Ганжа Петро Андрійович — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Ганжа.
Петро Андрійович Ганжа
 Штабскапітан
 Полковник
Загальна інформація
Народження 29 листопада 1881(1881-11-29)
Чернігівщина
Смерть 17 вересня 1937(1937-09-17) (55 років)
м. Омськ
Громадянство  УНР
Alma Mater Чугуївське військове училище
Військова служба
Приналежність  УНР
Війни / битви Перша світова війна
Українсько-радянська війна
Командування
командир 1-ї бригади 1-ї Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР.
Нагороди та відзнаки
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня
 Золота зброя «За хоробрість»

Петро Андрійович Ганжа (29 листопада 1881 — † 17 вересня 1937, м. Омськ) — начальник дивізії Дієвої армії УНР.

Життєпис[ред. | ред. код]

Походив із родини дрібних поміщиків Чернігівської губернії. Батько, Андрій Юхимович Ганжа, надвірний радник, служив чиновником у губернській казенній палаті[1][2][3]. Родині належала невелика ділянка землі під Черніговим, яка називалась Ганжовщина [4][5]. Петро мав брата Романа, пізніше учасника визвольних змагань періоду Центральної Ради, помічника губернського комісара Чернігівщини[6]. Навчався у Чернігівській класичній гімназії (закінчив 6 класів).

Служба в російській армії[ред. | ред. код]

21 березня 1899 р. вступив на військову службу однорічником 2-го розряду до 167-го піхотного Острогозького полку (Чернігів). 8 серпня 1900 р. склав вступні іспити до Чугуївського піхотного юнкерського училища (закінчив 10 червня 1902 по ІІ розряду) [7][8].

Вийшов підпрапорщиком до 167-го піхотного Острогозького полку, в службі з 5 вересня 1902 р., чин підпоручика отримав 12 березня 1903 р.[9]. 22 квітня 1905 р. був відряджений до Харбіна на поповнення Маньджурської армії, прибув на укомплектування 243-го піхотного резервного Златоустівського полку, брав участь у бойових діях, а 15 лютого 1906 р. був повернений до 167-го піхотного Острогозького полку[7][8][10][11].

24 жовтня 1910 р. перевівся до 176-го піхотного Переволочненського полку (Чернігів) [7][12], у складі якого у 1914 р. вирушив на Першу світову війну. За бій 26 серпня 1914 р. був нагороджений Георгіївською зброєю. В наказі написано «…в бою 26 серпня 1914 року біля Рави-Руської, перебуваючи з ротою в передовій лінії, під сильним артилерійським і рушничним вогнем, незважаючи на важкі умови місцевості, особистим прикладом надихаючи роту, вибив багнетним ударом супротивника з ряду окопів, змусивши його тікати, після чого зайняв західну околицю села Пуні, чим і дав можливість зайняти і укріпитись на позиції іншим ротам»[13].

В бою 26 квітня 1915 р. був контужений і потрапив до австро-угорського полону. На цей період мав сім’ю, дружину і сина[14]. Перебував у таборі для військовополонених офіцерів у Йозефштадті, у 1916 р. — член українського гуртка, згодом його керівник. Після українізації табору в липні 1917 р. – один із керівників управи «Громада полонених старшин-українців табору Йозефштадт»[15].

Нагороди: ордени Св. Анни 4 ст.; Св. Станіслава 3-го ст.[8]; Св. Станіслава 2-го ст.[16]; Св. Володимира 4-го ст.[17]; Св. Анни 3-го ст. [18]; Св. Анни 2-го ст. [19]; Георгіївська зброя (Золота зброя «За хоробрість»)[13]. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

Служба в армії УНР[ред. | ред. код]

Старшини 1-го полку «Сірожупанної» дивізії перед виїздом з табору Фрайштадт (12 лютого 1918). Перший ряд зліва направо сидять: Роман Домбчевський, Петро Ганжа, Йосип Охримович. Стоять: крайній ліворуч генерал-суддя Павлюх, крайній праворуч Ярослав Окуневський

15 лютого 1918 р. в групі з 30 офіцерів-українців виїхав з Йозефштадта до Володимира-Волинського для формування 1-го козацько-стрілецького куреня, створеного з військовополонених-українців і став його командиром, а згодом прийняв командування 1-м козацько-стрілецьким полком, створеним на основі куреня. Брав активну участь у формуванні з полонених 1-ї стрілецько-козацької Сірожупанної дивізії[7][20].

Після приходу до влади гетьмана П. Скоропадського та переїзду дивізії на Чернігівщину займав з середини серпня 1918 р. посаду помічника командира 1-го Сірожупанного полку Армії Української Держави[7].

У період Директорії з 12 березня 1919 р. — командир 1-го Сірожупанного полку, а з 27 лютого 1919 р. командував одночасно і 1-ю бригадою 1-ї Сірожупанної дивізії Дієвої армії УНР. 17 травня 1919 р. врятував від полону в Луцьку рештки 1-го та 2-го Сірожупанних полків, що були 21 травня 1919 р. переформовані у 1-й збірний Сірожупанний полк (згодом — 10-й Сірожупанний полк 4-ї Холмської дивізії) Дієвої армії УНР. Командував цією частиною. З 26 липня 1919 р. помічник державного інспектора штабу Дієвої армії УНР. З початку листопада 1919 р. — начальник Рекрутської дивізії Дієвої армії УНР, яка мала бути сформована за наказом військового міністерства з усіх рекрутських полків[7][21].

На початку грудня 1919 р. залишив армію та повернувся до Чернігова[21]. Тут створив та очолив підпільну Національну Повстанчу раду. Влітку 1920 р. був заарештований під час облави ЧК, після 1922 р. звільнений за амністією. Проживав у Чернігові.

Подальша доля[ред. | ред. код]

У червні 1927 р. заарештований і висланий на Урал на 3 роки як соціально небезпечний елемент, а 29 січня 1930 р. йому заборонили проживання в Україні та центральних районах СРСР з прикріпленням до місця перебування на 3 роки[22]. Також у 1931 р. фігурував у справі Українського національного центру[5].

Після відбуття покарання проживав у Омську, працював комірником підсобного господарства облздраву. Був заарештований 29 липня 1937 р., засуджений Трійкою до розстрілу 16 вересня і розстріляний 17 вересня 1937 р. Похований у Омську. Реабілітований 10 червня 1989 р.[23].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Адрес-календарь Черниговской губернии на 1886 г., с. 102.
  2. ↑ Адрес-календарь Черниговской губернии на 1892 г., с. 261.
  3. ↑ Адрес-календарь Черниговской губернии на 1897 г., с. 10.
  4. ↑ ДАЧО, Чернігів. Ф. 127, оп. 20-а, спр. 658. [Архівовано 22 березня 2022 у Wayback Machine.] Об объявлении распоряжения Сената губернскому секретарю Ефиму Ганже по делу об учреждении опеки над его имением. – 3 августа – 31 октября 1876.
  5. ↑ а б Ганжівщина. [Архівовано 13 листопада 2021 у Wayback Machine.] Північний Вектор, 29.11.2017.
  6. ↑ Дмитро Дорошенко. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920 роки). [Архівовано 13 листопада 2021 у Wayback Machine.] Українське видавництво: Мюнхен, 1969. – С. 169, 170.
  7. ↑ а б в г д е Ярослав Тинченко. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921). [Архівовано 17 жовтня 2021 у Wayback Machine.] Книга I. – К: Темпора, 2007. – С. 102—103.
  8. ↑ а б в Список штаб и обер-офицерам и классным чиновникам 176-го Переволоченского полка [Архівовано 17 листопада 2021 у Wayback Machine.] (на 1 января 1914 года), с. 16
  9. ↑ Приказы о чинах военных за 1903 год. – 12 марта.
  10. ↑ Приказы о чинах военных за 1905 год. – 24 июня.
  11. ↑ Приказы о чинах военных за 1906 год. – 15 февраля.
  12. ↑ Командний склад та службовці дислокованого у м. Чернігів 176-го Піхотного Переволоченського полку. 1913 р. (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 13 листопада 2021. Процитовано 13 листопада 2021.
  13. ↑ а б Приказы по военным чинам за 1915 год. – 20 ноября.
  14. ↑ Картотека потерь. [Архівовано 13 листопада 2021 у Wayback Machine.] Ганжа Петр Андреевич
  15. ↑ Йосип Манзенко. Сірожупанники [Архівовано 13 листопада 2021 у Wayback Machine.]. – За державність. Матеріали до історії війська українського. Збірник ХІ. – Торонто, 1966. – С. 8.
  16. ↑ Приказы по военным чинам за 1915 год. – 15 января.
  17. ↑ Приказы по военным чинам за 1915 год. – 18 апреля.
  18. ↑ Приказы по военным чинам за 1916 год. – 14 марта.
  19. ↑ Приказы по военным чинам за 1916 год. – 11 ноября.
  20. ↑ Микола Бутович. Формування Сірої дивізії у Володимирі-Волинському [Архівовано 13 листопада 2021 у Wayback Machine.]. – За державність. Матеріали до історії війська українського. Збірник ХІ. – Торонто, 1966. – С. 21.
  21. ↑ а б Василь Прохода. Записки непокірливого [Архівовано 13 листопада 2021 у Wayback Machine.]. – Торонто, 1967. – С. 331—336, 356, 357—360.
  22. ↑ Національний банк репресованих. [Архівовано 15 листопада 2021 у Wayback Machine.] – Державний архів Чернігівської обл. Ф. Р-8840, оп. 3, спр. 3486.
  23. ↑ Жертвы политического террора в СССР. Архів оригіналу за 28 жовтня 2018. Процитовано 13 листопада 2021.

Джерела[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ганжа_Петро_Андрійович&oldid=41534693