Гуцульщина — Вікіпедія

Гуцульщина
Країна  Україна
Розташовується на водоймі Прут, Черемош, Серет, Сучава
Мапа розташування

Гуцу́льщина, або Гуцу́лія (рум. Huțulșcina, пол. Huculszczyzna, словац. Huculsko) — український етнокультурний регіон, край українських верховинців — гуцулів, який розташований у Західній Україні.

Розташування[ред. | ред. код]

Гуцульщина розташована в південно-східній частині Українських Карпат на частинах історичних територій Мармарощини, Покуття та Буковини, в сточищі річок Прута з Черемошем і Серетом, горішньої Сучави, горішньої Надвірнянської Бистриці та горішньої Тиси.

Південні та північні межі Гуцульщини утворюють перші вищі хребти й різко звужені долини річок. Південна межа проходить вододільними хребтами Ґорґанів, через Свидовець, Гуцульські Альпи і північні схили Чивчинських гір; північна етнографічна межа пролягає лінією Зелена — Делятин — Яблунів — Пістинь — Косів — Кути (Косівський район) — Вижниця, іноді межі Гуцульщини ширять аж до Коломиї, Надвірної, Солотвина й Старої Гути; на південному заході гуцули заселяють усю долину Тиси на північ та південь від Рахова; східна межа Гуцульщини — лінія Вижниця — Берегомет — Мигове — Банилів-Підгірний. Частина Гуцульщини залишилась в теперішній румунській частині Мармарощини та південній Буковині.

Історія[ред. | ред. код]

Гуцульщина до 1770 р. входила до складу Османської імперії, Молдовського князівства, Речі Посполитої, Угорського королівства; згодом до Австрійської імперії (Австро-Угорщини); у 1920—1939 роках — до Румунського королівства, Польської республіки й Першої Чехословацької Республіки. Попри штучне адміністративне управління, гуцули віками творили старозвичаєві порядки, гірські умови, побут, волоське пастуше право, полонинське тваринництво, спільну матеріальну й духовну культуру, говірки. Взаємообмінові поміж гуцулами сприяло розташування у глибині гір, далеко від шляхів сполучення. Тепер уся Гуцульщина, за винятком 8 сіл на румунській Буковині та кількох сіл на Мармарощині, знаходиться в Україні.

Перші історичні відомості про Гуцульщину з'явилися в польських джерелах XIV — початку XV століть; у 1424 році — перша згадка про Жаб'є; історичні дані про населення скупі, очевидно, на Гуцульщині довго не було панщини, тільки оплата грішми й натурою для відкупу від сусідніх володарів.

У середині XVII — XVIII століть на всій Гуцульщині діяли ватаги опришків (найвідоміший з них Олекса Довбуш); супроти панщини були скеровані повстання 1840 років, які очолив на буковинській Гуцульщині Лук'ян Кобилиця.

1913 року стараннями товариства «Сільський господар» у Львові, заснований «Комітет рятункової Гуцульщини» в Кутах, у зв'язку з неврожаєм та великою осінньою повінню попереднього 1912 року і голодом. Комітет збирав пожертви, подавав прохання, клопотався для здобуття грошової помочі або роботи нужденним[1].

Найважливішими виявами національно-громадського життя Гуцульщини були організація Української радикальної партії на початку XX століття й Січі Кирила Трильовського, бої Українських Січових Стрільців 1914—1915 рр., активна участь у визвольних змаганнях 1918—1920 рр. У 1918—1919 роках, трохи більше ніж пів року, у центральній частині Мармарощини існувала Гуцульська Республіка, яка згодом була окупована румунськими військами в ході румуно-угорської війни за Семигород.

Культура[ред. | ред. код]

Ручний дерев'яний хрест у формі свастики. (Покуття або Гуцульщина. Кінець XIX — початок XX століття. Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й.Кобринського.)

На Гуцульщині створений особливий стиль народного іконопису. Ікони писалися на смерекових дошках, які для захисту від жуків-короїдів покривали часниковим соком. Фігури святих переважно вертикальні, але динамічні; обличчя в основному білого кольору, очі промальовані через усе обличчя. Велика збірка гуцульських домашніх образів XVIII—XIX ст. знаходиться в фондах і експозиції Музею української домашньої ікони в історико-культурному комплексі «Замок Радомисль».

Своєрідним явищем був організований 1911 р. Гнатом Хоткевичем аматорський народний Гуцульський театр (режисери Олекса Ремез, Лесь Курбас), де селяни грали п'єси гуцульським говором.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Олена Пчілка. Нещасна країна // Викинуті українці: До жидівсько-української справи. — . — С. 206–209. Архівовано з джерела 28 грудня 2016. Процитовано 25 листопада 2016.

Посилання[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]

Т. 3 : Тисячолітній літопис Гуцульщини. — [Б. м.]: [б.в.], 2004. — 459 с.: іл., карти, фотогр. — Бібліогр.: с. 445—459. — ISBN 966-7363-89-9 (Т. 3) (онлайн-перегляд [Архівовано 13 січня 2017 у Wayback Machine.])
  • Історичний нарис про гуцулів / С. Витвицький; [пер., передм., примітки Миколи Васильчука]. — Надвірна: Світ, 1993. — 94 с.
  • Історія Гуцульщини: навч. посіб. / В. Грабовецький ; рецензент М. Вегеш ; ПНУ ім. В. Стефаника. — Косів: Писаний Камінь, 2013. — 244 с. : іл.
  • Історія Гуцульщини. Т. 1 / Микола Домашевський. — Чикаго — Львів, 1995. — 501 с. (завантажити [Архівовано 13 січня 2017 у Wayback Machine.])
  • Історія Гуцульщини. Т. 2 / Микола Домашевський. — Чикаго, 1985. — 507 с. (завантажити [Архівовано 13 січня 2017 у Wayback Machine.])
  • Історія Гуцульщини. Т. 3 / Микола Домашевський. — Чикаго, 1986. — 441 с. (завантажити [Архівовано 29 листопада 2019 у Wayback Machine.])
  • Історія Гуцульщини / голов. ред. М. Домашевський ; Гуцульський Дослідний Інститут в Чикаго, Косівське відділення Регіонального об'єднання дослідників Гуцульщини. — Л. : Логос, 2000.
Т. 4 / ред. кол. В. Гаюк [та ін.]. — [Б. м.]: [б.в.], 2000. — 576 c.: рис. — ISBN 966-7379-01-9
Т. 5. — [Б. м.]: [б.в.], 2000. — 624 с.: іл. — ISBN 966-7379-01-9
Т. 6. — [Б. м.]: [б.в.], 2001. — 644 с.
  • Старожитності Гуцульщини: У 2-х т. Івано-Франківськ, Львів: Манускрипт-Львів, 2011
  • Богомолець. О. «Замок-музей Радомисль на Шляху Королів Via Regia». — Київ, 2013.
  • Гуцульщина та гуцули: економіка і нар. промисли (друга половина XIX − перша третина XX ст.): монографія / В. М. Клапчук ; Ін-т українознав. ім. І. Крип'якевича НАН України, Прикарпат. нац. ун-т ім. В. Стефаника. − Л. ; Івано-Франківськ, 2009. − 507 с. − Бібліогр. : с. 447−503 (1298 назв). − ISBN 978-966-2988-16-1.