Гірник Олекса Миколайович — Вікіпедія

Гірник Олекса Миколайович
	Олекса Гірник
Народився	28 березня 1912; с. Богородчани, Королівство Галичини та Володимирії,; Австро-Угорщина
Помер	21 січня 1978 (65 років); Канів, Черкаська область, УРСР, СРСР; ·самоспалення
Поховання	Калуш
Громадянство	СРСР
Національність	українець
Діяльність	активіст, інженер, bookkeeper
Галузь	участь горожанd, активізм і самоспалення
Знання мов	українська
Партія	ОУН
У шлюбі з	Кароліна Іванівна Гірник (Петраш)
Діти	Маркіян, Євген
	; Висловлювання у Вікіцитатах; ;

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Гірник.

Оле́кса Микола́йович Гі́рник (28 березня 1912, Богородчани Івано-Франківської області — 21 січня 1978, Канів Черкаської області) — український дисидент, політв'язень, Герой України. 21 січня 1978 р., у переддень 60-ї річниці проголошення самостійності України Центральною Радою (22 січня 1918) вчинив акт самоспалення біля могили Шевченка на знак протесту проти русифікації України. Інформація про цей вчинок замовчувалася за роки радянської влади.

Біографія[ред. | ред. код]

Олекса Гірник народжений у родині бойків-верховинців, його батько і дід були відомі завдяки просвітницькій роботі в регіоні. Батько, Микола Гірник, закінчив українську ґімназію у Станіславові, служив у польському війську, зазнав польських тюрем і російських таборів. Мати, Катерина Білічак — селянка.^[2]

Олекса спочатку вчився в польській школі, а пізніше в українській гімназії у Станіславові, яку закінчив 1933 р. Отримавши освіту, не міг улаштуватися на роботу, оскільки польська влада вимагала златинщення.^[2]

Олекса вирізнявся активним, сміливим характером. Він належав до «Пласту», «Просвіти», молодої організації ОУН, працював у «Соколі». Після гімназії батьки хотіли, аби син продовжив навчання в семінарії, але він пішов працювати в організацію «Сокіл», де очолював загін пластунів. Пізніше хотів піти на навчання до Львівського університету на філософський факультет, але був призваний до польської армії, служив у артилерії.^[2] За висловлювання проти польської влади і заклики до незалежності України 25 березня 1937 р. був засуджений за звинуваченням у державній зраді до п'яти років і трьох місяців в'язниці. Покарання відбував у концтаборі в Березі Картузькій, у львівській тюрмі «Бригідки», в острогах Кракова і Тарнова.^[2] У 1939 р. під час німецького вторгнення до Польщі втік із в'язниці.

1 листопада 1939 р. у Стрию на вокзалі Олекса побачив, як енкаведисти з собаками заганяють поляків до товарних вагонів на висилку до Сибіру. Плач жінок, крик дітей… Кинувся на їхній захист, його побили та запхали у вагон. Гірник втік, але його догнали кілька енкаведистів та затримали попри його намагання відбитися. Відмовився давати покази, його побили, добу потому був непритомним. Через переповненість тюрем Галичини його перевели в слідчу частину управління НКВД Житомирської області. Гірник не виказав нікого з підпілля. Слідчі НКВД намагалися звинуватити його у «зв'язках із закордоном», користуючись матеріалами польських спецслужб. 17 грудня 1940 р. був засуджений за ст. 54-10 ч.1 Кримінального кодексу УРСР (зрада Батьківщині) на вісім років концтаборів і п'ять років позбавлення прав.^[3]. Покарання відбував на Уралі. Працював на лісозаготівлі в тайзі, бив камінь у кар'єрах, працював на підземному заводі, неодноразово карався у карцерах. У 1943 р. йому через володіння польською мовою запропонували піти офіцером у польську армію, яку формували на території СРСР, але він відмовився.^[4]

Восени 1948 р. повернувся до України. На той час мати і молодша сестра померли, брат Федір загинув при форсуванні Одеру.^[4]

Працював копачем на цегельні у Станіславі.^[4]

У 1949 р. одружився з Кароліною Іванівною Петраш, яка відбула заслання аж за Іркутськом.

1953 р. подружжя перебралося в м. Калуш, до брата Кароліни, греко-католицького священика Михайла Петраша, який також повернувся із заслання.^[4]

У 1950 р. народився син Маркіян, а в 1954 р. — Євген. Гірник працював на цегельному заводі обліковцем, а пізніше інженером.^[4]

Усі роки дуже переймався долею України, її культури й мови. Був знаним у місті шахістом, голубівником і пасічником.

1976 р. збудував на своїй садибі кухню з кімнатою на другому поверсі, де облаштував тайник. Таємно від усіх упродовж чотирьох років писав від руки листівки проти русифікації, які супроводжував цитатами з Шевченка. Написав близько 1 тисячі листівок (відомо вісім варіантів їх текстів).^[5]

Самоспалення[ред. | ред. код]

У січні 1978 р. вирішив вчинити акт самоспалення. У прощальному листі до дружини він писав:

Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець.

У записці до дружини від 19 січня 1978 р., яку залишив на столі, написав: «Я поїхав у Львів. Не турбуйся, за день-два повернуся. До милого побачення!»^[5]

Насправді поїхав до Києва, 20 січня відвідав Софійський собор та Києво-Печерську лавру. Увечері приїхав останнім автобусом до Канева. З собою мав підготовлену сумку з двома каністрами бензину — загалом 3,5 літрів. Пройшовши пішки понад 3 км проти сильного морозного вітру, дістався на Чернечу Гору. Тричі обійшов пам'ятник Тарасові Шевченку. Місце вибрав на північному схилі Чернечої Гори, за 10-12 метрів ліворуч від оглядового майданчика. Дістав принесені із собою листівки і пустив на вітер, який порозносив їх. На гранітну брилу поклав прощальну духівницю — заклик до незалежності України та проти русифікації.^[5]

Протест проти російської окупації на Україні!

Протест проти русифікації українського народу! Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! (Радянська, та не російська). Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918р. - 22 січня 1978р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі?!

Близько 3-ї години ночі 21 січня 1978 р. облився бензином та підпалив себе. Після цього ще рухався метрів 10-12.^[5]

Його мертве обгоріле тіло в характерній для загиблих від вогню «позі боксера» знайшов вранці постовий міліціонер. Заступник начальника райвідділу міліції Олександр Гнучий наказав капітану міліції Івану Терещенку та сержанту охорони Музею Роману Крамаренку зібрати листівки. Вони зібрали близько 970 листівок, заховавши кілька з них. Зібрані листівки забрали працівники облуправління КДБ, подальша їхня доля не відома.^[5]

Попри заборону з боку КДБ розповідати про подію, саме від цих працівників міліції про вчинок Гірника дізналися спочатку в Каневі, а потім і в інших містах України. Дружина О. Гнучого Віра зачитувала чотири листівки людям у Каневі, Львові, Дрогобичі, Трускавці. ^[6]

У дружини в Калуші був проведений обшук. Їй сказали, що чоловік згорів в автокатастрофі. Були допитані родичі.

Спочатку родині не хотіли віддавати тіло Олекси, але пізніше дозволили поховати на батьківщині, заборонивши відкривати труну. Тіло оглядав і поклав у домовину, яку привезла в Канів удова, лікар-анатомопатолог Михайло Іщенко (згодом він опублікував низку статей і книжку про Гірника). Тим часом аґентура поширювала неправдиві чутки, що згорів п'яниця чи то релігійний фанат.

Порушивши заборону, син Євген відкрив уночі домовину і по-християнському попрощався з батьком. Михайло Петраш уночі в хаті Гірників справив панахиду.

Текст однієї з листівок, розкиданих Гірником^[7]:

Перша сторона

Протест проти російської окупації на Україні!

Протест проти русифікації українського народу!

Хай живе Самостійна Соборна Українська держава! (Радянська, та не російська).

Україна для українців!

З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 р. - 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!?

Зворотня сторона

В своїй хаті своя й правда,

І сила і воля (з «Посланія» Т. Шевченка)

Своя хата – своя держава, так розумів Шевченко, так і ми розуміємо.

Історія повторяється. Чому Україна поневолена? Чому не самостійна?

На це питання відповідають ясно Шевченко разом з Костомаровим і Кулішем.

Шевченко в «Розритій могилі» дорікає Богданові Хмельницькому за Переяславську угоду за те, що заключив з Росією договір як рівний з рівним, а що сталось? Потім гетьман Мазепа хотів відірватись від Росії. Представляє це Шевченко в поезії «Іржавець», де наче підказує, що треба було одностайно стати. А потім Чорна рада, зруйнування Січі — самостійності й закабалення України.

По першій світовій війні Центральна Рада в Києві проголосила ще 22 січня 1918 р. незалежність України, але росіяни перші посягнули на її незалежність, на незахищену Україну. В обороні України загинули учні під Крутами (станція в ..... Конотопа) – звідси Крути – Крутянці.

На західній Україні проголошується самостійність України 1 листопада 1918 р., але поляки тут же стали завойовувати її.

Настала друга світова війна. Фашистська Німеччина й слухати не хотіла про якусь самостійність України. Закарпатську Україну, яка повстала 1938 р. як самостійна держава, таж Німеччина віддала арбітражем Мадярщині. А скільки народу пропало. Хто нас не бив, не «визволяв», а найбільше русски. І знов закабалила Росія всю Україну, а недолюдки помагали її катувати. Брат брата вбивав. Таку зрадницьку тактику застосовували русаки, щоб опанувати Україну.

Москофільський рух діяв ще за царської Росії, а тепер діє той же рух, а інша форма: комунізм і привабливе слово «братерство й дружба». Це йде війна без війни на планеті й то всіма засобами за плацдарми, щоб опанувати планету.

Дурний той політик, хто повірить руському. Вони поможуть, а потім заставлять, щоб їх слухати, любити й плескати їм. Чим швидше світ пізнає їхню брехню, то Україна швидше визволиться від їхнього ярма. Світ їх не знає. Знає той хто пройшов через їхні тюрми. Росія лицемірна. Інакше говорить, а інакше робить.

Дайте нам жити! Хай слово правди полетить ракетою!

Текст іншої листівки^[7]:

Зворотня сторона

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що прокляну святого бога,

За неї душу погублю!

Сон. Гори мої високії. Т. Шевченко

Ви росіяни говорите, що Шевченко ваш і пам’ятник йому ставите. Лицеміри ви, фарисеї. Ви, руські любите на братові шкуру, а не душу.

Якби встав Шевченко з гробу живий, то ви б його знову розпинали за «Розриту могилу», за «Іржавець», за «Кавказ», за «Сон», словом за слово правди.

І мені довелось запити наперед з польської чаші, а потім з московської отруту.

Прийшли нові імператори, тепер не царями себе звуть, а генералісимуси чи генеральні секретарі.

Погнали нарід на Сибір, у Караганду і по цілій Росії розбудовували за дурні гроші та за «гарбушку» нове царство. Україну зробили чисто російську, міста російські.

Виховуєте донощиків і фарисеїв, виховуєте, щоб свій свого бив без батога, щоб свій свого поганяв, а вам плескав. Людина в Радянському Союзі – це найдешевша істота. Що хочете, то з нею можете зробити. І так ви руками тюремщиків побудували Біломорський канал, Московський канал, північну залізницю і багато багато других будов.

На словах ви на благо людини, а фактично .... (?) як може. А що казати про Україну, про її долю, то Україна на лопатках. Перші російські революціонери демократи, з якими дружив Шевченко, боролися проти царизму за волю і незалежність усіх народів, але їх тепер називають лібералами. Теперішня Росія ніяк не уступається царській. Ще більше хоче опанувати цілу планету. Форма тільки змінилася.

А я піду за словами Шевченка з «Юродивого».

О роде суєтний, проклятий

Коли ти видохнеш? Коли

Ми діждемося Вашінгтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись!

Увічнення пам'яті[ред. | ред. код]

Попри заборони, щороку 21 січня хтось клав червону калину на місце смерті Олекси Гірника. Спочатку про справжні обставини смерті Олекси повідомив його дружині лікар з Канева Михайло Іщенко. Через декілька років, через рідних у Польщі і через зв'язки з рухом «Солідарність» звістки про вчинок Гірника передали на Захід. Відомості про Гірника спочатку поширювалися хвилями радіо «Свобода» — тільки після здобуття незалежності Україною, правда про вчинок Гірника була вперше оприлюднена в газеті «Літературна Україна». У 1992 р. в Калуші його іменем була названа вулиця, де встановлена меморіальна таблиця.

Іменем Олекси Гірника названо Богородчанську школу № 1, в якій обладнано музейну кімнату О. Гірника, а на подвір'ї школи встановлено меморіальний знак із зображенням героя. В Івано-Франківському обласному музеї визвольної боротьби, на вул. Тарнавського, 22, відкрито виставку, присвячену пам'яті Олексі Гірника, на якій експонуються світлини з родинного архіву Гірників, особисті документи, вишивки, які люб'язно надав його син Євген Гірник.

У 1999 р. створено Київський благодійний фонд ім. О. Гірника «Українським дітям — українське слово», товариство «Просвіта» проголосило 2003 р.— роком Олекси Гірника. На місці смерті Гірника посадили кущ калини, а пізніше була додана й меморіальна таблиця. У музеї збереглася копія листівки.

Починаючи від 2001 р., щорічно, 21 січня кілька десятків представників партій та громадських організацій традиційно вшановують його пам'ять на місці, де сталася ця подія. Зокрема, у 2013 р. були активісти від ВО Свобода, Конгресу українських націоналістів, «Просвіти», Всесвітньої координаційної ради, місцеві активісти Нашої України та інших партій. Традиційно поклали квіти до пам'ятника Шевченкові, до пам'ятного знака Олексі Гірнику. Читали вірші, присвячені йому, казали теплі слова^[8].

У 2010—2013 рр. на вшанування пам'яті в Каневі не прибув жоден державний представник. Так само не відзначали на державному рівні і 100-річчя з дня народження Олекси Гірника в 2012 році^[8].

Див. також: Вулиця Олекси Гірника

Премія ім. Олекси Гірника[ред. | ред. код]

Син Євген Гірник створив і очолив фундацію імені Олекси Гірника. Нею нагороджуються ті, хто розвиває українську державність, робить конкретні справи у цій царині^[8].

Відзнаку одержували, наприклад, студент із Луганщини Сергій Мельничук, який у суді боронив своє право навчатися українською мовою, Олександр Гнучий, колишній міліціонер із Канева, який зберіг листівки, що їх Олекса Гірник перед загибеллю розкидав на Чернечій горі, автор першої книжки про батька «Спалився за Україну» Михайло Іщенко^[8].

У 2012 року премією були нагороджені три особи, яких фундація вважає політичними в'язнями: Юлія Тимошенко, Юрій Луценко та Віталій Запорожець — це засуджений бунтар із Київщини, який за знущання над селянами розстріляв дільничного міліціонера^[8].

Герой України[ред. | ред. код]

Указом Президента України Віктора Ющенка № 28/2007 від 18 січня 2007 р. за проявлені громадянську мужність і самопожертву в ім'я незалежної України Гірнику Олексі Миколайовичу посмертно присвоєно звання Герой України з нагородженням орденом Держави^[9]. Нагороду отримали сини Олекси: Маркіян і Євген Гірники.

Пам'ятні знаки[ред. | ред. код]

21 січня 2009 р. на Чернечій горі у Каневі відбулося урочисте відкриття пам'ятного знаку Героєві України Олексі Гірнику. Автором пам'ятного знаку виступив скульптор Адріан Балог. Проект здійснено на кошти гранту Президента України Віктора Ющенка^[10].

1 грудня 2012 р. на вулиці Олекси Гірника в Калуші врочисто відкрили оновлений пам'ятний знак Герою України Олексі Гірнику^[11].

Вулиці[ред. | ред. код]

На Батьківщині Олекси Гірника у смт Богородчани, а також у Львові, Кривому Розі, Калуші, Смілі, Первомайську на його честь названі вулиці. У 2022-23 роках в рамках кампанії з дерусифікації та десовітизації з'являються вулиці Олекси Гірника також у Києві (колишня Суздальська) та в тимчасово окупованих Олешках.