Еліс Манро — Вікіпедія

Еліс Енн Манро
Alice Ann Munro
	Портрет Еліс Манро
Ім'я при народженні	англ. Alice Ann Munro
Народилася	10 липня 1931 (92 роки); Вінґем, Онтаріо, Канада
Громадянство	Канада
Діяльність	письменниця
Сфера роботи	літературна діяльністьd і проза
Alma mater	Університет Західного Онтаріо
Мова творів	англійська
Роки активності	1950 — тепер. час
Жанр	оповідання
Magnum opus	Too Much Happinessd, Dear Lifed і Something I've Been Meaning to Tell Youd
Членство	Американська академія мистецтв і наук і Королівське літературне товариство
У шлюбі з	невідомо і Gerald Fremlind
Премії	Міжнародна Букерівська премія; Нобелівська премія з літератури (2013)
	Еліс Манро у Вікісховищі
	Висловлювання у Вікіцитатах

Еліс Енн Манро (англ. Alice Ann Munro, нар. 10 липня 1931, Вінґем, Онтаріо, Канада) — канадська письменниця, лауреатка Нобелівської премії з літератури за 2013 рік та Букерівської премії, триразовий лауреат канадської премії генерал-губернатора в галузі художньої літератури.

Біографія[ред. | ред. код]

Її батько — фермер Роберт Ерік Лейдлоу, мати — шкільна вчителька Енн Кларк Лейдлоу.

Еліс почала писати у підлітковому віці і опублікувала своє перше оповідання «Виміри тіні» у 1950 році під час навчання в університеті Західного Онтаріо (Western University), де вивчала англійську мову з 1949 року. У цей період вона працювала офіціанткою, на збиранні тютюну, в бібліотеці.

У 1951 покинула університет, вийшла заміж за Джеймса Манро, з яким разом вчилася і переїхала до Ванкувера. У них народилися доньки Шейла (* 1953), Кетрін (* 1955) і Дженні (* 1957), але Кетрін померла через 15 годин після народження.

У 1963 родина переїхала до Вікторії, де Еліс відкрила книгарню під назвою «Книги Манро». У 1966 році народилася донька Андреа.

Еліс Манро і Джеймс розлучилися у 1972 році. Еліс повернулася до Онтаріо і почала працювати в Університеті Західного Онтаріо.

1976 року одружилася з географом Джеральдом Фремліні. Подружжя переїхало на ферму неподалік від Клінтона, Онтаріо. Пізніше родина переїхала з ферми до міста.

Першу збірку Еліс Манро «Танок щасливих тіней» (1968) було високо оцінено, завдяки цьому Манро виграла премію генерал-губернатора, найвищу літературну премію Канади. Цей успіх закріпив твір «Життя дівчаток і жінок» (1971 рік), збірка взаємопов'язаних оповідань, яку іноді помилково називають романом^[3].

У 1978 було опубліковано збірку «А хто ти, власне, така?». Ця книга дозволила Манро виграти премію генерала-губернатора вдруге.

У 1979-1982 вона подорожувала по Австралії, Китаю та Скандинавії, представляючи свою творчість.

У 1980 займала посаду письменника-резидента в Університеті Британської Колумбії та Квінслендському університеті.

У 1980-х і 1990-х роках публікувала збірки оповідань приблизно раз на 4 роки.

У 2002 її донька Шейла Манро опублікувала мемуари про своє дитинство і життя матері.

Історії Еліс Манро часто з'являються у таких виданнях як The New Yorker, The Atlantic, Grand Street, Mademoiselle та The Paris Review. Її останню збірку «Забагато щастя» було опубліковано у серпні 2009 року.

Її оповідання «Ведмідь перейшов через гору» було адаптовано для екрану режисером Сарою Поллі як кінофільм Без неї (у ролях Джулі Крісті та Гордон Пінсент). Фільм дебютував у 2006 році на кінофестивалі у Торонто. Фільм було висунуто на Оскар за найкращий адаптований сценарій, однак премію здобув інший фільм.

Книги[ред. | ред. код]

Танець щасливих тіней (англ. Dance of the Happy Shades) — 1968 рік (лауреат премії 1968 р. генерал-губернатора Канади)
Життя дівчаток і жінок (англ. Lives of Girls and Women) — 1971 рік
Щось я хотів сказати Вам (англ. Something I've Been Meaning to Tell You) — 1974 рік
А хто ти, власне, така? (англ. Who Do You Think You Are?) — 1978 рік (лауреат премії 1978 р. генерал-губернатора Канади)
Супутники Юпітера (англ. The Moons of Jupiter) — 1982 рік (твір номіновано на премію генерал-губернатора Канади)
Прогрес любові (англ. The Progress of Love) — 1986 рік (лауреат премії 1986 генерал-губернатора для художної літератури)
Друг моєї юності (англ. Friend of My Youth) — 1990 рік (лауреат книжкової премії Trillium)
Відкриті секрети (англ. Open Secrets) — 1994 рік (номіновано на премію генерал-губернатора)
Обрані сюжети — 1996 рік
Любов доброї жінки (англ. The Love of a Good Woman) — 1998 рік (переможець премії Гіллер 1998 року)
Ненависть, дружба, залицяння, закоханість, шлюб (англ. Hateship, Friendship, Courtship, Loveship, Marriage) — 2001 рік
Любов не пропадає — 2003 рік
Вінтаж Манро — 2004 рік
Утікач (англ. Runaway) — 2004 (переможець премії Гіллер 2004 року)
Віднесені: збірка оповідань — 2006 рік
Краєвид з Кесел Рок (англ. The View from Castle Rock) — 2006 рік
Забагато щастя (англ. Too Much Happiness) — 2009 рік
Дороге життя (англ. Dear Life) — 2013 рік

Переклади українською[ред. | ред. код]

Оповідання «Обличчя». — «Читайстра», портал «Інтерв'юз», 2013. Перекладач невідомий
Оповідання «Белетристика». . — журнал «Всесвіт», 2016, № 3-4. С. 92 — 107. Переклала Вікторія Зенгва
Забагато щастя. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017. Переклала Євгенія Кононенко^[4].

Відгуки[ред. | ред. код]

Маргарет Етвуд: «Наш Чехов».
Андрій Курков: «Еліс Манро в основному відома як новелістка, проте до кожного оповідання вона вносить стільки ж глибини, мудрості і влучності, скільки поміщається в об'ємних романах»^[5].

Література[ред. | ред. код]

Ганна Улюра. Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві. — Київ : ArtHuss, 2020. — 464 с. — ISBN 978-617-7799-43-5.
Hooper, Brad. The Fiction of Alice Munro: An Appreciation. Greenwood, 2008. 169 p.
Alice Munro. (Bloom's Modern Critical Views). 2009. 210 p.