Колочава — Вікіпедія

село Колочава
Герб Прапор
Колочава і гора Дарвайка
Колочава і гора Дарвайка
Колочава і гора Дарвайка
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район Хустський район
Громада Колочавська сільська
Код КАТОТТГ UA21120170010016797
Основні дані
Населення 5029
Поштовий індекс 90043-90045
Телефонний код +380 3146
Географічні дані
Географічні координати 48°26′12″ пн. ш. 23°44′01″ сх. д. / 48.43667° пн. ш. 23.73361° сх. д. / 48.43667; 23.73361Координати: 48°26′12″ пн. ш. 23°44′01″ сх. д. / 48.43667° пн. ш. 23.73361° сх. д. / 48.43667; 23.73361
Середня висота
над рівнем моря 		631 м
Водойми Теребля, Сухар, Колочавка
Місцева влада
Адреса ради 90043, Закарпатська обл., Міжгірський район, с. Колочава, вул. Шевченка, 78
Сільський голова Кливець Юрій Васильович
Карта
Колочава. Карта розташування: Україна
Колочава
Колочава
Колочава. Карта розташування: Закарпатська область
Колочава
Колочава
Мапа
Мапа

CMNS: Колочава у Вікісховищі

Колоча́ва (угор. Alsókalocsa, чеськ. Koločava) — село в Хустському районі Закарпатської області, на території Національного природного парку «Синевир». Адміністративний центр Колочавської сільської громади.

Село лежить у гірській долині між полонинами «Стримба», «Дарвайка», «Барвінок», «Красна» і «Ружа», за 26 км від районного центру. Через село протікають річки Негровець, Герсовець, Сухар і Колочавка — притоки Тереблі. До села входять колишні присілки: Брадолець, Горб, Гирсовець, Заверх, Затінь, Імшадь, Кальновець і Сухар.

Історія[ред. | ред. код]

Назва села походить від річки Колочавки. Заснували поселення у першій половині XV століття втікачі від кріпацького гніту.

Про мешканців Колочави чеський письменник Іван Ольбрахт писав у романі «Микола Шугай — розбійник»: «Це правнуки бунтівних невільників, які втекли від канчука і шибениць, підстаростів і отаманів пана Йосифа Потоцького, правнуки повстанців проти здирства румунських бояр, турецьких панів і мадярських магнатів».[1]

У глибоких улоговинах між горами втікачі на деякий час знаходили притулок і звільнення від кріпацького ярма. Кожен поселенець будував собі хатину з маленькими вікнами, глиняною долівкою, солом'яною або дерев'яною покрівлею, без комина, з вогнищем посередині. Навколо неї згодом будували житла сини й родичі; хутори розросталися і перетворювалися на присілки. При цьому вони зберігали свої історичні назви (від річки, від прізвища першого поселенця тощо). Центром Колочави став хутір Лаз.

Територія вздовж Тереблі в епоху середньовіччя часто переходила від одного феодала до іншого. Вже з 1365 року в долині Тереблі 6 осад належали феодалам румунського походження Балку і Драгу та нащадкам останнього — Драгфійовцям. У першій половині XV століття ці землі дісталися феодалам Білкеям, які 1463 року передали їх своїм родичам — Урмезеям. Це і є перша письмова згадка про Колочаву.

Після 1526 року долина Тереблі потрапила до складу Семиградського князівства. Всі ліси увійшли до складу Хустської домінії, а населення було підпорядковане Хустському замку.

Важливою пам'яткою давньої української літератури початку XVIII ст. є «Збірник Петра Колочавського», в якому поміщено низку апокрифічних оповідань про антихриста і ходіння Богородиці по муках. У збірнику згадані «Володимер, монарха руский» та «Антиля, крол венгерский». Опис і аналіз «Збірника Петра Колочавського», мова якого «була далеко чистіша, як деяких закарпатських писателів із кінця ХІХ ст.», тобто москвофілів, опублікував 1922 року відомий український дослідник Володимир Гнатюк.[2]

З 1842 року селище мало власну символіку: печатку з типовим для старого Закарпаття геральдичним сюжетом — зображенням лісоруба з сокирою, перед яким стоять два дерева, а вгорі, себто на небі, — сонце й півмісяць (алегоричний символ християнського віровчення — відповідно до Нового й Старого Заповіту Біблії).

Легенда про розбійника Миколу Шугая[ред. | ред. код]

У XX ст. Колочава, яка входила до угорської жупи Марамуреш, кілька разів переходила з рук в руки. Після поразки Австро-Угорщини у І світовій війні в селі часто панувало безвладдя. Відомим село стало завдяки легенді про Миколу Шугая (Сюгая). Він дезертирував з армії і разом з друзями організував загін опришків, який «від багатих брав, бідним давав». Понад півтора року його безуспішно намагалася упіймати чеська жандармерія, кілька «четників» загинуло. Зрештою Шугая загнали в пастку. Його зрадили друзі та зарубали разом із молодшим братом Юрієм заради викупу. Цю історію описав у 1930-х роках чеський письменник Іван Ольбрахт, який тут прожив шість років. За його романом «Микола Шугай — розбійник» у Чехії згодом зняли кінострічки та мюзикли, поставлені вистави, написані пісні, роман вивчали у середній школі. Поняття «Колочава» добре засвоїлось у чеській свідомості.

В Україні легенду про Шугая знають менше. У середній школі Колочави 1982 року був заснований «соцреалістичний» музей Івана Ольбрахта, 1996 року перероблений в етнографічному стилі. З початком масового туристичного руху в 1990-х роках був заснований і фольклорний фестиваль, який від 1997 року проводиться у серпні за значної участі чеських туристів і місцевих фольклорних колективів. Музеєм і фестивалем опікується вчителька Наталія Тумарець (Царенко). Вона ж разом із чоловіком і синами зайнялась реставрацією напівзруйнованої колишньої жандармської станції. Нині тут — корчма у народному стилі та пансіон для туристів, переважно чеських, яких після скасування Україною 2005 року візового режиму побільшало у десятки разів.

Присілки[ред. | ред. код]

Присілки були об'єднані з селом Колочава 15 квітня 1967 року рішенням облвиконкому Закарпатської області.

Брадолець[ред. | ред. код]

Перші згадки про місцину в історичних документах належать до XVIII ст. У присілку є Церква Преображення Господнього. Функціонує школа, ФАП. Є туристичні сільські садиби. У присілку Брадолець є сучасне поле зі штучним покриттям для гри у мініфутбол.

На території Колочавської загальноосвітньої школи № 2, що у присілку Брадолець, нещодавно з’явилося незвичне поселення з дерев’яних будиночків: з млином, школою, церквою, основними жителями якого стали бджолині сім’ї. Атракційна пасіка демонструє історію розвитку бджільництва від вулика-дуплянки до «розумного» вулика, оснащеного різними сенсорними датчиками.

Герсовець[ред. | ред. код]

Перші згадки про поселення належать до XIX ст. Названо на честь потоку Гирсовець.

Старе село[ред. | ред. код]

Згадки в історичних джерелах: 1770/72 — Sztary Szello, 1789 — Sztare Szello, Sztare Szelo, 1796-9 — Ó Falu, Sztariszello, 1808 — Sztareszello, Staresello, 1864 — Kalocsa Ófalu, 1877 — Ófalu, 1892 — Ófalu, 1898 — Ófalu.

Заверх[ред. | ред. код]

Перші згадки про поселення належать до кінця XIX ст.

Затінь[ред. | ред. код]

Перші згадки про поселення належать до XIX століття. Названо на честь гори Затін.

Кальновець[ред. | ред. код]

Перші згадки про поселення належать до кінця XIX ст.

Поточок[ред. | ред. код]

Перші згадки про поселення належать до кінця XIX ст.

Сухар[ред. | ред. код]

Згадки в історичних джералах: 1904 — Szuhármocsár, Nyulrét (Lelkes 66), 1907 — Nyulrét (Hnt.), 1913 — Nyulrét (Hnt.), 1967 — Сухар (ZO).

Населення[ред. | ред. код]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 5 026 осіб.[3]

Мова[ред. | ред. код]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[4]

Мова Відсоток
українська 99,90 %
російська 0,10 %

Розмовляють тут верховинським діалектом. Великий вплив на місцевих жителів мали румунські та німецькі переселенці. Численні румунські слова і сьогодні місцеві жителі використовують у повсякденному спілкуванні («колиба», «салаш», «магура», «буц», «вурда», «бокончі», «сарака»).

Зайнятість населення[ред. | ред. код]

У радянський час тут працював завод, який виробляв обладнання для оборонного комплексу, був колгосп. Нині багато чоловіків їздять на заробітки до різних країн, зокрема Чехії. Жінки працюють у домашньому господарстві, доїжджають до сусіднього села Вільшани, де працюють у дитячому будинку-притулку для психічнохворих.

Релігійні споруди[ред. | ред. код]

Церква Святого Духа (1795 рік)[ред. | ред. код]

Церква Святого Духа

Михайло Сирохман так пише про церкву св. Духа: «У Колочави-Горбі біля головної дороги сперечається стрункістю зі смереками дерев'яна церква св. Духа, що належить до найвищих архітектурних досягнень Закарпаття.» Згідно з написом на одвірку, «Создан храм сей 1795 при парохові Іоані Попович при царі Францишкі ІІ майстрові Ференц Текка. Тоді був великий голод». У давні часи голод часто супроводжував верховинське життя і подібні нещастя часом фіксувалися у парохіальних книгах, а в Колочаві запис потрапив навіть на одвірок церкви.

У 1801 році в документах єпископської візитації записано, що «Колочава має дві церкви деревяні: в матери р. 1797 поставлену 300 вірников вмістящу, другу же в филіалу для 300 вірников, добра, добрі сооружена».[5]

Церква Преображення Господнього (1999 рік)[ред. | ред. код]

Вірники одного з найбільших присілків Колочави Брадолець вирішили 1997 року своїм коштом і своїми силами збудувати церкву. Завдяки ініціативності місцевого жителя Івана Худинця та вмілій організації будівництва 1998 року завершено спорудження цегляної церкви. Поряд поставили просту одноярусну каркасну дерев'яну дзвіницю.

У 1999 р. завершено оздоблювальні роботи.

Церква Зішестя Святого Духа[ред. | ред. код]

Дві зведені водночас (1795 р.) дерев'яні будівлі — Святодухівська церква та дзвіниця — розміщені на пагорбі в центрі селища та відіграють роль домінанти в архітектурно-просторовій організації навколишньої забудови.

Церква, зведена майстром Ф. Гекком, проявляє у своїй архітектурі помітний вплив стилістичних засад бароко. Це проявляється насамперед у характерній формі завершення декоративних маківок над апсидою та навою і, особливо, у підкресленій мальовничості вінчання західної вежі. В усьому іншому архітектура Святодухівської церкви повторює поширений на Закарпатті тип тридільного храму з високою каркасною вежею над західним зрубом. Вівтарний зруб має шестикутну, центральний — квадратну, а західний — прямокутну, витягнуту в поперечному напрямку, форму плану. Зруби послідовно підвищуються в західному напрямку в бік вежі. Всі три зруби оперезані пластичним піддашшям на фігурних кронштейнах, яке на західному фасаді трансформується в ажурну аркаду-галерею на різьблених стовпчиках. Аналогічна галерея влаштована й навколо емпори над бабинцем, ще більше посилюючи значення західного фасаду в загальній композиції споруди.

Композиційною домінантою інтер'єру церкви слугує порівняно високий, прикрашений творами монументального й декоративно-ужиткового мистецтва, простір нави. Цьому значною мірою сприяє влаштування над ним розвиненого коробового склепіння, у той час як бабинець перекритий плоскою дощаною стелею, а вівтар — невисоким зімкненим склепінням. Усі елементи внутрішнього декору пам'ятки, як і вирішення її екстер'єру, вирізняються вишуканими пропорціями та вмілим моделюванням форм. Це дає підставу зачислити споруду до найкращих зразків храмів межигірської групи Закарпаття.

Дзвіниця є характерним зразком одного з найпоширеніших на Закарпатті різновидів каркасної дзвіниці. Пам'ятка складається з двох ярусів (нижнього — пошальованого, а горішнього — відкритого) і оперезана в основі опасанням на різьблених стовпчиках. Завдяки цьому досягнуто виняткової стилістичної єдності з будівлею церкви, що забезпечує художню цілісність і довершеність усього ансамблю.

Церква Святої Трійці (1928 рік)[ред. | ред. код]

Роком спорудження дерев'яної церкви вважають 1928 p., коли в село прийшов ієромонах Гермоген (Скундзяк), який організував будівництво храму і став у ньому першим священиком.

Будівничим церкви був відомий майстер з Міжгір'я Василь Карпаті (Карпа) — родоначальник династії знаних в околиці майстрів. Помічниками були місцеві люди: Воринка, Ковач, Мотичка. Виконання проєкту приписують російському інженеру-емігранту. Землю для храму виділили Олексій Беля, Олена Кливець, Федір Ковач, а кошти зібрали серед селян. Церкву поштукатурили за ігумена Нестора. Кураторами були вже згаданий О. Беля, Федір Воринка, Василь Шандор.

Іконостас новий, вкритий новою позолотою. У 1973 р. Іван Андрішко розмалював церкву всередині.

Церква Святого Іоанна Предтечі (1911 рік)[ред. | ред. код]

Дерев'яну церкву на 300 вірників у доброму стані згадують у 1801 р. У шематизмі Мукачівської єпархії за 1915 р. йдеться про церкву в Колочаві-Лазах, збудовану 1779 року.

Теперішня церква, що давніше була присвячена Різдву пр. Богородиці, подібна до інших мурованих базилічних храмів. Збудували її майстри Луґош та Місяйло, а помічниками були Іваниш, ще один Луґош і Шкрюба.

Кошти зібрали серед селян і почали будівництво 1901 року. Церкву посвятив 20 серпня 1911 р. вікарій Михайло Балоґ і тоді вона характеризувалася як одна з найгарніших церков і за архітектурою, і за внутрішнім оздобленням. Іконостас зробили в Будапешті.

У 1928 р. на храмове свято до вже зібраних на прикрашення храму 38 тис. чехословацьких корон додалося ще 5350 корон. Іван Банга подарував 1500 корон. У 1976—1977 роках інтер'єр розмалював Василь Якубець. Це одна з небагатьох церков, бляшане барокове завершення якої не блискуче, а пофарбоване блакитною та жовтою фарбами.

Культура та туризм[ред. | ред. код]

Колочавська вузькоколійка
Музей народної архітектури та побуту
Вхід в скансен "Старе село"
Скансен "Старе село"

Музеї[ред. | ред. код]

Колочава славиться своїми музеями. Всього у селі є 10 музеїв[6] (деякі з них унікальні)[7].

  • Музей «Колочавський бокораш» — наймолодший музей в Колочаві — розповідає про вимерлу професію бокорашів. Тут показана технологія лісокористування та його сплаву карпатськими річками.
  • Два музеї присвячені шкільництву: «Радянська школа» та «Чеська школа» відтворюють умови навчання закарпатських школярів у різні періоди ХХ ст.
  • Музей-скансен «Старе село» — перший сільський музей архітектури та побуту на Закарпатті —знайомить відвідувачів з побутом і життям жителів Колочави. Тут ви зможете зануритись у життя та культуру колишніх мешканців і дізнатися багато цікавого про історію регіону.[8]
  • Лінія Арпада — це музей, присвячений Другій світові війні. Він розташований у частині відреставрованих оборонних споруд вздовж річки Теребля.
  • Музей «Бункер Штаєра» розповідає про діяльність місцевих повстанців, що вели антирадянську боротьбу та були частиною українського визвольного руху.
  • Музей «Воїнам-інтернаціоналістам» присвячений місцевим жителям, що воювали в різних частинах світу.
  • Музей в церкві Святого Духа.
  • Музей-колиба «Фауна Закарпаття».

Пам'ятки[ред. | ред. код]

Серед пам'ятників є унікальні для України: пам'ятник «Заробітчанам», пам'ятник «Примирення» — воїнам радянської, чехословацької та угорської армій, пам'ятник «Вівчар». А також пам'ятники народному герою Миколі Шугаю, Тарасові Шевченку, Олександрові Духновичу, загиблим у мирний час воїнам, Романові Шухевичу, загиблим у таборах ГУЛАГ, «Вчителька з Вкраїни». У 2002 році встановлено погруддя Івана Ольбрахта.

Туристичні маршрути[ред. | ред. код]

Через Колочаву проходять популярні гірські туристичні маршрути[9][10]. Поряд з селом розташовані хребти: Красна, Квасний Верх. Існує маркований маршрут до села Усть-Чорна. Маршрут доступний для пішоходів, велосипедистів і позашляховиків[11][12].

У селі діє «Птахопарк», де живе безліч птахів[13].

Наукові установи[ред. | ред. код]

Ужгородський університет має тут свою біобазу. Поблизу села працює метеостанція.

Екологія[ред. | ред. код]

Колочаві часто дошкуляють повені. У листопаді 1998 року село було повністю відрізане від світу через розмиті стихією дороги, дуже багато домогосподарств постраждало. Місцеві мешканці вважають, що причина частих повеней полягає у надмірній та неконтрольованій вирубці лісу в Карпатах, хоча село лежить у зоні Національного парку «Синевир». Захаращені деревом потоки під час повені руйнують мости у долині та прибережні споруди.

Дошкуляє екології і засмічення Тереблі побутовими відходами, особливо ПЕТ-пляшками. Через те, що у селах практично не діє система збору, сортування та вивезення сміття, мешканці викидають сміття у річки. У результаті на берегах Вільшанського водосховища, яке починається біля колочавського присілка Мерешор, плавають десятки тисяч використаних порожніх пластмасових пляшкок.

Відомі люди[ред. | ред. код]

Народилися[ред. | ред. код]

Проживали[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Галерея[ред. | ред. код]

  • Світанок у Колочаві
    Світанок у Колочаві
  • Колочава і довколишні гори
    Колочава і довколишні гори
  • Колочава зимою
    Колочава зимою
  • Колочава і долина річки Теребля
    Колочава і долина річки Теребля
  • Вид на Колочаву з вершини Стримби
    Вид на Колочаву з вершини Стримби
  • Село та гора Дарвайка
    Село та гора Дарвайка
  • Метеостанція на хребті поряд з Колочавою
    Метеостанція на хребті поряд з Колочавою
  • Вид на Колочаву зі схилів Стримби
    Вид на Колочаву зі схилів Стримби

Примітки[ред. | ред. код]

Колочава
у сестринських Вікіпроєктах
s: Теми у Вікіджерелах?
П: Проєкт «Населені пункти України»
CMNS: Колочава у Вікісховищі?
  1. ↑ І. Ольбрахт. Микола Шугай — розбійник. Львів, 1959, стор. 170
  2. ↑ Мишанич, Олекса (1996). Крізь віки. Літературно-критичні та історіографічні статті й дослідження (Українська) . Київ: Обереги. с. 226. ISBN 966-513-005-6.
  3. ↑ Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Закарпатська область (осіб) - Регіон , Рік (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 8 листопада 2019.
  4. ↑ Розподіл населення за рідною мовою, Закарпатська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Архів оригіналу за 31 липня 2014. Процитовано 8 листопада 2019.
  5. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 19 січня 2013. Процитовано 5 січня 2010.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  6. ↑ Село 10 музеїв - Колочава. Колочава. Архів оригіналу за 19 вересня 2016. Процитовано 3 вересня 2016.
  7. ↑ Село 20 пам'ятників - Колочава. Колочава. Архів оригіналу за 26 серпня 2016. Процитовано 3 вересня 2016.
  8. ↑ Відчуйте історію: музей архітектури і побуту “Старе село Колочава” (амер.). Процитовано 19 травня 2023.
  9. ↑ Маршрут полониною Красна | КАРПАТИ.LIFE (uk-UA) . Архів оригіналу за 31 серпня 2016. Процитовано 3 вересня 2016.
  10. ↑ Ігор Меліка: ПОГОДА ЯСНА – ПОЛОНИНА КРАСНА (24-25.09.11.). igormelika.com.ua. Архів оригіналу за 17 вересня 2016. Процитовано 3 вересня 2016.
  11. ↑ хребет Красна - Позашляховий клуб «Львів 4×4». lviv4x4.club. Архів оригіналу за 15 вересня 2016. Процитовано 3 вересня 2016.
  12. ↑ Max, Sinyelnikov. Хребет Красна, хребет Свидовець -> VeloMAX - Львівський велофорум. velomax.com.ua. Архів оригіналу за 16 вересня 2016. Процитовано 3 вересня 2016.
  13. ↑ Колочава у Закарпатській області. Архів оригіналу за 28 липня 2020. Процитовано 28 липня 2020.

Джерела[ред. | ред. код]

  • М. Сирохман. П'ятдесят п'ять дерев'яних храмів Закарпаття. К.: Грані-Т, 2008
  • Шкільництво : історія верховинського села Колочава. Кн. 3 / С. М. Аржевітін ; упоряд. Ю. Глаголев ; пер. із чес. О. Грива ; пер. з угор. М. Бідзіля ; передм. : Ю. Телячий, В. Дербак. – К. : ПЕНМЕН, 2019. – 1328 с. : іл.

Інтернет посилання[ред. | ред. код]

Фільми про Колочаву

  • «Марійка-невірниця»(Чехословаччина)1933 р., режисер В.Ванчура, сценарій К.Нови за новелами І.Ольбрахта [1]
  • «Микола Шугай» (Чехословаччина) 1947 р., режисер М-Дж. Крнянський за романом І.Ольбрахта [2]
  • «Балада про бандита» («Balada pro banditu») (ЧССР) 1979 р., режисер В.Сис [3], [4] [Архівовано 12 жовтня 2016 у Wayback Machine.]
  • «Я піду в далекі гори» (док/ф. СРСР)1981 р., режисер В.Стороженко студія Укркінохроніка
  • «Легенда про безсмертя» (СРСР)1985 р., режисер Б.Савченко [5]
  • «Голет у долині» (Чехія) 1995 р. режисер З.Достал [6], [7]
  • «Ольбрахт і Колочава» (док/ф. Україна)2008 р., автор та меценат С.Аржевітін, режисер С.Губський [8]
  • «Пам'ять і примирення» (док/ф. Україна)2009 р., автор та меценат С.Аржевітін, режисер С.Губський [9] [Архівовано 2 лютого 2014 у Wayback Machine.]
Села
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Колочава&oldid=41691055