Дипломатія — Вікіпедія

Диплома́тія — засіб здійснення зовнішньої політики, внутрішнього регулювання держави, народної дипломатії, що являє собою сукупність невоєнних практичних заходів, прийомів і методів, застосовуваних з урахуванням конкретних умов і характеру розв'язуваних задач; офіційна діяльність глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, відомств іноземних справ, дипломатичних представництв за кордоном та державі, делегацій, представництв народної дипломатії^[1] на міжнародних конференціях із захисту прав та інтересів держави, його установ і громадян за кордоном та у державі^[2].

З поняттям диплома́тії пов'язують мистецтво ведення переговорів для запобігання чи врегулювання конфліктів, пошуків компромісів і взаємоприйнятих рішень, розширення і поглиблення міжнародного співробітництва та в самій державі.

Походження терміну[ред. | ред. код]

Слово «дипломатія» походить від грецького «diploma» (документ, складений удвоє), у Стародавній Греції так називалися здвоєні дощечки, на воскових поверхнях яких писали текст грамот про повноваження посланця або послання іншого важливого змісту. Потім дощечки складали докупи цими поверхнями, щоб не пошкодити текст. Особливим видом повсякденної державної діяльності дипломатія стала на зламі XVI—XVII ст. з появою при дворах монархів постійних дипломатичних представників, а в системі державних органів — спеціальних відомств, головними завданнями яких були листування і підтримка контактів між володарями, прийом іноземних делегацій і послів, ведення переговорів.

В Англії вперше слово «дипломатія» використано 1645 року. 1693 року відомий німецький філософ, математик і мовознавець Лейбніц опублікував працю «Зведення дипломатичного права», де було вжито латинське слово «diplomaticus», яке відтоді почало означати «той, що стосується міжнародних відносин». Термін «дипломатія» у сучасному розумінні вперше подав Франсуа де Кальєр, видатний французький дипломат доби Людовика XIV, у своїй книзі «Про способи ведення переговорів з монархами», опублікованій 1716 року.

Кальєр був послом Людовіка XIV у кількох європейських країнах, учасником складних, однак успішних для Франції переговорів. Найчастіше слово «дипломатія» вживається для окреслення:

• державної діяльності в галузі зовнішніх відносин;
• сукупності установ та осіб, які займаються державною діяльністю в галузі зовнішніх зносин;
• професії дипломата.

Методи дипломатії[ред. | ред. код]

• Офіційні й інші візити та переговори на вищому (саміти) і високому рівні;
• дипломатичні конгреси, конференції, наради і зустрічі;
• підготовка і проведення двосторонніх і багатобічних міжнародних договорів і інших дипломатичних документів;
• участь у роботі міжнародних організацій і їхніх органів;
• повсякденне представництво держави за кордоном та державі, здійснюване її посольствами і місіями;
• дипломатичне листування;
• публікація дипломатичних документів;
• висвітлення в пресі позиції уряду по тим чи іншим міжнародним питанням.

Міжнародне право забороняє втручання дипломатичних представників у внутрішні справи країни перебування.

Органи і відповідальні особи, що несуть дипломатичну службу, користуються в країні перебування загальновизнаними правами і дипломатичними привілеями (імунітет і недоторканність дипломатичного персоналу і приміщень, право шифрованого переписування і дипломатичного закритого зв'язку, право підйому прапора держави, митні привілеї й ін.).

Історія дипломатії[ред. | ред. код]

Стародавні часи[ред. | ред. код]

Дипломатія як метод врегулювання встановлення відносин між групами людей існувала, очевидно, ще в доісторичні часи. На думку Нікольсона, ще XVI ст. теоретики запевняли, що першими дипломатами були ангели, бо вони виконували обов'язки послів між небом і землею.

В доісторичні часи під час воєн між племенами для того, щоб підібрати поранених і поховати вбитих, велися переговори про тимчасове припинення битви. Вже тоді було зрозуміло, що подібні переговори були б неможливі, якби посол одного боку був знищений іншою стороною до того, як він передав послання. Тоді з'явилися певні права та привілеї для переговірників. Особистість таких посланців або вісників, належним чином уповноважених, повинна була бути в деякому відношенні особливої​​. З цих звичаїв виникли ті привілеї, якими користуються сучасні дипломати.

У рабовласницькому суспільстві, що постійно використовувало військові завоювання для поповнення робочої сили, переважали воєнні засоби здійснення зовнішньої політики держав. Дипломатичні зв'язки підтримувалися лише епізодично посольствами, що направлялися в окремі країни з визначеною місією і поверталися після її виконання.

Середньовіччя[ред. | ред. код]

В умовах феодальної роздробленості одержала поширення «приватна» дипломатія феодальних суверенів, що у проміжках між війнами укладали мирні договори, вступали у військові союзи, укладали династичні шлюби. Широкі дипломатичні зв'язки підтримувала Візантія. У середині XV ст. з розвитком міжнародних відносин поступово з'являються постійні представництва держав за кордоном.

Особливості дипломатії буржуазних держав нової і новітньої історії визначаються новими цілями їхньої зовнішньої політики — боротьбою за завоювання зовнішніх ринків, за поділ, а потім і за переділ світу, за світове економічне і політичне панування. У нових умовах значно розширюються масштаби дипломатичної діяльності, що стає динамічнішою і використовується державою для створення ширшої опори серед керівництва і правлячої еліти іноземних держав, для встановлення контактів з визначеними політичними партіями, ЗМІ. Дипломатія, поряд з воєнними засобами, зіграла важливу роль у боротьбі за здійснення цілей антифеодальних, демократичних і національно-визвольних рухів, в утворенні національних держав у Латинській Америці й на Балканах, в об'єднанні Німеччини, Італії. Дипломатія великих капіталістичних держав обслуговувала їх експансіоністські агресивні цілі.

Особливо відчутний поштовх на шляху розвитку дипломатичного права мав Віденський конгрес, який відбувся 1815 р. Фактично він провів першу кодифікацію норм цього інституту. Раніше історія дипломатії не знала такої кількості глобальних і регіональних проблем (тероризм, наркобізнес, екологічна безпека, збройні конфлікти тощо) та залучення великої кількості держав для їх розв'язання. Крім цього, значний вплив на міжнародні відносини та безпосередньо на дипломатію мають засоби масової інформації, які щораз більше стають «четвертою» владою, яка, у свою чергу, нічим не поступається законодавчій і виконавчій. В умовах ядерної небезпеки людство почало розуміти, що війна вже не є ефективним і прийнятним засобом вирішення спорів, і що лише переговори, тонка та вміла дипломатія можуть врятувати світ від загибелі, а існуючі міжнародні проблеми настільки ускладнилися, що вимагають участі професіоналів (дипломатів).

Форми[ред. | ред. код]

Дипломатія є надзвичайно кодифікованою і формалізованою діяльністю, що здійснюється на підставі Віденської конвенції про дипломатичні відносини 1961 року.

Функції[ред. | ред. код]

• представництво
• дипломатичне спілкування і листування (комунікація)
• проведення переговорів
• здобуття розташування
• видобуток інформації
• розробка рекомендацій

Методи і засоби[ред. | ред. код]

• офіційні й інші візити та переговори на вищому (саміти) і високому рівні;
• дипломатичні конгреси, конференції, наради і зустрічі;
• підготовка і проведення двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів і інших дипломатичних документів;
• участь у роботі міжнародних організацій та їх органів;
• повсякденне представництво держави за кордоном, здійснюване її посольствами і місіям;
• дипломатичне листування;
• публікація дипломатичних документів;
• висвітлення в пресі позиції уряду по тим чи іншим міжнародним питанням.

Дипломатична стратегія[ред. | ред. код]

Реальний світ дипломатичних переговорів дуже відрізняються від інтелектуальних дебатів у світі, де питання вирішується шляхом переговорів. Хоча дипломатичні угоди іноді можуть бути досягнуті серед ліберальних демократичних держав, апелює до вищих принципів, найдієвіший у світі дипломатії традиційно є вплив жорсткої влади.

Взаємодію сил і дипломатії можна проілюструвати з переговорами з профспілками. Якщо профспілка не готова на страйк, то Спілка нікуди не збирається, і керівництво організації не має абсолютно ніякого стимулу дати згоду на об'єднані вимоги. З іншого боку, якщо керівництво не бажає приймати зазнавати збитків, то компанія буде на домовленість з профспілкою, і керівництво буде змушене погодитися на будь-яку вимогу. Те ж саме відноситься і до дипломатичних переговорів.

Є також стимули в дипломатії, щоб діяти розумно, особливо якщо підтримка інших учасників не вимагається. Отримати користь від переговорів можна набагато меншу, натомість збільшити ворожість з іншими учасниками процесу. Це так звана м'яка сила.

Дипломатичний імунітет[ред. | ред. код]

Недоторканність дипломатів дотримувалася здавна, що лежить в основі сучасної концепції дипломатичного імунітету. Хоча було кілька випадків, коли дипломатів вбивали, це зазвичай розглядалося як велике порушення правил честі. Чингісхан і монголи були відомі тим, що рішуче наполягали на правах дипломатів, і вони часто чинили жахливу помсту будь-якій державі, яка порушувала ці права.

Дипломатичні права були встановлені в середині 17-го століття в Європі та згодом поширилися по всьому світу. Ці права були закріплені Віденською конвенцією про дипломатичні відносини 1961 року, яка захищає дипломатів від переслідування або кримінального переслідування під час виконання дипломатичної місії. Якщо дипломат скоює серйозний злочин, перебуваючи в країні перебування, його можуть оголосити персоною нон-грата (небажаною особою). Потім таких дипломатів часто судять за скоєний злочин у себе на батьківщині.

Дипломатичне листування також вважається недоторканним, і дипломатам вже давно дозволено перевозити документи через кордон без обшуку. Механізмом для цього є так звана "дипломатична пошта" (або, в деяких країнах, "дипломатична сумка"). Хоча радіо та цифровий зв'язок стали більш стандартними для посольств, дипломатична пошта все ще досить поширена, а деякі країни, зокрема США, декларують цілі транспортні контейнери як дипломатичну пошту, щоб ввезти в країну конфіденційні матеріали (часто будівельні матеріали).^[3]

У періоди ворожості дипломатів часто відкликають з міркувань особистої безпеки, а також у деяких випадках, коли країна, що приймає, дружня, але існує відчутна загроза з боку внутрішніх дисидентів. Посли та інші дипломати іноді тимчасово відкликаються своїми країнами, щоб висловити невдоволення приймаючою країною. В обох випадках для виконання дипломатичної роботи залишаються співробітники нижчої ланки.

Принципи і особливості дипломатії[ред. | ред. код]

• Міжнародне право забороняє втручання дипломатичних представників у внутрішні справи країни перебування.
• Органи і відповідальні особи, що несуть дипломатичну службу, користуються в країні перебування загальновизнаними та у державі правами і дипломатичними привілеями (імунітет і недоторканність дипломатичного персоналу і приміщень, право шифрованого переписування і дипломатичного закритого зв'язку, право підйому прапора держави, митні привілеї тощо).

Навчання[ред. | ред. код]

Більшість країн забезпечують професійну підготовку своїх дипломатів і утримують інституції, спеціально створені для цього. Існують також приватні установи, а також установи, пов'язані з такими організаціями, як Європейський Союз та Організація Об'єднаних Націй

Посилання[ред. | ред. код]

• Дипломатія [Архівовано 4 травня 2021 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 2 : Д — Є, кн. 3. — С. 344-345. — 1000 екз.

Вікіцитати містять висловлювання на тему: Дипломатія

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Дипломатія

• Офіційний вебсайт МЗС України [Архівовано 22 грудня 2012 у Archive.is]
• Урядовий портал [Архівовано 7 вересня 2008 у Wayback Machine.]
• eDiplomat.com [Архівовано 21 травня 2022 у Wayback Machine.]
• Організації Об'єднаних Націй в Україні [Архівовано 18 червня 2011 у Wayback Machine.]

Література[ред. | ред. код]

• В. Матвієнко. Дипломатія // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, я 2011. — с.214 ISBN 978-966-611-818-2
• В. М. Матвієнко. Дипломатія // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. / Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.: Знання України, 2004. — Т. 1. — 760 с. — ISBN 966-316-039-Х
• Дипломатична та консульська служба: навч. посіб. / Я. Б. Турчин, О. Н. Горбач, Л. О. Дорош та ін. ; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т «Львів. політехніка». — Львів: Вид-во Львів. політехніки, 2014. — 224 с. : іл. — Режим доступу: . — Бібліогр.: с. 216—221 (109 назв). — ISBN 978-617-607-659-9
• Дипломатична та консульська служба: підручник / Я. Б. Турчин, Л. О. Дорош, О. Я. Івасечко. — Львів: Львівська політехніка, 2018. — 332 с. — ISBN 966-941-166-2.
• Дипломатія / Г. Кіссинджер. — Київ: КМ-БУКС, 2018. — 864 с. — ISBN 966-948-007-1.
• Історія дипломатії: від давнини до кінця XVIII ст. : навч. посіб для студ. істор. спец. / Т. Григор'єва. — К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2014. — 177 с.
• Історія дипломатії XX століття: Курс лекцій / М. Й. Марущак; Військ. ін-т при Нац. ун-ті «Львів. політехніка». — Л. : Бескид Біт, 2003. — 303 c. — Бібліогр.: 17 назв.
• Історія економічної дипломатії: курс лекцій для студ. напряму підг. «Міжнародні відносини» / Я. П. Машталір. — Хмельницький: ХНУ, 2010. — 123с. — ISBN 978-966-330-083-2
• Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917—1924 рр.): документи і матеріали / упоряд. док.: Андрієвська Л. В. [та ін.]; редкол.: К. І. Грищенко (голова) [та ін.]. — К.: Вид-во гуманіт. л-ри, 2010. — 592 с.
• Чухліб Т. В. Організація дипломатичної служби Української козацької держави в середині XVII ст. // Українська козацька держава (1991—2001): збірник наукових статей. — Вип. 8. — Черкаси. — 2001. — С. 67.
• Таємна дипломатія і розвідка у міжнародних відносинах: навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл. спец. «Міжнар. відносини»] / С. М. Пик ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. — Л. : Вид-во ЛНУ, 2012. — 514 с. — Бібліогр.: с. 496—499 (44 назви). — ISBN 978-966-613-943-9
• Український дипломатичний словник. — К.: Знання, 2011. — 495 с. — ISBN 978-966-366-803-7

Примітки[ред. | ред. код]