Граматика латинської мови — Вікіпедія

Латинська мова має широку систему відмінювання, особливо це проявляється у дієвідмінюванні. Словозміна відбувається шляхом приєднання суфіксів, словотворення — шляхом приєднання префіксів та суфіксів.

Дієслово[ред. | ред. код]

Латинське дієслово (verbum) відмінюється за певними правилами, які визначає його дієвідміна. Дієслова поділяються на дієвідміни за своїми закінченнями в інфінітиві теперішнього часу: перша -āre, друга -ēre, третя -ere, четверта -īre. Дієслово має три способи (дійсний, умовний, наказовий); два стани (активний і пасивний); два числа (однина і множина); три особи (перша, друга і третя); відмінюється у шести головних часах (теперішній, минулий недоконаний, минулий доконаний, давноминулий, майбутній недоконаний, майбутній доконаний). Зокрема має форми умовного способу для теперішнього, минулого недоконаного, минулого доконаного та давноминулого часів; утворює дієприкметники теперішнього, майбутнього (активні) та минулого (активні і пасивні) часів; має форми наказового способу для теперішнього і майбутнього часів. Неозначена форма дієслова також має категорію часу і стану (три часи, два стани).

У латинській мові є шість часів (tempus), які також присутні в українській мові:

• Теперішній (praesens): дія відбувається у час мовлення:

  Раб несе вино до маєтку.

  Servus vinum ad villam portat.

• Імперфект чи минулий недоконаний (imperfectum): дія відбувалася у минулому впродовж певного часу:

  Раб ніс (або носив) вино до маєтку.

  Servus vinum ad villam portabat.

• Перфект чи минулий доконаний (perfectum): дія вже відбулася в минулому:

  Раб приніс вино до маєтку.

  Servus vinum ad villam portavit.

• Плюсквамперфект чи давноминулий час (plusquamperfectum): дія відбувалася/відбулася в минулому перш ніж почалася наступна дія:

  Раб був носив (або був ніс чи був приніс) вино, яке (після цього) пив господар.

  Servus vinum ad villam portaverat, quid dominus bibit.

• Майбутній недоконаний (futurum primum): дія відбуватиметься в майбутньому:

  Раб носитиме (або нестиме чи буде нести) вино до маєтку.

  Servus vinum ad villam portabit.

• Майбутній доконаний (futurum secundum): дія відбудеться в майбутньому перед іншою дією:

  Раб не питиме (дія 2) вина, доки не принесе його (дія 1) до маєтку.

  Servus non bibet vinum, dum hoc ad villam portaverit.

У латинській мові є три способи (modus):

• Дійсний (indicativus, індикатив), який описує факти:

  Раб несе вино.

  Servus vinum portat.

• Умовний (coniunctivus, кон'юнктив), який описує припущення, заклик до дії, побажання про її виконання, вагання, сумнів:

  Хай раб принесе вино!

  Servus vinum portet!

  Сподіваємося, раб принесе вино.

  Speramus, ut servus vinum portet.

• Наказовий (imperativus, імператив), який описує прямий наказ (чи зобов'язання третьої сторони):

  Неси вино до маєтку!

  Porta vinum ad villam!

Існують два стани:

• Активний (activum): виконавець дії (суб'єкт дії) є підметом:

  Раб приніс вино.

  Servus vinum portavit.

• Пасивний (passivum): прямий додаток (об'єкт дії) є підметом:

  Вино було принесено (рабом).

  Vinum a servo portatum est.

В українській мові ця конструкція вживається лише тоді, коли виконавець дії неважливий; в латинській мові пасивний стан є рівнозначний активному (активна форма «навиворіт»).

Дієприкметник[ред. | ред. код]

Є три види дієприкметника (participium):

• Пасивний дієприкметник минулого часу (participium perfectum passivi):

  dare (давати) — datus (даний);

  videre (бачити) — visus (побачений);

  dicere (казати) — dictus (сказаний);

  audire (чути) — auditus (почутий).

• Активний дієприкметник теперішнього часу (participium praesentis activi)

  dare (давати) — dans (той, що дає);

  videre (бачити) — videns (той, що бачить);

  dicere (казати) — dicens (той, що каже);

  audire (чути) — audiens (той, що чує).

• Активний дієприкметник майбутнього часу (participium futuri activi)

  dare (давати) — daturus (той, що має намір давати);

  videre (бачити) — visurus (той, що має намір бачити);

  dicere (казати) — dicturus (той, що має намір казати);

  audire (чути) — auditurus (той, що має намір чути).

Слово абітурієнт походить від активного дієприкметника майбутнього часу abiturus — той, що має намір прийти.

Ґерундій[ред. | ред. код]

Ґерундій (gerundium) — віддієслівний іменник, що виражає тривалу дію. Поняття віддієслівного іменника не існує в українській мові, оскільки іменники зі значенням тривалості дії, утворені від дієслів, не виносяться в окрему категорію (зокрема такі слова як навчання, побачення, вірування), належачи до іменників другої відміни. В латинській мові такі слова відмінюються як іменники другої відміни, маючи в називному відмінку інфінітив дієслова:

• scribere — писати, писання

  ars scribendi — мистецтво писати (мистецтво писання)

Ґерундив[ред. | ред. код]

Ґерундив (gerundivum) — віддієслівний прикметник. В латинській мові залежно від конструкції, в якій він уживається, має два основні значення:

• Якщо вживається як означення іменника, то відповідає пасивному дієприкметнику недоконаного виду української мови: videndus — бачений, legendus — читаний;
• Якщо вживається у поєднанні із дієсловом-зв'язкою esse (бути), то виступає у ролі іменної частини складеного присудка, виражаючи необхідність виконання дії (виконавець дії передається давальним відмінком): мені треба прочитати книгу — liber mihi legendus est.

Супін[ред. | ред. код]

Супін (supinum) — це віддієслівний іменник, що має форму іменника четвертої відміни і вживається лише у двох відмінках — знахідному і відкладному (орудно-місцевому). Від основи супіна утворюють пасивні дієприкметники та дієприкметники майбутнього часу.

Іменник[ред. | ред. код]

Іменники (як і прикметники та займенники) у латинській мові мають граматичні категорії роду (genus), числа (numerus), відмінка (casus) та відміни (declinatio): три роди: чоловічий (masculinum), жіночий (femininum), середній (neutrum). два числа: однина (singularis) і множина (pluralis). шість відмінків: називний (nominativus), родовий (genetivus), давальний (dativus), знахідний (accusativus), відкладний (ablativus) та кличний (vocativus).

Запитання відмінків у латинській мові збігаються з відповідними в українській мові. Відкладний відмінок поєднує в собі орудний і місцевий відмінки української мови.

• Називний відмінок іменника в реченні завжди вказує на те, що це підмет (запитання хто? що?):

  Dominus servum vocat.

  Пан кличе раба.

• Родовий відмінок іменника кого? чого?:

  Servus in villa domini laborat.

  Раб працює в маєтку пана.

• Давальний відмінок кому? чому?:

  Servus pecuniam domino tradit.

  Раб передає гроші панові.

• Знахідний відмінок кого? що?:

  Servus dominum non timet.

  Раб не боїться пана.

• Відкладний відмінок від кого? від чого? (вживається замість орудного і місцевого):

  Inter domino et servo nulla amicitia est.

  Між паном і рабом не буває дружби.

• Кличний відмінок вживається при звертанні:

  Salve, domine!

  Вітаю, пане!

Займенник[ред. | ред. код]

Латинський займенник (pronomen) має такі ж розряди, як і український: особові, зворотний, присвійні, вказівні, відносні, питальні, неозначені, заперечні, а також прикметникові займенники (в українській мові — означальні).

В латинській мові немає особових займенників третьої особи (він, вона, воно, вони). Натомість вживають вказівні займенники: is, ea, id — він, вона, воно); рідше в цьому значенні: hic, haec, hoc (цей, часом мій), ille, illa, illud (той).

Прикметник[ред. | ред. код]

Прикметник (adiectivum) в латинській мові узгоджується з іменником у роді, числі та відмінку. Відмінювання прикметника відбувається за трьома відмінами. Прикметники, що в чоловічому роді мають закінчення -us та -er, в середньому -um, а в жіночому -a, складають групу прикметників першої-другої відміни, відмінюючись у чоловічому та середньому роді за другою, а в жіночому за першою відміною (відмінкові закінчення збігаються з відповідними закінченнями першої та другої відмін іменника). Усі інші прикметники належать до третьої відміни і парадигма їх відмінювання збігається з відмінюванням іменників третьої відміни голосної групи. Як і в українській мові, у латинській якісні прикметники мають вищий і найвищий ступені порівняння:

• Marcus est fortis miles. — Марк сильний воїн.
• Marcus est fortior miles quam Flavius. — Марк сильніший воїн, ніж Флавій. (Використано порівняльний сполучник quam.)
• Marcus est fortior miles Flavio. — Марк сильніший воїн, ніж Флавій. (Використано відкладний відмінок — аблатив порівняння, Ablativus comparationis.)
• Marcus est fortissimus miles omnium. — Марк є найсильнішим воїном з-поміж усіх. (Використано частковий родовий відмінок, Genitivus partitivus)
• Marcus est fortissimus miles ex/inter omnibus. — Марк є найсильнішим воїном з-поміж усіх. (Використано конструкцію ex/inter + відкладний відмінок.)

Прислівник[ред. | ред. код]

Прислівник (adverbium) у латинській мові, як і в українській називає ознаку дії, процесу, стану та якості. Прислівники, утворені від прикметників першої-другої відміни, мають суфікс -e (іноді -o), який додається до основи (malus — male, tener — tenere, citus — cito, pulcher — pulchre); утворені від третьої відміни мають суфікс -iter (acer — acriter, felix — feliciter). Якщо основа прикметника закінчується на -nt, то прислівник набуває кінцівки -er (sapiens — sapienter). Вищий ступінь порівняння прислівників збігається із середнім родом вищого ступеня порівняння прикметників. Найвищий ступінь порівняння прислівників утворюється шляхом заміни прикметникових закінчень -us, -a, -um на -e.

Числівник[ред. | ред. код]

У латинській мові розрізняють чотири розряди числівників (numeralium):

• Кількісні (cardinalia): unus, duo, tres… (один, два, три…).
• Порядкові (ordinalia): primus, secundus, tertius… (перший, другий, третій…).
• Розподільні (розділові) (distributiva): singuli, bini, terni… (по-одному, по-двоє, по-троє…).
• Прислівникові (adverbialia): semel, bis, ter… (один раз, двічі, тричі…).

Як цифри в Римі (а потім і в Європі) використовували літери латинського алфавіту.

Джерела[ред. | ред. код]

• Яковенко Наталя, Миронова Валентина. Латинська мова: Підручник. Видання друге, доповнене. Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2002.
• Литвинов Володимир Дмитрович. Довідник з граматики латинської мови. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2008.