Диспозитивність — Вікіпедія

Диспозитивність (від пізньолатинського dispositivus — той що розпоряджається; від лат. dispono — розташовую, владную) — принцип судочинства, згідно з яким сторони в процесі вільно розпоряджаються своїми матеріальними і процесуальними правами: представляти чи не представляти доказ, давати показання чи відмовитись від давання показань, заявляти клопотання чи ні, подавати скаргу чи не подавати тощо, включаючи право на примирення сторін у визначених законом випадках.

Див. також[ред. | ред. код]

• Ius cogens (Імперативність)

Посилання[ред. | ред. код]

• Диспозитивність // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д — Й. — 744 с. — ISBN 966-7492-00-8.
• Нормативне закріплення принципу диспозитивност в кримінальному процесі / О. П. Герасимчук (к. ю. н.). — 2009. — 31 травня.

Це незавершена стаття з права. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.