French
DeutschҐао Сінцзянь — Вікіпедія
| Ґао Сінцзянь | ||||
|---|---|---|---|---|
| 高行健 | ||||
 Ґао Сінцзянь, 2008 | ||||
| Народився | 4 січня 1940 (84 роки) Ґаньчжоу, Цзянсі, Республіка Китай | |||
| Громадянство | КНР →  Франція (з 1997) | |||
| Діяльність | письменник, драматург, художник | |||
| Alma mater | Пекінський університет іноземних мовd і Nanjing Jinling High Schoold | |||
| Мова творів | китайська | |||
| Жанр | проза, драма | |||
| Magnum opus | «Гора духів» | |||
| Партія | КПК | |||
| Премії |  Нобелівська премія з літератури (2000) | |||
| | ||||
 Ґао Сінцзянь у Вікісховищі | ||||
 Висловлювання у Вікіцитатах | ||||
Ґао Сінцзянь (кит. 高行健, піньїнь: Gāo Xíngjiàn) (нар. 4 січня 1940, Ґаньчжоу) — китайський і французький[2] прозаїк, романіст, драматург та критик. Лауреат Нобелівської премії з літератури 2000 року за «Твори всесвітнього значення, відмічені гіркотою за стан людини в сучасному світі».
Біографія[ред. | ред. код]
Ґао Сінцзянь народився в Ґаньчжоу, Цзянсі, Китай. Ґао став громадянином Франції у 1997 року. Проживає в Парижі. У 1992 році він був нагороджений орденом мистецтв і літератури від французького уряду.
Ранні роки в провінціях Цзянсі і Цзянсу[ред. | ред. код]
Батько Ґао був клерком в банку «Bank of China», а його мати була членом YMCA. Його мати була актрисою у анти-японському театрі під час Другої японо-китайської війни.[3] Під впливом своєї матері, Ґао полюбив малювання, писання та театр з малолітства.[4] Під час навчання у середній школі Ґао читав багато західної літератури в перекладі, і вивчав малювання ескізів, малювання тушшю, живопис маслом та глиняну скульптуру під керівництвом художника Юня Цзунїна (кит. трад. 鄆宗嬴, спр. 郓宗嬴, піньїнь: Yun Zōngyíng).
У 1950 році його сім'я переїхала в Нанкін, столицю провінції Цзянсу. У 1952 році Ґао пішов до середньої школи № 10 у Нанкіні, яка була середньою школою при Нанкінському університеті.
Роки в Пекіні та провінції Аньхой[ред. | ред. код]
У 1957 році Ґао закінчив школу, і за порадою своєї матері, вибрав Пекінський університет іноземних мов (BFSU, 北京外国语大学) замість Центральної академії мистецтв (中央美术学院), хоча він вважався талановитим у мистецтві.
У 1962 році Ґао закінчив факультет французької мови, BFSU, та став працювати перекладачем у Китайському міжнародному книжковому магазині (中国国际书店). У 1970-х, через офіційну політику «вниз до села», він пішов і залишився в селі і працював на фермах у провінції Аньхой. Короткий час він працював вчителем китайської мови у середній школі у провінції Аньхой. У 1975 році йому було дозволено повернутися в Пекін і стати керівником групи французького перекладу для журналу «Будівництво в Китаї» ("中国建设").
У 1977 році Ґао працював у Комітеті зі зовнішніх відносин Китайської асоціації письменників (中国作家协会对外联络委员会). У травні 1979 року він відвідав Париж, разом з іншими китайськими письменниками, у тому числі з Ба Цзінь, і був франко-китайським перекладачем в групі. У 1980 році Ґао став сценаристом і драматургом Пекінського народного художнього театру (北京人民艺术剧院).
Ґао відомий як піонер абсурдистської драми в Китаї, де п'єси «Сигнал тривоги» ("绝对信号", 1982) та «Автобусна зупинка» ("车站", 1983)[5] були поставлені в період його роботи драматургом в Пекінському народному художньому театру з 1981 по 1987. Бувши під впливом європейської театральної моделі, Ґао заробив репутацію авангардистського письменника. Інші його п'єси, «Дика людина» (1985) та «Протилежний беріг» ("彼岸", 1986), відкрито критикували державне правління.
У 1986 році Ґао було помилково діагностовано на рак легенів, і він почав 10-місячний похід уздовж Янцзи, результатом якого став роман «Гора духів» («灵山»). Цей твір — частково мемуари, частково роман — був вперше опублікований в Тайвані 1989 року, змішує жанри і розповіді від різних персонажів. Він був наведений шведським Нобелівським комітетом, як «один з цих сингулярних літературних творів, що, здається, неможливо порівняти ні з чим, окрім самих себе». Книга докладно викладає його подорож з провінції Сичуань до узбережжя, і життя серед китайських меншин, таких, як цян, мяо, і ї на околицях цивілізації хань.
Роки в Європі і в Парижі[ред. | ред. код]
У 1987 році Ґао переїхав у Баньоле під Парижем. Політичний твір «Втікачі» (1989), який посилається на протести на площі Тяньаньмень у 1989 році, привів до заборони всіх його творів у Китаї.
Бібліографія[ред. | ред. код]
- 寒夜的星辰 («“Зимові зорі», 1979)
- 现代小说技巧初探 («Перші розвідки в мистецтво сучасної художньої літератури», 1981)
- 绝对信号 («Сигнал тривоги», 1982)
- 车站 («Автобусна зупинка», 1983)
- 野人 («Дика людина», 1985)
- 有只鸽子叫红唇儿 («“Голуб, якого називають червоногубий», 1984) — збірка повістей
- 彼岸 («Протилежний беріг», 1986)
- 给我老爷买鱼竿 («Вудка для мого дідуся», 1986) — збірка розповідей
- 灵山 («Гора духів», або Дивотворні гори, 1990)
- 没有主义 (Without -isms, «No Ideology», 1995)
- 一个人的圣经 (One Man’s Bible, 1998)
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
- ↑ Французький письменник не лише за місцем проживання, але й за мовою деяких драматичних творів
- ↑ Biographie de Gao Xingjian sur le site des prix Nobel.
- ↑ Biographie de Gao Xingjian sur le site des prix Nobel.
- ↑ Article Universalis sur Gao Xingjian.
Посилання[ред. | ред. код]
 | Вікіцитати містять висловлювання від або про: Ґао Сінцзянь |
 | Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Ґао Сінцзянь |
- Нобелівська біографія [Архівовано 17 вересня 2010 у Wayback Machine.] (англ.)
- Станіслава Семенюк, Володимир Урусов. Подорож Ґао Сінцзяня. Уривки творів
- Ґао Сіндзянь. Право літератури на існування – Нобелівська лекція. Перекл. Василь Білоцерківський(укр.)
- Ґао Сіндзянь. Осінні квіти [Архівовано 31 січня 2020 у Wayback Machine.](укр.)
| |||||||||||||||||
