French
DeutschКарибська криза — Вікіпедія
| Карибська криза | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Координати: 23°06′59″ пн. ш. 82°23′18″ зх. д. / 23.11660000002777693° пн. ш. 82.38850000002777563° зх. д. | |||||||||
| |||||||||
| Командувачі | |||||||||
| Джон Кеннеді | |||||||||
| Військові сили | |||||||||
| 40000 солдатів | невідомо | ||||||||
| Втрати | |||||||||
| відсутні | збито літак-розвідник U-2 | ||||||||
Кари́бська кри́за — надзвичайно напружене протистояння між Радянським Союзом і Сполученими Штатами внаслідок таємного розміщення Радянським Союзом ядерних ракет на Кубі у жовтні 1962 року у відповідь на встановлення американських ракет у Туреччині. Вперше в історії людства обидві наддержави наблизилися до прямого військового протистояння і безпосередньої загрози початку ядерної війни.
Ця подія стала найвищою точкою Холодної війни, яка досягла свідомості світової, насамперед західної, громадськості. На Кубі події звуться «Жовтневою кризою» (ісп. Crisis de Octubre), у Сполучених Штатах поширена назва «Кубинська ракетна криза» (англ. Cuban Missile Crisis). У радянських ЗМІ реальна загроза початку війни та роль в цьому СРСР всіляко замовчувалася, рівно як і в США замовчувалася справжня причина конфлікту і пояснювалася банальним: зло заважає добру.
Історія[ред. | ред. код]
У 1962 році уряд Куби звернувся до СРСР із проханням надати їй військову допомогу, щоб захиститися від спроб США («Операція у затоці Свиней») скинути уряд Фіделя Кастро. Лідер СРСР Микита Хрущов погодився надати цю допомогу. Він разом із керівництвом Радянського Союзу дійшов висновку, що найефективнішим способом захисту буде розміщення там ядерної зброї. Причиною такого рішення було й те, що навколо СРСР — у Туреччині й Італії — Сполучені Штати розмістили ракети з ядерними боєголовками, які могли досягати об'єктів на території СРСР за 5-10 хвилин. Радянські ж міжконтинентальні ракети території США — за 25 хвилин. Тому радянське керівництво не могло не скористатися нагодою змінити ситуацію на свою користь.
Операція з перебазування на Кубу військовослужбовців, техніки, ядерного озброєння отримала назву «Анадир». Так називалося місто на півночі Радянського Союзу. Щоб збити з пантелику американців і їхніх союзників, було оголошено про військове навчання на півночі. Удень у військових частинах вантажили лижі, зимовий одяг тощо. Щоб приховати проведення зовсім іншої операції, усіх переодягли в цивільний одяг, заборонили звертатися по-військовому. Транспортували солдатів і зброю в трюмах цивільних кораблів, на які задля маскування було навантажено сільськогосподарську техніку. Ніхто не знав, куди вони пливуть, навіть капітани суден, яким було дано наказ відкрити секретні пакети лише в певному квадраті.
На Кубі було розгорнуто всю наявну зброю, включно з ядерною. У відповідь президент Сполучених Штатів Джон Кеннеді оголосив морську блокаду острова Куба, яка передбачала обшук усіх кораблів, що прямували на острів, із метою недопущення туди радянських військ і зброї. Війська НАТО і країн Варшавського договору були переведені в стан постійної готовності. Таким чином світ підійшов до межі початку нової війни. 24 жовтня 1962 р. п'ять радянських кораблів підійшли впритул до зони блокади і зупинились. Лідери США та СРСР Джон Кеннеді та Микита Хрущов в останню мить (за три години до можливого удару Сполучених Штатів по Кубі) змогли домовитися. Домовленість полягала у взаємних поступках обох країн:
- Радянський Союз забирає ракети з Куби та допускає туди інспекторів ООН;
- Сполучені Штати демонтують у піврічний строк свої ракети в Туреччині і не роблять спроб перевороту на Кубі.
Після цих подій між Білим домом і Кремлем працює постійна гаряча лінія.
У 1960-х роках Норманом Казінсом[en], Корнійчуком та іншими небайдужими громадянами розпочато американсько-радянську Дартмутську конференцію[en] для мирного процесу врегулювання конфліктів.[1][2]
5 серпня 1963 року було підписано Договір про заборону випробувань атомної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою. До 10 жовтня до цієї угоди приєдналися понад сто держав. Однак гонитва озброєнь реально не припинилась і знайшла своє продовження у війні у В'єтнамі.
Карибська криза стала приводом до укладання Договору Тлателолько.
Вважається, що одним з факторів мирного закінчення кризи було те, що Кеннеді був в захопленні від тогочасного бестселера Барбари Такман «Серпневі гармати» про події початку Першої світової війни.[3] Він заохочував членів свого кабінету прочитати цю книгу та хотів щоб її прочитав «кожен офіцер в армії». Секретар армії розіслав копії книги у кожну американську військову базу у світі.[4][5]
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ War and Peace in the Nuclear Age; at the Brink; Interview with Norman Cousins, 1986 [1]. Архів оригіналу за 22 квітня 2021. Процитовано 29 березня 2022.
- ↑ Александрович, Московский Михаил (2012). Дартмутский диалог: первые шаги неформальной советско-американской дипломатии. Вестник Российского университета дружбы народов. Серия: Международные отношения. № 3. с. 33—47. ISSN 2313-0660. Архів оригіналу за 29 березня 2022. Процитовано 29 березня 2022.
- ↑ Збруч: як історія спрямовує політику. Архів оригіналу за 18 березня 2015. Процитовано 10 грудня 2015.
- ↑ One Minute To Midnight: Kennedy, Khrushchev and Castro on the Brink of Nuclear War. Архів оригіналу за 10 грудня 2015. Процитовано 9 грудня 2015.
- ↑ VIETNAM AND THE PRESIDENCY INTERVIEW WITH JIMMY CARTER (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 4 березня 2016. Процитовано 9 грудня 2015.
Посилання[ред. | ред. код]
- Дмитрий Корнейчук. Кубинская авантюра [Архівовано 29 вересня 2010 у Wayback Machine.] (рос.)
- Никита Хрущёв. Время. Люди. Власть. Воспоминания. — Ч. IV. Отношения с Западом. Холодная война. Карибский кризис. [Архівовано 19 травня 2021 у Wayback Machine.](рос.)
Література та джерела[ред. | ред. код]
- С. П. Галака. Карибська криза 1962 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. / Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004. — Т. 1. — 760 с. — ISBN 966-316-039-X.
- С. Галака. Карибська криза // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — С. 315. — ISBN 978-966-611-818-2.
 | Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
|
