Зарецький Віктор Іванович — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Зарецький.
Зарецький Віктор Іванович
Народження 8 лютого 1925(1925-02-08)
Білопілля, Сумська округа, Харківська губернія, Українська СРР, СРСР
Смерть 23 серпня 1990(1990-08-23)[1] (65 років)
  Київ, Українська РСР, СРСР
(рак підшлункової залози)
Поховання Берковецьке кладовище
Національність українці
Країна  СРСР
Жанр жанрове малярство і портрет
Навчання Республіканська художня школа імені Тараса Шевченка і Київський державний художній інститут (1953)
Діяльність художник, викладач
Вчитель Драченко Петро Герасимович, Титов Геннадій Кирилович, Єлева Костянтин Миколайович, Шаронов Михайло Андрійович і Григор'єв Сергій Олексійович
Відомі учні Григор'єв Ігор Павлович, Савадов Арсен Володимирович, Авраменко Олеся Олександрівна, Соченко Марина Петрівна, Галочкіна Тетяна Валентинівна, Рибачук Ада Федорівна, Кравченко Ольга Андріївна, Барміна Людмила Ігорівна і Шкарапута Микола Олександрович
Працівник Київський державний художній інститут
Член Спілка радянських художників України
Партія ВКП(б)
У шлюбі з Горська Алла Олександрівна і Григор'єва Майя Сергіївна
Діти Зарецький Олексій Вікторович
Нагороди
Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР Національна премія України імені Тараса Шевченка
CMNS: Зарецький Віктор Іванович у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Ві́ктор Іва́нович Заре́цький (8 лютого 1925, Білопілля — 23 серпня 1990, Конча-Озерна) — український радянський художник і педагог; член Спілки радянських художників України з 1956 року. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка за 1994 рік (посмертно)[a][2]. Чоловік Алли Горської (з 1952 року[3]) та Майї Григор'євої (з 1978 року[3]). Батько мистецтвознавця Олексія Зарецького[4].

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 8 лютого 1925 року у місті Білопіллі (нині Сумська область, Україна). Походив з шанованого козацького роду Зарецьких, що, за переказами, були одними із засновників міста Білопілля у XVII столітті. Мати — Марія Андріївна (з Коломійцевих), походила також з білопільської родини. До 1917 року рід Зарецьких мав статки та торгові справи не лише в Білопіллі, а й багатьох містах Російської імперії. Це стало однієї з причин, що під час подій 1918—1919 років вони підтримали Білу армію Денікіна. 1925 року частина родини вимушено перебралася на Донбас, тікаючи від можливих переслідувань. Дитинство та юнацькі роки Віктора пройшли у робітничих селищах Горлівки та Сталіно, де його батько Іван Антонович працював бухгалтером на створюваному хімічному виробництві. 1941 року, після початку німецько-радянської війни, разом з батьками евакуювався до міста Губахи Пермської області РРФСР, де здобув середню освіту[3].

1943 року мобілізований до Червоної армії, служив у 359 полку 14 запасної стрілецької Чебоксарської дивізії[3]. У бойовох діях участі не брав, бо з дитинства був глухим на одне вухо[5]. Член ВКП(б) з 1944 року. Після демобілізації у 1945 році деякий час жив з батьками у селищі Обідімо під Тулою. Приватно навчався там у живописця Миколи Орєхова. 1946 року вступив до Київської художньої школи, де вчився у Геннадія Титова[6], Петра Драченка[7].

У 1947—1953 роках навчався у Київському державному художньому інституті у Костянтина Єлеви, Михайла Шаронова, Сергія Григор'єва. Був сталінським та рєпінським стипендіатом[6]. Дипломна робота — картина «До Мавзолею» (олія; керівник Сергій Григор'єв, оцінка — «відмінно»).

Упродовж 1953—1957 років викладав у Київському художньому інституті. Серед учнів: Ігор Григор'єв, Ада Рибачук. З 1963 року — голова клубу творчої молоді «Сучасник». Один з лідерів руху шістдесятників. Нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. У 1970-х роках співпрацював з дитячими журналами «Малятко» та «Барвінок», оформив низку книжок[3].

З 1978 року працював у власній художній студії, мав понад 200 учнів, серед яких: Арсен Савадов, Олеся Авраменко, Костянтин Кунцевич, Олександр Куріненко[6], Лариса Піша, Марина Соченко, Тарас Лобода, Микола Шкарапута, Жанна Василевська, Тетяна Галочкіна, Любов Кремінська, Анатолій Твердий, Ольга Кравченко. Розробив оригінальну педагогічну систему — «Роздуми біля полотна», текст якої вперше опублікував його син Олексій Зарецький (журнал «Образотворче мистецтво», 1993, № 1—2)[2].

Мешкав у Києві в будинку на вулиці Рєпіна, № 25, квартира № 6, а через деякий час після другого одруженя — у селі Кончі-Озерній[8]. Помер у Кончі-Озерній[3] 23 серпня 1990 року після тривалої важкої хвороби[b]. Похований у Києві на Міському (Берковецькому) кладовищі[6] у могилі матері і батька. На могилі встановлено пам'ятник роботи Лесі Декерменджі.

Творчість[ред. | ред. код]

Працював в галузях станкового і монументального живопису, книжкової графіки. Творчий спадок становлять близько 1000 олійних полотен та малюнків, серед них:

живопис
  • «У вечірньому університеті» (1951);
  • «Теща» (1954);
  • «Зміна» (1955; Національний художній музей України)[10];
  • «Після зміни»/«Шахтарі. Зміна» (1956)[c];
  • «Жаркий день» (1957);
  • «Шахтарський двір» (1958);
  • «Вибирання льону (Ланкова П. Сироватко)» (1960; Національний художній музей України);
  • «На зборах» (1961; Національний художній музей України);
  • «Дівчата»/«Доярки» (1962, темпера; Харківський художній музей);
  • «Дівчина з Полісся» (1965);
  • «Вишневий вітер» (1966);
  • «Г. Халимоненко» (1967);
  • «Оля» (1969);
  • «Василь Стус» (1971);
  • «Микола Мерзликін» (1972);
  • «Косівські керамісти Т. Шведюк, М. Шкурган, Г. Серебенюк» (1974);
  • «Косівський гончар» (1975);
  • «Світлий спогад. Автопортрет з дружиною» (1976);
  • «Білий пароплав» (1977);
  • «Вечірнє катання» (1982);
  • «Весняні клопоти» (1986);
  • «Сон-трава» (1986);
  • «Літо» (1986—1987);
  • «Осінь. Конча—Озерна» (1987);
  • триптих «Мистецтво» (1987):
    • «Золоті часи мистецтва»;
    • «Металевий рок»;
    • «Після катастрофи»;
  • триптих «Релігія» (1987):
    • «Язичництво»;
    • «Вічний дзвін»;
    • «Білобог і Чорнобог»;
  • «Ой кум до куми залицявся» (1987—1988);
  • «Пікнік» (1988);
  • «Голодомор» (1988);
  • «Пам'яті Ганни Собачко-Шостак» (1988);
  • «Солдатка» (1988);
  • «Ой кум до куми залицявся» (1988);
  • «Дерево (Витоки мистецтва)» (1988);
  • «Актриса» (1989);
  • «Золотий череп. Дзвони Чорнобиля» (1989);
  • «Чорний струмок» (1989);
  • «Пам'яті Алли Горської» (1989—1990);
  • «Орач (Василь Стус)» (1989—1990);
графіка
ілюстрації до
монументальні роботи

Створив галерею портретів відомих українських діячів — Василя Касіяна, Михайла Яцківа (обидва — 1972), Олександра Горського, Ірини Заславської, Валерія Шевчука, Лізи Миронової, Степана Васильченка (всі — 1973), Раїси Недашківської (1974), Олексія Зарецького (1975); серед творів останнього періоду — портрети Ольги Кравченко, (1986), Лариси Козаченко, Тетяни Цимбал (всі — 1987), Тетяни Дем'яненко (1988)[2].

На початку 1980-х років захопився мистецтвом сецесії, особливо картинами Ґустава Клімта, чого його інколи порівнювали з австрійським митцем[13][14].

Брав участь у республіканських та зарубіжних (Берлін — 1951, Варшава — 1955[d], Будапешт — 1964) виставках з 1951 року, всесоюзних — з 1957 року. Персональні виставки відбулися у Києві у 1989 році та посмертні у 1992, 1995, 1998, 2000 роках.

Написав, а частково надиктував лапідарні спогади. У його спадщині також нотатки, нариси, епістолярій. Ці тексти публікувалися у першій половині 1990-х, а 2009 року були видані окремою книгою «Художник Віктор Зарецький. Пошуки коріння».

Вшанування[ред. | ред. код]

  • 1994 року Національною спілкою художників України та Національною академією образотворчого мистецтва та архітектури була заснована премія імені Віктора Зарецького для молодих художників;
  • 2016 року іменем Віктора Зарецького було названо провулок у місті Білопіллі поруч з будинком його батьків, де він народився;
  • 2017 року іменем художника названо вулицю у Голосіївському районі Києва[15].

Фільми[ред. | ред. код]

Виноски[ред. | ред. код]

  1. ↑ За картини останніх років: «Солдатка», «Літо», «Дерево (Витоки мистецтва)», «Ой кум до куми залицявся», «Весняні клопоти».
  2. ↑ Рак підшлункової залози[9].
  3. ↑ Диплом виставки молодих художників СРСР (1957)[11].
  4. ↑ V Всесвітній фестиваль молоді і студентів[3]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Library of Congress Authorities — Library of Congress.
  2. ↑ а б в Зарецький Віктор Іванович / Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
  3. ↑ а б в г д е ж и к Зарецький Віктор / archive-uu.com.
  4. ↑ Помер Олексій Зарецький / Буквоїд. 25 грудня 2018.
  5. ↑ Терези долі Віктора Зарецького., 2011, с. 26.
  6. ↑ а б в г Віктор Іванович Зарецький (1925—1990) / imaginepoint.gallery.
  7. ↑ Г. П. Польовий, О. М. Лопухов. Драченко Петро Герасимович // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2008. — Т. 8 : Дл — Дя. — 716 с. — ISBN 978-966-02-4458-0.
  8. ↑ Терези долі Віктора Зарецького., 2011, с. 269.
  9. ↑ Терези долі Віктора Зарецького., 2011, с. 565.
  10. ↑ Київський державний музей українського мистецтва. Каталог художніх творів (експозиція). Державне видавництво образотворчого мистецтва і музичної літератури УРСР. Київ, 1958, С. 57.
  11. ↑ Зарецький Віктор Іванович / Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Фонд № 1205. С. 21.
  12. ↑ Мозаїчне панно «Прапор перемоги» у музеї «Молода гвардія» у Краснодоні (нині Сорокине). / Ukrainian unofficial.
  13. ↑ Pecherska, Nataliia (12 грудня 2022). Viktor Zaretsky: The Oeuvre of the Ukrainian Gustav Klimt. DailyArt Magazine (амер.). Процитовано 27 серпня 2023.
  14. ↑ Художник, якого називають українським Клімтом.
  15. ↑ Рішення Київської міської ради від 12 жовтня 2017 року № 181/3188 «Про найменування нових вулиць у Голосіївському районі міста Києва» // Хрещатик. — 2017. — № 114 (5027). — 3 листопада. — С. 6. [Архівовано з першоджерела 28 жовтня 2019.]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Перегляд цього шаблону
  Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Генеалогія та некрополістика
Словники та енциклопедії
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Зарецький_Віктор_Іванович&oldid=42216916