Коляда (божество) — Вікіпедія

Коляда
Коляда в чоловічому образі (картина Андрія Шишкіна, 2015 року)
Міфологія слов'янська
Значення імені Святий Вечір, перший день місяця
Згадки Густинський літопис, колядки
Частина від слов'янська міфологія

Коляда́ — слов'янський міфологічний персонаж, уособлення новорічного циклу. Найчастіше фігурує у колядках. В образі рядженого (козел і ін.) — учасник народних різдвяних обрядів з іграми та піснями (колядування, колядки). За деякими трактуванням Коляда первісно був богом-двійником Овсеня, або богинею — дружиною Дажбога.

Етимологія[ред. | ред. код]

Найпоширеніша версія пояснює походження імені та назви свята цього персонажа від латинського «календи» («перші числа місяця», звідки й «календар»)[1].

Також слово «коляда» означає: Святий Вечір, обряд славлення на Різдво, сама пісня, винагорода за колядування[2].

Микола Костомаров вбачав у Коляді зв'язок зі словом «коло» — «круг, колесо», що символізує сонце та початок нового року[3]. Ксенофонт Сосенко писав, що Коляда тотожне вавилонському «kallatu» — «наречена», в цьому випадку наречена Сонця. Пов'язану назву колядників Сосенко виводив із вавилонського «ka-lu-ti» — «духовенство, жрецтво»[4].

Статус персонажа[ред. | ред. код]

Густинський літопис (XVII століття) — єдине давнє писемне джерело, що вказує на Коляду як на бога («біса» з погляду літописців-християн): «Шостий — Коляда; сьому празник прескверний буває 24 грудня. А тому й нині, хоч і благодать Різдвом Христовим осіяла нас, і ідоли згинули, та, одначе, диявол ще й досі у безумних пам'ять свою вдержав: сьому бісу в пам'ять проста чадь сходиться в надвечір'я Різдва Христового і співають пісні такі, в яких хоч і про Різдво Христове поминають, та більше Коляду-біса величають.»[5]

На думку Володимира Топорова, Коляда — це інша іпостась персонажа-втілення року Авсеня (див. також обряд Овсень). В сербів збереглися аналогічні пари персонажів: Молодий Божич — Старий Бідняк, або Божич — Бог. У народній пісні Авсень їде по дорозі, знаходить залізну сокиру, зрубує сосну та будує міст, яким їде до нового року. Часто Авсень, як і Коляда, їде не коні[6].

Сергій Плачинда вважав, що Коляда — богиня неба, мати Сонця, дружина Дажбога, якій відповідають у поляків та литовців — Коленда, в молдаван та румунів — Колинда[7].

Борис Рибаков стверджував, що образ Коляди оформився лише в XVII ст. від назви зимових колядок, а не навпаки[8].

Радянський лінгвіст Анатолій Ф. Журавльов, критикуючи слова О. М. Афанасьєва про те, що Коляда в давнину була слов'янською богинею, пише:

Численні персоніфікації Коляди як Різдва та зимового сонцестояння ще не дають підстав для твердження про існування у давніх слов'ян особливого божества у жіночому втіленні, пов'язаного з роковим переломом. Подібні уособлення, присвячені різним календарним вузлам (Масляна та її західні аналоги та інше), широко поширені у багатьох європейських народів.[9]

Реконструкція міфу про Коляду[ред. | ред. код]

За Плачиндою, богиня Коляда щороку в найдовшу ніч зими народжує Божича — нове Сонце, Новий рік, сина Дажбога. Пологи Коляди відбуваються на Землі, здебільшого в дніпрових сагах (трав'янистих рівнинах). Цьому передує перевтілення Коляди в козу, аби її не впізнала Мара, що вічно ганяється за Колядою[7].

Свято Коляди[ред. | ред. код]

Докладніше: Коляда

Свято Коляди ототожнюється з вечором-ніччю перед Різдвом Христовим, які припадають на 24-25 грудня (старий стиль) або 6-7 січня (новий стиль). Головними язичницькими дійствами свята в українців є внесення в хату прикрашеного снопа — дідуха, що зазвичай виконується господарем і його сином, і спільна родинна вечеря, «Свята вечеря». Головна її страва — це «багата кутя», яка входить до набору 12-и пісних страв. Вогонь для приготування страв на Коляду первісно добувався тертям дерева об дерево — так званий «живий вогонь». Святкування традиційно могли супроводжувати магічні дії, призначені залучити добробут у хату та завадити негараздам у наступному році: розтрушування сіна, забивання дірок у лавках, наслідування звуків худоби, домашньої птиці, бджіл. Худобу цього вечора належало погодувати, розчесати та лишити в хліві кухлик зі «святителями»: вуглинками та свяченою водою[10].

Наступного дня починаються колядування, спершу найменші діти йдуть співати колядки в родичів, потім старші йдуть до чужих людей. Виняток складали хлопчики «полазники», які колядували до сходу сонця та уособлювали добрих духів. Господарям належить приймати колядників і віддячувати їм подарунками. Для дітей і дорослих відомі окремі різновиди колядок[10].

Колядування могло супроводжуватися ряженням у коня, козу, корову, ведмедя та інших тварин, що втілювали родючість[11].

У неоязичництві[ред. | ред. код]

У сучасному слов'янському язичництві Коляда отримав статус бога зимового сонця, який відповідає за здійснення річного циклу «Сварожого кола». У цьому контексті ім'я Коляда іноді трактується як основа для слова «календар» («Коляди дар»)[12].

У більшості слов'янських країн існують слов'янські неоязичницькі громади, метою яких є популяризація стародавніх язичницьких вірувань і обрядів у сучасному суспільстві.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Килимник, С. (1994). Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: У 2 кн. – Кн.1. Київ: Обереги. с. 67. 
  2. КОЛЯДА – Академічний тлумачний словник української мови. sum.in.ua. Архів оригіналу за 13 січня 2022. Процитовано 13 січня 2022. 
  3. Костомаров, М.І. (1994). Слов'янська міфологія. Київ: Либідь. с. 249. 
  4. Сосенко, К. (1994). Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечера / Репр. вид. Київ: Сінто. с. 87. 
  5. Густинський літопис / Переклад В. Крекотня // Збірник козацьких літописів. Київ: Дніпро. 2006. с. 40–41. 
  6. Топоров, Владимир (15 січня 2021). Исследования по этимологии и семантике. Том 4. Балтийские и славянские языки. Книга 2 (рос.). Litres. ISBN 978-5-04-012518-0. Архів оригіналу за 13 січня 2022. Процитовано 13 січня 2022. 
  7. а б Плачинда, С.П. (1993). Словник давньоукраїнської міфології. Київ: Український письменник. с. 29. 
  8. Рыбаков, Б. А. (2001). Язычество древней Руси. Москва: София, Гелиос. с. 123. 
  9. 2005_Zhuravlev_Jazyk_i_mif.pdf. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 24 січня 2024. 
  10. а б Килимник, С. (1994). Український рік у народних звичаях в історичному освітленні: У 2 кн. – Кн.1. Київ: Обереги. с. 11–38. 
  11. Коляда, Коледа. myths.kulichki.net. Архів оригіналу за 18 березня 2022. Процитовано 13 січня 2022. 
  12. Иванович, Гизбрехт Андрей (2017). Персонажи русского неоязыческого пантеона в произведениях российских художников: вопросы иконографии и интерпретации. Культурная жизнь Юга России. № 1. с. 39–43. ISSN 2070-075X. Архів оригіналу за 13 січня 2022. Процитовано 13 січня 2022. 

Посилання[ред. | ред. код]