Кара-Мурза Володимир Олексійович — Вікіпедія

Кара-Мурза Володимир Олексійович
рос. Владимир Алексеевич Кара-Мурза
Ім'я при народженні Володимир Олексійович Кара-Мурза
Народився 24 жовтня 1959(1959-10-24)
Москва, СРСР
Помер 28 липня 2019(2019-07-28)[1] (59 років)
Москва, Росія
·тромбоемболія
Поховання Даниловський цвинтар
Країна  СРСР
 Росія
Діяльність журналіст, телеведучий, радіоведучий, редактор
Alma mater Історичний факультет МДУ
Знання мов російська
Членство Академія російського телебаченняd, Солідарність[d] і Mukhomoryd[2]
Партія Солідарність[d]
Батько Олексій Сергійович Кара-Мурза[3]
Мати Майя Вольдемарівна Кара-Мурза[3]
Брати, сестри Alexey Kara-Murzad
У шлюбі з Маргарита
Діти Володимир Володимирович Кара-Мурза
Нагороди «Золоте перо Росії» (1995)
IMDb ID 7359622

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Кара-Мурза.

Володимир Олексійович Кара-Мурза (нар. 24 жовтня 1959, Москва, Російська РФСР — пом. 28 липня 2019, там же[4][5][6]) — російський журналіст, теле — і радіоведучий[7]. Член Академії російського телебачення з 2007 по 2019 рік.

Біографія[ред. | ред. код]

Володимир Кара-Мурза народився 24 жовтня 1959 року в Москві. У 1981 році закінчив історичний факультет МДУ за спеціальністю «викладач історії новітнього часу»[8]. На паралельному потоці з ним навчався Олег Добродєєв[9], з яким Кара-Мурза підтримував дружні стосунки з 1976 по 2001 рік[10][11][12].

Брав участь у діяльності арт-групи «Мухомори», був співавтором магнітоальбома «Золотий диск», виступав у ролі кінооператора (техніку групі негласно надавала Катерина Дьоготь)[13][14][15].

З 1982 по 1992 роки займався приватним репетиторством з історії[16][17][18], працював двірником, кочегаром[19].

Робота в ЗМІ[ред. | ред. код]

Телебачення[ред. | ред. код]

На телебаченні з 1992 року[20].

У 1992—1993 роках — старший редактор, потім кореспондент щотижневої програми Євгена Кисельова «Підсумки» на РДТРК «Останкіно»[21][22] (нині — «Перший канал»). Робив там матеріали на історичні теми: про Південні Курили та події в Північній Осетії[23]. У вересні 1993 року[24] разом з Кисельовим та іншими журналістами «Підсумків» перейшов до першої в Росії приватної загальнонаціональної телекомпанії НТВ[25], засновану у тому ж році Володимиром Гусинським.

В 1993—1995 роках — кореспондент служби інформації телекомпанії НТВ, робив сюжети для програми «Сьогодні»[26] та «Підсумки»[27]. З 28 квітня 1995[28] по 12 квітня 2001 року — автор і ведучий інформаційно-аналітичної програми «Сьогодні опівночі» на телеканалі НТВ[29][30]. У 1996 році за свою професійну діяльність удостоєний премії Союзу журналістів Росії «Золоте перо Росії»[31]. З березня 2000 по січень 2002 року — автор і ведучий щотижневої історичної програми «Свідок століття», яка спочатку виходила на НТВ[32], а потім — на «ТВ-6»[33].

Під час конфлікту між власником телекомпанії НТВ Гусинським та її основним кредитором компанією «Газпром» у ніч на 14 квітня 2001 року Володимир Кара-Мурза приїхав до редакції телеканалу на 8-му поверсі телецентру «Останкіно», де вступив у жорстку полеміку з представниками «Газпрому»: Добродеєвим, Йорданом і Кулістіковим[34]. Того ж дня разом з групою провідних журналістів НТВ написав заяву про звільнення з каналу і пішов на канал ТНТ, звідки трохи пізніше перейшов до штату телекомпанії Бориса Березовського «ТВ-6»[35].

З квітня 2001 року по січень 2002 року — автор і ведучий інформаційно-аналітичних програм «Сьогодні опівночі на ТНТ», «Гасіть світло»[36] і «Сьогодні на ТВ-6»[37] (з 3 вересня 2001 року назву було змінено на «Грані») на телеканалах ТНТ і «ТВ-6»[38][39]. Останній ефір на «ТВ-6» провів о 23.00 21 січня 2002 року, за годину до відключення мовлення телекомпанії за розпорядженням судових приставів[40]. Після закриття «ТВ-6» разом з іншими журналістами перейшов до штату новоствореної телеканалу ТВС, який у березні 2002 року виграв конкурс на мовлення та 1 червня 2002 року почав мовлення на шостий кнопці". З червня 2002 року по червень 2003 року[41] Володимир Кара-Мурза — ведучий програм «Грані», «Місце друку»[42] і «Гасіть світло» на телеканалі ТВЗ. Останній ефір на ТВС провів 19 червня 2003 року[43]. Телеканал ТВС був відключений від ефіру за розпорядженням Міністерства друку РФ 22 червня 2003 року[44].

З 11 серпня 2003 року[45][46] до літа 2008 року[47] — ведучий інформаційної програми «Зараз в Росії» на телеканалі RTVi.

Двічі з'являвся в передачах загальнодоступних телеканалів як гість: в телегрі «Сто до одного» («Росія», 11 вересня 2004 року, у складі команди «Ехо Москви»)[8] і ток-шоу «Бабин бунт» («РЕН ТВ», 9 листопада 2007 р.). У 2007 році також з'явився в епізодичній ролі ведучого новин у фільмі «День виборів»[48].

З грудня 2011 року по березень 2012 року — ведучий передачі «Головне за тиждень з Володимиром Кара-Мурзою» на Мережевому громадському телебаченні[49].

Радіо[ред. | ред. код]

На «Ехо Москви» у липні 2003 року йшла «Репліка Кара-Мурзи»[50], з 2003 по 2007 рік там же — співведучий програми «Ну і деньок»[51], з 2006 по 1 червня 2019 року (до 2013 року — спільно з телеканалом RTVi) виходила щотижнева авторська підсумкова передача «Грані тижня з Володимиром Кара-Мурзою»[52][53].

З 2005 року працював на «Радіо Свобода» з авторським ток-шоу «Грані часу»[54][55] (з 2005 по 2016 рік щодня по буднях, у 2017 році день через день з Муміном Шакіровим, з жовтня 2017 року по жовтень 2018 року передача виходила двічі на тиждень: у понеділок та четвер)[56]. 29 жовтня 2018 року вийшов останній випуск програми, який провів Володимир Кара-Мурза[57].

Друковані видання[ред. | ред. код]

З лютого до червня 2014 2019 року вів колонку про телебачення в газеті «Співрозмовник». За 5 років у виданні вийшло близько 180 нотаток автора[58].

Смерть[ред. | ред. код]

В останні роки життя тяжко хворів, переніс кілька інсультів[59]. Помер на 60-му році життя 28 липня 2019 року в Москві «о восьмій ранку, в день своїх іменин», про що повідомив його син Володимир-молодший[60][61]. Причина смерті журналіста — відірвався тромб[62]. Похований 31 липня 2019 року на Даниловському кладовищі поруч з могилою свого батька[63][64].

Громадська позиція[ред. | ред. код]

З 2000 року був непримиренним критиком президента Володимира Путіна і взагалі російської влади[8][65]. У 2004 році став одним із засновників опозиційного «Комітету-2008». У тому ж році заявив: «Оскільки я людина з історичною освітою, вважаю, що до 2008 року режим в нинішньому вигляді не зможе проіснувати»[66].

Негативно оцінював факт анексії Криму Росію в березні 2014 року[67][68].

У своїх публікаціях регулярно критикував програми сучасного російського телебачення та їх ведучих[58].

У 2018 році був одним з довірених осіб Григорія Явлінського на президентських виборах[69].

Родина[ред. | ред. код]

Батько — Олексій Сергійович Кара-Мурза (1914—1988), історик і фронтовий журналіст, у своїх роботах висвітлював Сталінградську битву. Був головним редактором фахового журналу «Викладання історії в школі»[70].

Мати — Майя Вольдемарівна Кара-Мурза (дів. Бісенікс) (нар. 1934), племінниця латвійського дипломата Георга Бісеніекса, який був звинувачений в підготовці вбивства Сергія Кірова. Внаслідок цього факту вона вважалася дочкою ворога народу і не змогла вступити до жодного з інституті. Познайомилася з Олексієм Сергійовичем у технікумі, в якому той викладав, і стала його другою дружиною[71]. У 2000-ті роки — активіст товариства нащадків жертв політичних репресій товариства «Меморіал»[72].

Бабуся по матері — Лія Канторович, радянська жінка героїня у німецько-радянській війні.

Був одружений двічі[73].

Син від першого шлюбу — громадський діяч, політик і публіцист Володимир Кара-Мурза-молодший. Виховував також доньку другої дружини від її минулих відносин[74].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б https://www.mk.ru/politics/2019/07/28/skonchalsya-zhurnalist-vladimir-karamurza.html
  2. ↑ https://specialradio.ru/1000-albomov/muxomor-zolotoj-disk/
  3. ↑ а б Телекнязь Кара-Мурза. Стрингер. 1 травня 2003. Архів оригіналу за 24 вересня 2020. Процитовано 15 квітня 2021.
  4. ↑ Vladimir Kara-Murza (2019T01:32). Ушёл из жизни Владимир Алексеевич Кара-Мурза (рос.). @vkaramurza. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 28 липня 2019.
  5. ↑ Умер журналист Владимир Кара-Мурза. // meduza.io (рос.). Meduza. 28 липня 2019. Архів оригіналу за 28 липня 2019. Процитовано 28 липня 2019. Журналист Владимир Кара-Мурза умер утром 28 июля. Об этом в твиттере сообщил его сын Владимир Кара-Мурза-младший.
  6. ↑ В Москве скончался журналист Кара-Мурза. Росбалт. 28 липня 2019. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  7. ↑ Jackson, Patrick (10 квітня 2006). Europe | News fuels Russian internet boom. BBC News. Архів оригіналу за 26 травня 2021. Процитовано 6 лютого 2011.
  8. ↑ а б в ВЛАДИМИР КАРА-МУРЗА: «ИХ ВЫБРАСЫВАЮТ, КАК ИСПОЛЬЗОВАННЫЙ ПРЕЗЕРВАТИВ». БелГазета. 7 червня 2004. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  9. ↑ Владимир Кара-Мурза: Как гендиректор ВГТРК Олег Добродеев достиг своих высот. Собеседник. 14 листопада 2014. Архів оригіналу за 16 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  10. ↑ Владимир Кара-Мурза: «Я не смог победить наших захватчиков». Радіо Свобода. 5 листопада 2016. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  11. ↑ Островок гласности в российских СМИ. Los Angeles Times. 20 жовтня 2003. Архів оригіналу за 18 травня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  12. ↑ Владимир Кара-Мурза-ст. (1 грудня 2003). НА ПРИБЛИЖАЮЩИЕСЯ ВЫБОРЫ СМОТРЮ ИРОНИЧЕСКИ. Русский курьер. Архів оригіналу за 22 січня 2021. Процитовано 15 квітня 2021. Ведущим был мой бывший коллега Эрнест Мацкявичус. Меня потрясло, как он, наверное, стремясь угодить своему непосредственному руководителю, председателю ВГТРК, где-то понаслышке узнав, что у нас с ним испорчены отношения, счел лучшим подарком, причем к собственному же дню рождения, ...затыкать рот моему сыну
  13. ↑ "Политики – мертвые, а я хочу жить". Радіо Свобода. 11 лютого 2016. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  14. ↑ БЕЛОЕ ПЯТНО НА АРТЕ РОССИИ. Сначала «Мухоморов» признали искусствоведы в штатском. Новая газета. 12 квітня 2004. Архів оригіналу за 16 липня 2004. Процитовано 15 квітня 2021.
  15. ↑ Мухомор – «Золотой диск». Специальное радио. 1 березня 2017. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  16. ↑ Леонтьев строгал мебель, а Гордон торговал пиццей!. Комсомольская правда. 13 вересня 2002. Архів оригіналу за 16 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  17. ↑ Разборки вокруг НТВ: хищников обезвредят... Собеседник. 28 вересня 2000. Архів оригіналу за 1 березня 2002. Процитовано 15 квітня 2021.
  18. ↑ Владимир КАРА-МУРЗА: НЕ ПОБЕДИЛ, НО УЧАСТВОВАЛ. Литературная газета. 30 травня 2001. Архів оригіналу за 1 січня 2006. Процитовано 15 квітня 2021.
  19. ↑ ОТЛУЧЕНИЕ ОТ ЭФИРА. Вчера тебя знали все. Сегодня — ты не в обойме. Что происходит с телеведущими, выпавшими из «ящика». Владимир КАРА-МУРЗА: "Они боятся перечить и не боятся потерять репутацию". Новая газета. 27 травня 2004. Архів оригіналу за 21 вересня 2004. Процитовано 15 квітня 2021.
  20. ↑ Владимир КАРА-МУРЗА: «ЗА ВЕРСТКОЙ НОВОСТНЫХ ПРОГРАММ СЛЕДИТ ЛУБЯНКА». Новая газета. 27 вересня 2004. Архів оригіналу за 10 жовтня 2004. Процитовано 15 квітня 2021.
  21. ↑ Евгений Киселев: Итого будет... Российская газета. 23 березня 2002. Архів оригіналу за 2 вересня 2002. Процитовано 15 квітня 2021.
  22. ↑ Евгений Киселёв (27 червня 2006). Госстроев. Газета.ру. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  23. ↑ Владимир КАРА-МУРЗА: потомок Чинхгисхана и свидетель века. Антенна-Телесемь. 4 травня 2000. Архів оригіналу за 3 липня 2002. Процитовано 15 квітня 2021.
  24. ↑ Пять лет назад был захвачен телеканал НТВ. Радіо Свобода. 14 квітня 2006. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  25. ↑ Владимир КАРА-МУРЗА: ПЕРВЫЕ ПРИЗНАКИ ЦЕНЗУРЫ ПОБУДИЛИ ОСНОВАТЬ НТВ. Новая газета. 24 лютого 2005. Архів оригіналу за 29 листопада 2018. Процитовано 15 квітня 2021.
  26. ↑ Память о дне депортации в Чечне приравнена властями к инакомыслию. Кавказский узел. 23 лютого 2016. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  27. ↑ Владимир Кара-Мурза: Опустить Собчак Норкину не удалось. Собеседник. 19 лютого 2015. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  28. ↑ КАРА-МУРЗА Владимир Алексеевич, ведущий программы "Сегодня в полночь", автор и ведущий программы "Свидетель века" на телеканале НТВ. Всё о звёздах. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  29. ↑ Сегодня, но не в полночь. Новая программа Владимира Кара-Мурзы. Сегодня. 11 березня 2000. Архів оригіналу за 2 січня 2002. Процитовано 15 квітня 2021.
  30. ↑ "Сегодня в полночь" - вся неделя как один рабочий день. Вечерняя Москва. Архів оригіналу за 15 липня 2014.
  31. ↑ Лауреаты премий Союза журналистов России за 1996-99 годы. Спілка журналістів Росії. Архів оригіналу за 21 листопада 2016. Процитовано 20 листопада 2016.
  32. ↑ Ночь с Кара-Мурзой. Труд. 3 березня 2000. Архів оригіналу за 17 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  33. ↑ Всё запущено. Всё почти запущено. Известия. 25 квітня 2002. Архів оригіналу за 16 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  34. ↑ Кара-Мурза проник в «Останкино» через чёрный ход в чёрных очках. Комсомольская правда. 17 квітня 2001. Архів оригіналу за 10 вересня 2015.
  35. ↑ Владимир Кара-Мурза. PolitX. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  36. ↑ Куда они все спешат?. Московские новости. 2001. Архів оригіналу за 22 серпня 2001. Процитовано 15 квітня 2021.
  37. ↑ НОВЫЙ НАРЯД КОРОЛЕВЫ. Труд. 7 червня 2001. Архів оригіналу за 15 липня 2014. Процитовано 15 квітня 2021.
  38. ↑ РАДИОАКТИВНОЕ ТЕЛЕВИДЕНИЕ. Семь дней по диагонали. Независимая газета. 9 червня 2001. Архів оригіналу за 24 липня 2001. Процитовано 15 квітня 2021.
  39. ↑ Выпуски новостей на ТВ-6 будут называться «Сейчас». NEWSru.com. 23 серпня 2001. Архів оригіналу за 16 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  40. ↑ ВОЗВРАТ МОНЕТЫ. МК-Бульвар. 17 червня 2002. Архів оригіналу за 3 травня 2018. Процитовано 15 квітня 2021.
  41. ↑ ТВС продолжают хоронить. Независимая газета. 19 червня 2003. Архів оригіналу за 30 червня 2015. Процитовано 15 квітня 2021.
  42. ↑ Елена Афанасьева (10 червня 2002). Лето сурка?. Новая газета. Архів оригіналу за 18 червня 2018. Процитовано 28 квітня 2019.
  43. ↑ ПРОГРАММА ПЕРЕДАЧ НА ВЧЕРА. ГОД БЕЗ ТВС. Новая газета. 24 червня 2004. Архів оригіналу за 21 жовтня 2018. Процитовано 15 квітня 2021.
  44. ↑ Минпечати заменило ТВС на "Спорт" "в интересах зрителей". NEWSru.com. 22 червня 2003. Архів оригіналу за 24 червня 2013. Процитовано 15 квітня 2021.
  45. ↑ Шендерович вещает на Израиль. Комсомольская правда. 4 серпня 2003. Архів оригіналу за 16 липня 2015. Процитовано 15 квітня 2021.
  46. ↑ ВЕЛИКАЯ СТРАНА НЕ МОЖЕТ ТЕРПЕТЬ СЕРОСТЬ ВЛАСТИ. Новая газета. 14 серпня 2003. Архів оригіналу за 25 березня 2020. Процитовано 15 квітня 2021.
  47. ↑ У разбитого эфира. Канал Владимира Гусинского сократил новости и уволил Владимира Кара-Мурзу. Новая газета. 9 червня 2008. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 15 квітня 2021.
  48. ↑ Владимир КараМурза (22 июня 2016). В.Кара-Мурза в роли ведущего, эпизод из х/ф «День выборов» (полная версия). YouTube. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  49. ↑ Началось вещание сетевого общественного телевидения СОТВ.РФ. Лениздат.ру. 2 грудня 2011. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  50. ↑ Архив программы "Реплика Кара-Мурзы". Эхо Москвы. Архів оригіналу за 17 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  51. ↑ Архив выпусков передачи с участием Владимира Кара-Мурзы. Эхо Москвы. Архів оригіналу за 16 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  52. ↑ Евгений Киселев будет вести телепрограмму. Комсомольская правда. 7 грудня 2006. Архів оригіналу за 28 грудня 2018. Процитовано 15 квітня 2021.
  53. ↑ Венедиктов отыграл Кара-Мурзу. Перегруппировка в либеральных СМИ. Новая газета. 16 червня 2008. Архів оригіналу за 27 вересня 2020. Процитовано 15 квітня 2021.
  54. ↑ Владимир Кара-Мурза: "Слухи о смерти НТВ явно преуменьшены". Ещё раз о телененавидении. Polit.ua. 30 жовтня 2008. Архів оригіналу за 27 листопада 2014.
  55. ↑ Владимир Кара-Мурза: "Ельцину заткнули рот перед смертью". Свободная пресса. 21 вересня 2009. Архів оригіналу за 16 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  56. ↑ Страница программы Грани времени. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 16 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  57. ↑ Грузия не выбрала президента: почему?. Радіо Свобода. 29 жовтня 2018. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  58. ↑ а б Авторы. Кара-Мурза-ст. Владимир. Собеседник. Архів оригіналу за 16 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  59. ↑ Умер журналист Владимир Кара-Мурза — старший. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  60. ↑ Умер журналист Владимир Кара-Мурза. РИА Новости. 28 июля 2019. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  61. ↑ Умер Владимир Кара-Мурза. Газета.Ru. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  62. ↑ В Москве простились с Владимиром Кара-Мурзой-старшим. РИА Новости. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 1 серпня 2019.
  63. ↑ В Москве простились с Владимиром Кара-Мурзой – старшим. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 1 серпня 2019.
  64. ↑ Владимира Кара-Мурзу похоронили на Даниловском кладбище в Москве. НТВ. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 1 серпня 2019.
  65. ↑ Владимир Кара-Мурза: "Уйду с ТВС последним". Собеседник. 28 травня 2003. Архів оригіналу за 8 червня 2003. Процитовано 15 квітня 2021.
  66. ↑ Владимир Кара-Мурза ходит по краю пропасти. Но менять свои убеждения не намерен. Независимая газета. 30 квітня 2004. Архів оригіналу за 9 грудня 2018. Процитовано 15 квітня 2021.
  67. ↑ Путин как турагент. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  68. ↑ Почему был сдан Крым?. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  69. ↑ Доверенными лицами кандидата в президенты Григория Явлинского стали журналист Владимир Кара-Мурза и актер Виктор Балабанов. Урал.Ведомости. 13 березня 2018. Архів оригіналу за 28 липня 2019. Процитовано 15 квітня 2021.
  70. ↑ Мой первый рубль: Владимир Кара-Мурза, телеведущий. Эхо Москвы. 13 грудня 2000. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  71. ↑ ОТЦЫ & ДЕТИ. Московский комсомолец. 26 липня 2001. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  72. ↑ Сотрудники: Владимир Кара-Мурза. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 15 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  73. ↑ Владимир Кара-Мурза: «У меня дверь бронированная, но она все время открыта». Московская жилищная газета «Жилищный ряд». Архів оригіналу за 17 квітня 2021. Процитовано 15 квітня 2021.
  74. ↑ Владимир КАРА-МУРЗА: потомок Чинхгисхана и свидетель века. Теленеделя. 4 травня 2000. Архів оригіналу за 25 січня 2003. Процитовано 15 квітня 2021.

Посилання[ред. | ред. код]

Аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Про аудіо, відео(ігри), фото та мистецтво
Генеалогія та некрополістика
Словники та енциклопедії
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Кара-Мурза_Володимир_Олексійович&oldid=39808934