Землі історико-культурного призначення — Вікіпедія

Землі історико-культурного призначення — землі історико-культурних заповідників, меморіальних парків, поховань, археологічних і архітектурних пам'яток та архітектурно-ландшафтних комплексів. Належать до категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. Основні норми, які регулюють відносини щодо використання, охорони та правового режиму 3. і.-к. п., містяться у Земельному кодексі України, інших законодавчих актах. 3. і.-к. п. перебувають виключно у державній власності і не можуть бути передані у колективну або приватну власність. Вилучення цих земель не дозволяється. На них забороняється будь-яка діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню^[1].

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

• Землі історико-культурного призначення [Архівовано 1 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998. — Т. 2 : Д — Й. — 744 с. — ISBN 966-7492-00-8.
• Грунти історико-культурного призначення // Словник-довідник з екології : навч.-метод. посіб. / уклад. О. Г. Лановенко, О. О. Остапішина. — Херсон : ПП Вишемирський В. С., 2013. — С. 55.