Климишин Микола Дмитрович — Вікіпедія

Микола Дмитрович Климишин
Прізвисько «Недобитий», «Непоборний», «Отава»
Народження 25 лютого 1909(1909-02-25)
с. Мостище, нині Калуського району, Івано-Франківської області, Україна
Смерть 4 жовтня 2003(2003-10-04) (94 роки)
м.Детройт, штат Мічиган, США
Країна  Українська держава (1941)США США
Приналежність УВО, ОУН
Партія ОУН

Мико́ла Дми́трович Клими́шин (25 лютого 1909, с. Мостище, нині Калуського району, Івано-Франківської області — 4 жовтня 2003, м.Детройт, США) — український політичний діяч, учасник українського визвольного руху 1920—1950 років. Член УВО та ОУН. Доктор наук з літературознавства. Дійсний член НТШ.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в с. Мостище Калуського повіту на Станіславщині (тоді Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорська імперія, нині Калуського району, Івано-Франківської області, Україна).[1] Навчався у Станіславській гімназії, з 6 класу — член УВО, з член ОУН з часу утворення (1929).[2] Це спричинило 3 травня 1928 року зміну оцінки з поведінки на «незадовільна» та відміну виставленої гімназією оцінки «добра».[3]

Політична діяльність під час польської окупації[ред. | ред. код]

Частина пропагандистського плакату ОУН з портретом Климишина, який був звинуваченим на Варшавському процесі.

Від 1929 — студент Краківського університету. Очолював краківський відділ ОУН, який переправляв націоналістичні видання («Розбудова Нації», «Сурма», «Український Націоналіст») на українські території. Заарештований 14 червня 1934 р. у Кракові, звинувачений у приналежності до ОУН і підготовці до замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. У Варшавському процесі (1935—1936) засуджений на довічне ув'язнення. Після падіння Польщі, в 1939—1941 — у Кракові, керував засиланням людей на Волинь і Полісся.[2] Закінчив старшинську школу ім. Є. Коновальця.

16 листопада 1939 р. одружився з Оленою Недзвєцькою, яка також брала активну участь у діяльності ОУН.

У боротьбі з нацистами[ред. | ред. код]

З квітня 1941 — член Головного проводу ОУН.[2] Очолив Північну похідну групу ОУН під проводом Степана Бандери.[1][2] У вересні 1941 р. посланий у Житомир на розслідування вбивства Омеляна Сеника та Миколи Сціборського. 3 вересня 1941 р. затриманий керівник північної «похідної» групи М.Климишин. Після року тюрми знову ув'язнений на 2,5 роки. Пройшов через концтабір Аушвіц.[2] Звільнений 19 грудня 1944 року.

На еміграції[ред. | ред. код]

З 1945 — фінансовий референт Проводу ОУН, організатор і керівник теренового проводу Німеччини. Здобув докторат з української літератури в Українському вільному університеті.[2] З 1949 року живе у США. Захистив докторську дисертацію про Б. Лепкого. У Проводі ОУН — референт з виховання молоді. Був секретарем Головної ради ОУН та головою осередку НТШ у Детройті.

Автор спогадів «В поході до волі» (Детройт, Т. 1 — 1975, Т. 2 — 1998), які головний командир УПА Василь Кук назвав «дуже цінними».[4]

Помер у м. Детройт, що в штаті Мічиган, США. Похований на цвинтарі Слівед.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Довідник з історії України. — 2-ге вид. — К., 2001.
  2. а б в г д е Квазіенциклопедія ОУН-УПА. Архів оригіналу за 27 червня 2012. Процитовано 10 січня 2011. 
  3. Державний архів Івано-Франківської області, ф. 304, о. 1, спр. 10, а. 223. Журнал успішності за 1927/1928 навчальний рік.
  4. Василь Кук, maidan.org.ua. УПА в запитаннях і відповідях Головного Командира. — Львів: Галицька видавнича спілка, 2007. — С. 72.

Література[ред. | ред. код]

  • Маркусь В. Климишин Микола // Енциклопедія української діяспори / Гол. ред. В. Маркусь, співред. Д. Маркусь. — Нью-Йорк — Чикаго, 2009. — Кн. 1. — С. 365.
  • Мірчук П. Нарис історії ОУН 1920—1939 роки. — К. : Українська Видавнича Спілка, 2007. — 1006 с. — ISBN 966-410-001-3.
  • Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк : Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
  • В поході до волі. Спомини Миколи Климишина в 2-х томах.[1]
  1. В поході до волі. Українська Видавнича Справа (укр.). Архів оригіналу за 27 січня 2019. Процитовано 27 січня 2019.