італійський художник Каналетто (1697—1768) та фламандець Пауль Бріль (1554—1626).

У Італії жанр набув неабиякої популярності та поширення. Заможні мандрівники та негоціанти-торговці розповсюдили італійські ведути по країнах Західної Європи. Багатії везли олійний живопис, бо він дорого коштував. Студенти ж та міщани задовольнялися малюнком або гравюрою. В Італії було місто, яке виробляло ведути, як водяний млин борошно. Якраз італійське походження терміну і доводить, що найбільшого поширення й розвитку ведута набрала саме в цьому місті — у Венеції. Чимало уславлених майстрів ведути походять са́ме звідси — Каналетто, Бернардо Беллотто, Франческо Тіроні, Ґварді тощо.

Особливе місце серед ведут посідає римська ведута, яку презентували Джованні Піттоні та Каспар ван Віттель.

Оскільки ведута власне є міським пейзажем, то найвідоміші школи і найбільшу кількість майстрів цього жанру представляли європейські столиці, мистецькі, культурні або паломницькі центри. Саме тому найбільше ведут зображають такі міста, як Венеція, Рим, Неаполь, Дрезден, Лондон тощо.

Подеколи ведута представлена у творчості сучасних (2-а пол. ХХ — XXI ст.ст.) митців, в тому числі й українських.

Ведута в Музеї мистецтв Богдана та Варвари Ханенків[ред. | ред. код]

Докладніше: Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків

Свої зразки ведути має й музей в Києві. Майже всі вони походять з Венеції.

Полотен Каналетто (1697—1768) в музеї нема, та їх мало й на теренах колишнього СРСР. Зате є учень та небіж Бернардо Беллотто (1720—1780). Ефектна композиція зветься «Руїни храму». Вона намальована на основі спостережень за реальними руїнами давньоримської архітектури. Ведута не завжди документ, митці вносили й фантастичні деталі або споруди. Це підтверджує й монумент на постаменті, що нагадує і монумент Марку Аврелію в Римі, і кінні монументи доби бароко. Як і напівзруйнований купол на полотні, що навіяв майстру римський Пантеон, цілий досі.
Експонується і «Краєвид Венеції» Мікелє Марієскі (1696—1743), який подає буденну, непарадну столицю Адріатики.
Ще буденнішою, навіть неохайною, подає Венецію Франческо Гварді (1712—1793) на полотні «Гранд канал у Венеції». Привабливою її не роблять навіть вечірні сутінки і золото сонячного світла.
І, навпаки, столичний блиск та велич Венеції повертає полотно Франческо Тіроні (?-1800).

Обрані твори різних майстрів[ред. | ред. код]

Каналетто. «Митна пристань у Венеції», 1724—1730. Музей історії мистецтв, Відень
Іпполіто Каффі. «Венеція ввечері, забави на Пьяцетті біля палацу Дожів»
Джузеппе Зоччі. «Площа П'єр Маджоре у Флоренції»
Телемако Сіньйоріні. «Вересневий ранок», 1891 р.

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Мечислав Валлис «Каналетто-Беллотто, живописец Варшавы», Варшава,1955,(перевод с польского).
Алексей Федорович Зубов, каталог выставки. Ленинград, «Искусство»,1988.
Клара Гараш, «Венецианское сеттеченто», Корвина, Будапешт,1968,(перевод с венгерского).

Література[ред. | ред. код]

Традиція ведути у львівських топографічних краєвидах / С. Король // Вісн. Харк. держ. акад. дизайну і мистец. — 2005. — № 2. — С. 42-52. — Бібліогр.: 19 назв.