French
DeutschГоризонтальна гілка — Вікіпедія
Горизонтальна гілка, або горизонта́льне відгалу́ження — послідовність на діаграмі Герцшпрунга — Рассела для кулястих скупчень, яка пролягає вузькою горизонтальною смугою від відгалуження червоних гігантів, які мають світність близько 50 L☉, у бік високих температур[1].
Еволюційна стадія[ред. | ред. код]
Зорі малої маси після спалаху гелієвого ядра (на вершині відгалуження червоних гігантів) потрапляють на горизонтальне відгалуження нульового віку. Джерелом їх енергії є горіння гелію в ядрі та горіння гідрогену в шарі навколо ядра. Положення зорі на цьому відгалуженні визначається кількома чинниками, головними з яких є маса зорі та вміст важких елементів в оболонці[1].
Морфологія горизонтального відгалуження[ред. | ред. код]
На діаграмі Гершпрунга-Рессела зорі цієї стадії формують приблизно горизонтальну лінію. Стаціонарні зорі[прим. 1] горизонтального відгалуження утворюють дві групи[1]:
- «блакитне» горизонтальне відгалуження, заселене гарячими зорями;
- «червоне» горизонтальне відгалуження, на якому розташовані холодніші зорі.
Деякі кулясті скупчення мають або лише блакитне, або лише червоне відгалуження. У проміжку між ними, на перетині зі смугою нестабільності, розташовані змінні типу RR Ліри. Для цих змінних існує чітке співвідношення «період — світність», що дозволяє застосовувати їх як індикатори відстані в космосі.
За час еволюції на горизонтальному відгалуженні (для зір із масою M☉ — близько 120 млн років[2]) світність зорі зростає не більше, ніж на 0,3m[1].
Подальша еволюція[ред. | ред. код]
Після стадії горизонтального відгалуження зорі зазвичай пересуваються на асимптотичне відгалуження гігантів (АВГ), за винятком найлегших серед них, які перетворюються на білих карликів безпосередньо.
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Стаціонарні зорі — це зорі, що не мають фізичної змінності.
Джерела[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г Горизонтальне відгалуження // Астрономічний енциклопедичний словник / за заг. ред. І. А. Климишина та А. О. Корсунь. — Львів : Голов. астроном. обсерваторія НАН України : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, 2003. — С. 116. — ISBN 966-613-263-X.
- ↑ Pettini, 2014, с. 9.
Посилання[ред. | ред. код]
- Pettini, M. (2014). Lecture 13. Post-main sequence evolution. I: solar mass stars. Structure and Evolution of Stars (PDF) (Advanced astrophysics course at Cambridge University). Архів оригіналу (PDF) за 23 лютого 2015. Процитовано 23.02.2015.(англ.)