Венето — Вікіпедія

**Межує з:** сусідні адмінодиниці
Венето
вен. Vèneto; італ. Veneto
Герб	Прапор
	Регіон Італії
Адм. центр	Венеція
Найбільше місто	Венеція
Країна	Італія
Провінції	Беллуно,; Падуя,; Ровіґо,; Тревізо,; Венеція,; Верона,; Віченца
	Тіроль, Каринтія, Фріулі-Венеція-Джулія, Емілія-Романья, Ломбардія, Трентіно-Альто-Адідже ?
Комуни	581
Офіційна мова	італійська; венеційська; ладинська; німецька; та інші
Населення
- повне	4 917 521 (5)
- густота	267 особи/км² (5)
- повна	18 407 км² (8)
- ширина	190 км
- довжина	205 км
Висота
- середня	180 м
- максимальна	3343 м; (гора Мармолада)
- мінімальна	180 м
Часовий пояс	UTC+1 (взимку),; UTC+2 (влітку)
ВВП	167 млрд. євро (2)
- на душу населення	33 500 євро
Дата заснування	1970
Президент	Лука Дзаїя (Ліга Півночі); з 13.04.2010
Вебсайт	www.regione.veneto.it
- ISO 3166-2	IT-34
- NUTS	ITD3
- ISTAT	05
	Вікісховище має мультимедійні дані; за темою: Венето

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Венеція (значення).

Ве́нето (італ. Veneto), або Вене́ція — регіон Італії. Розташований на півночі країни. розподілена на провінції: Венеція (VE), Беллуно (BL), Падуя (PD), Ровіґо (RO), Тревізо (TV), Верона (VR) та Віченца (VI).

Площа 18365 км², населення 4 962 499^[1] осіб (2012).

Столиця — Венеція.

Найбільші річки: По (652 км), Адідже (410 км), П'яве (220 км).

Найбільше озеро: Ґарда. Найвищі гори: Мармолада (3342 м), Антелао (3265 м), Тофана ді Медзо (3243 м).

Національний парк Доломіті Беллунезі. Регіональні природні парки: Доломіті д'Ампеццо, Коллі Еуґаней, Ф'юме Сіле, Дельта дель По, Лессінія.

Пам'ятки історії й культури: Площа й собор Сан Марко, палац Дожів, канали, мости (усі — Венеція), Арена, собор Сан Дзено (Верона), базиліка (Віченца), Капелла дельї Скровеньї й церква Сант'Антоніо (Падуя), собор (Тревізо).

Типова страва — різі є бізі (рисовий суп с зеленим горошком та шинкою).

Типові вина — Амароне, Бардоліно, Каберне, Просекко ді Вальдобб'ядене, Соаве, Речото ді Соаве, Речото делла Вальполічелла, Вердуццо.

Уряд та політика[ред. | ред. код]

Венето — президентсько-парламентська представницька демократія. Президент регіону, якого зазвичай називають губернатором чи навіть дожем, в пам'ять про традиційного венеційського голову регіону, також є головою регіонального уряду. Законодавча влада здійснюється регіональною радою. Статут (який вперше був оприлюднений 22 травня 1971 року) використовує термін «люди» посилаючись на венеційців, але, як і у випадку з сардинцями, це не є правовим визнанням будь-яких відмінностей від інших громадян Італії. Більше того регіон не наділений формою автономії, яка порівнянна з рівнем сусідньої Фріулі-Венеція-Джулія та Трентіно-Альто-Адідже.^[2] Ось чому багато муніципалітетів провели референдуми для приєднання до цих регіонів.

Традиційно, як дуже католицький регіон, Венето колись був центорм християнсько-демократичної партії, яка виграла рекордні 60.5 % голосів на загальноіталійських виборах 1948 року, а також набирала більше 50 % в опитуваннях на кожних загальнонаціональних і регіональних виборах, і керувала регіоном з моменту її створення в 1970—1994 роках. Після цього Венето була оплотом правоцентристської коаліції, яка керувала регіоном з 1995 року спочатку під керівництвом президента Джанкарло Галана (Forza Italia/People of Freedom) і, починаючи з 2010 року, Лука Дзайя (Ліга Венета-Лега Норд). На регіональних виборах 2015 р. «Ліга Венета-Лега Норд» виграла 40,9 % голосів (сума партійного списку та особистого списку Дзайя). За нею слідували три основні італійські партії того часу: Демократична партія (16,7 %), Рух п'яти зірок (10,4 %) та Forza Italia (6,0 %). На думку Роберта Патнема, «інституційна ефективність» регіонального уряду Венето вище, ніж в Італії, а «Венето» належить до «цивільної Півночі».^[3]

Венеційський націоналізм[ред. | ред. код]

Венеційський націоналізм — регіональний/націоналістичний політичний рух, який у 1970-х і 1980-х роках отримав значну популярність у Венето, вимагаючи більшої автономії, спеціального статуту чи навіть незалежності, а також сприяння венеційській культурі, мові та історії. Це політичний фон, на якому «Ліга Венета» була запущена в 1980 році. Виникли й інші націоналістичні угруповання, в тому числі Ліга Венета Републіка, Північно-Східний Проєкт та сепаратистська держава Венето, Венеційська незалежність та Plebiscito.eu, але вони ніколи не були такими популярними як Ліга Венето, яка була членом-засновником Лега Норд у 1991 році.

Венеційська Незалежність та інші подібні групи давно пропонують провести референдум про незалежність Венето від Італії. Після того, як у листопаді 2012 року регіональна рада затвердила резолюцію про самовизначення (з явним посиланням на референдум)^[4]^[5], у квітні 2013 року було запропоновано законопроєкт референдуму.^[6]

Plebiscite 2013 організував онлайн референдум без офіційного визнання 16-21 березня 2014 року.^[7]^[8]^[9] За словами організаторів, участь у голосуванні взяло 63,2 % (2,36 млн виборців), а 89,1 % учасників (56,6 % всіх виборців) проголосували «за» проголошення автономії.^[10]^[11] Проте декілька джерел новин заперечували ці результати, заявивши, що учасники склали не більше 135 000 (3,6 % виборців), ґрунтуючись на незалежній статистиці вебтрафіку.^[12]^[13]

22 жовтня 2017 р. У Венето відбувся референдум з питань проголошення автономії: 57,2 % венеційців брали участь і 98,1 % проголосували «так».

Див. також[ред. | ред. код]

Ладинська мова
Венето — Українсько-італійська фабрика з виробництва товарів для сну та відпочинку.

Примітки[ред. | ред. код]

↑ Демографічний баланс, червень 2012. ISTAT. Архів оригіналу за 23 червня 2013. Процитовано 26 лютого 2013.(італ.)
↑ Consiglio Regionale Veneto - Leggi Regionali. www.consiglioveneto.it (італ.). Архів оригіналу за 24 липня 2013. Процитовано 28 листопада 2018.
↑ Putnam, R.D. (1993). Making Democracy Work. Civic traditions in modern Italy. Princeton, NJ: Princeton University Press.
↑ Consiglio Regionale Veneto - Sala stampa. www.consiglioveneto.it (італ.). Архів оригіналу за 5 грудня 2012. Процитовано 28 листопада 2018.
↑ Consiglio Regionale Veneto - Progetti di legge e proposte. www.consiglioveneto.it (італ.). Архів оригіналу за 21 березня 2014. Процитовано 28 листопада 2018.
↑ Consiglio Regionale Veneto - Sala stampa. www.consiglioveneto.it (італ.). Архів оригіналу за 16 листопада 2018. Процитовано 28 листопада 2018.
↑ Bonet, Marco. «Indipendenza, 700 mila voti» Scontro sul referendum digitale. Corriere del Veneto (it-IT) . Архів оригіналу за 22 вересня 2018. Процитовано 28 листопада 2018.
↑ Venice votes on split from Rome. BBC News (en-GB) . 16 березня 2014. Архів оригіналу за 29 листопада 2018. Процитовано 28 листопада 2018.
↑ Willan, Philip (18 березня 2014). Venetians vote to say arrivederci to Italy. The Times (англ.). ISSN 0140-0460. Архів оригіналу за 29 листопада 2018. Процитовано 28 листопада 2018.
↑ REFERENDUM DI INDIPENDENZA DEL VENETO: I RISULTATI. Repubblica Veneta, federale, indipendente, libera e sovrana (it-IT) . 22 березня 2014. Архів оригіналу за 24 жовтня 2014. Процитовано 28 листопада 2018.
↑ Veneto Libero, Indipendente (nella Nato in Europa e con l'Euro.... Il Problema è lo STATO ITALIANO) - Rischio Calcolato. Rischio Calcolato (it-IT) . 22 березня 2014. Процитовано 28 листопада 2018.^{[недоступне посилання з серпня 2019]}
↑ La Stampa - Voti gonfiati al referendum veneto “Un elettore su 10 collegato dal Cile”. 8 квітня 2014. Архів оригіналу за 8 квітня 2014. Процитовано 28 листопада 2018.
↑ Il referendum Veneto e quegli strani accessi da Santiago del Cile. ilGiornale.it (італ.). Архів оригіналу за 6 квітня 2014. Процитовано 28 листопада 2018.

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Венето

[dem1-1] Демографічний баланс, червень 2012. ISTAT. Архів оригіналу за 23 червня 2013. Процитовано 26 лютого 2013.(італ.)

[2] Consiglio Regionale Veneto - Leggi Regionali. www.consiglioveneto.it (італ.). Архів оригіналу за 24 липня 2013. Процитовано 28 листопада 2018.

[3] Putnam, R.D. (1993). Making Democracy Work. Civic traditions in modern Italy. Princeton, NJ: Princeton University Press.

[4] Consiglio Regionale Veneto - Sala stampa. www.consiglioveneto.it (італ.). Архів оригіналу за 5 грудня 2012. Процитовано 28 листопада 2018.

[5] Consiglio Regionale Veneto - Progetti di legge e proposte. www.consiglioveneto.it (італ.). Архів оригіналу за 21 березня 2014. Процитовано 28 листопада 2018.

[6] Consiglio Regionale Veneto - Sala stampa. www.consiglioveneto.it (італ.). Архів оригіналу за 16 листопада 2018. Процитовано 28 листопада 2018.

[7] Bonet, Marco. «Indipendenza, 700 mila voti» Scontro sul referendum digitale. Corriere del Veneto (it-IT) . Архів оригіналу за 22 вересня 2018. Процитовано 28 листопада 2018.

[8] Venice votes on split from Rome. BBC News (en-GB) . 16 березня 2014. Архів оригіналу за 29 листопада 2018. Процитовано 28 листопада 2018.

[9] Willan, Philip (18 березня 2014). Venetians vote to say arrivederci to Italy. The Times (англ.). ISSN 0140-0460. Архів оригіналу за 29 листопада 2018. Процитовано 28 листопада 2018.

[10] REFERENDUM DI INDIPENDENZA DEL VENETO: I RISULTATI. Repubblica Veneta, federale, indipendente, libera e sovrana (it-IT) . 22 березня 2014. Архів оригіналу за 24 жовтня 2014. Процитовано 28 листопада 2018.

[11] Veneto Libero, Indipendente (nella Nato in Europa e con l'Euro.... Il Problema è lo STATO ITALIANO) - Rischio Calcolato. Rischio Calcolato (it-IT) . 22 березня 2014. Процитовано 28 листопада 2018.^{[недоступне посилання з серпня 2019]}

[12] La Stampa - Voti gonfiati al referendum veneto “Un elettore su 10 collegato dal Cile”. 8 квітня 2014. Архів оригіналу за 8 квітня 2014. Процитовано 28 листопада 2018.

[13] Il referendum Veneto e quegli strani accessi da Santiago del Cile. ilGiornale.it (італ.). Архів оригіналу за 6 квітня 2014. Процитовано 28 листопада 2018.

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

[6]

[7]

[8]

[9]

[10]

[11]

[12]

[13]