Комора — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Комора (значення).
Не плутати з Камора.

Комо́ра[1] — окрема будівля для зберігання зерна тощо;[2] приміщення в житловому будинку, де тримають продукти харчування, хатні речі тощо;[2] приміщення або окрема будівля, призначена для зберігання продуктів сільського господарства, а також окремих речей побутового чи господарського вжитку,[3] посуду, припасів та ін.[4] Рідко,[2] те саме, що склад,[2] кліть.[5] Найраніше назва "комора" згадується в Київському та Галицько-Волинському літописах.[6][7]

Перелаз і комора з с.Сухини Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл. (Київ, Пирогів)

Назва[ред. | ред. код]

Слово комора також «камора, каморка, комирка»[8] походить від грецького грец. καμάρα або лат. camara, і того ж походження й слово «камера».[9]

У праслов'янській мові функціонувало слово jata «комора; охорона».[10]

Наприкінці праслов'янської спільноти поблизу житла почали зводити будівлі для домашніх тварин: xlěvъ «хлів», obora «обора», konura «конура», kotṷхъ «хлів для дрібної худоби; свинарник», а простір навколо дому з усіма іншими будівлями і подвір'ям, який обносили тином, утворював двір (dvorъ).[10]

Поряд з комора, вживалися назви жи́тниця,[11] хлібни́ця,[12] розм. инба́р[13] / амба́р[14] (через тюркське посередництво від перс. anbār‎; згідно зі словником Грінченка, так називалися комори у вигляді окремих будов),[15][16][17] хижа,[18] як діалектна — спижарня,[19] / спіжарня[20] на Бойківщині та Лемківщині шпихлі́р[21] (пол. śpichler, szpichlerz < сер.-в.-нім. spīcher). Відоме в значенні «комора» і слово магазин (зараз так частіше називають крамницю).[22] Комора для зерна й борошна називалася й гамазе́й, гамазе́я[23][24] (метатеза слова магазин, очевидно, під впливом гамза́ — «казна»).[15] Комору могли називати й кліттю,[5] опалювана жаровнею комірчина в сінях (у поліщуків) відома як сте́бка.[25] Також слово "комора" використовувалось на позначення горнила в передній частині горна горизонтального типу, звідки по жаропровідних каналах гаряче повітря надходило у випалювальну камеру.[4]

Комора з села Моринці Звенигородського району Черкаської області (Київ, Пирогів)

Історія[ред. | ред. код]

Комора з села Медведівці Мукачівського району Закарпатської області (Київ, Пирогів)
Комора з села Савинці Миргородського району Полтавської області в Національному музеї народної архітектури та побуту України в м.Пирогів, поблизу Києва

На селянському подвір'ї розташовувалися господарських будівлі, які забезпечували необхідні для життя процеси. Серед них були комори та шпихліри для зберігання домашнього майна, продуктів домашнього вжитку та зерна.[7]

У повсякденному мовленні комора — це невелике приміщення в безпосередній близькості від кухні, де ви можете зберігати сухі продукти та інші продукти, які не використовуються так часто або які у вас є великими порціями, — наприклад: консерви, борошно, сушені гриби, горіхи та ін.

Раніше, комірка використовувалася як приміщення, звідки щодня збирали продукти. В той час, як більша за розмірами комора була місцем, де тривалий час зберігалася їжа.

Часто комора прохолодна, щоб продовжити термін зберігання. Вона оснащена полицями і легко чиститься.

Комора характерна для індивідуального селянського господарства.[3] В Україні комори найбільш поширені були в центральних районах Лівобережжя та у Закарпатті.[3] Будували їх здебільшого з дерева, звичайно з одного боку вони мали піддашок, стовпчики або кронштейни піддашка, двері, бильця та ін.; іноді прикрашали різьбленням.[3]

Комора є одним із багатьох типів дерев'яних будівель, які формували індивідуальний селянський господарський комплекс в українському середньовіччі та пізніше. Кожне більш-менш заможне господарство неодмінно мало комору. Майже скрізь в Україні вона розташовувалася при хаті. Вхід до неї був найчастіше з сіней, а в Карпатах — з подвір'я.[7] Зрідка трапляються й такі, до яких входили з житлового приміщення. Переважно заможні селяни мали комори, відокремлені від хати.

У наш час будинки часто обходяться без комор, оскільки продукти, що швидко псуються, зберігаються переважно в холодильниках і морозильниках. З появою холодильників і супермаркетів не так вже й нормально мати велику окрему комору через можливість охолодження продуктів в холодильнику і великий асортимент продуктів в супермаркеті.

«Але в келії давно ніхто не жив, вона раніше правила за комірку, де зберігався всілякий непотріб, який шкода було викинути, хоч ним ніхто й не користувався, аж поки новий ґвардіан не звелів усе спалити й облаштувати келію для переписувача».[26]

— Юрій Винничук, роман «Сестри крові»

Нині в Україні в новобудовах від комірок не скрізь відмовилися. Однак комора не покидає популярності в таких видах господарства, які передбачають, що ви збираєте харчі самостійно на природі, що вимагає додаткового місця для зберігання тощо.

Шведська комора в Середньовіччі, що формувала фермерський комплекс, часто мала горище на верхній зрубній конструкції у вигляді виступу, і, таким чином, призначена для оборони

На жаль, українська будівельна культура назавжди втратила деякі унікальні зразки житла, що збереглися до наших днів у селах, безпосередньо розташованих у зоні Чорнобильської катастрофи.[7] Непоправною втратою є також те, що жодної пам'ятки народної архітектури (в її натуральному вигляді) з цього регіону немає в музеях України.[7]

Комори часто мали зрубну конструкцію. У них також зберігали всіляке домашнє начиння, а стаціонарні ліжка можна було знайти там, де спали коморники чи гості. Влітку, а іноді і взимку, селяни могли спати як у хаті, так і в коморі, сінях чи клуні, — тобто могли використовувати господарські приміщення як житло.[7] Комора також слугувала притулком у скрутні часи. Зернова монополія в радянські часи призвела до дефіциту зерна і голодоморів. В давніші часи, в XV-XIX столітях коморниками називали найбідніші верстви населення сіл і містечок України, Польщі, Білорусі, Литви, які не мали власного житла.[27] Зазвичай ці вибірки класової стратифікації або соціальні відмінності, були засновані на неспадковому багатстві, і були пов'язані з простими політичними та економічними системами. Під час татаро-монгольських вторгненнь до Європи, так званої індустріалізації по-радянськи, радянських перегонів озброєння і Російського вторгнення в Україну у 2022 році зерносховища набули величезного значення.

Ці дерев'яні будинки вже давно зникають в Україні, хоча в деяких місцевостях їх є більше. Декілька таких будинків зараз знаходяться у відділах народних музеїв під відкритим небом, наприклад, найбільше їх у Пирогово, поблизу Києва, міських садах і ін.

«Була то навеличка комірка, де стояла ручна машина до різання січки, а на полицях лежали ріжні господарські приладдя, на землі в куті лежала ціла купа нарізаної січки для коней, а по боках було повно соломи, призначеної на січку».[28]

— Т.Г. Бордуляк «Невідомі твори»

Комора з села Моринці Звенигородського району Черкаської області (Київ, Пирогів)

Для кожного регіону України характерні свої принципи розташування господарських будівель у дворі та їх блокування.[7] Комору будували з добірних матеріалів, і при будівництві щільно припасовували вінці та влаштовували масивні двері з широкими одвірками.[7] Піддашшя або галереї влаштовували навпроти дверей комори, щоб захистити вхід від опадів. Особливий тип галереї з дерев'яними розкосами та арками поширений на Чернігівщині. У Карпатах та Середній Наддніпрянщині їх часто прикрашали різьбленням, а на Поділлі — декоративним розписом. Перші вінці зрубу клали на високі підставки з каменю чи пенів по кутах будівлі, а підлогу влаштовували так, щоб забезпечити хороше провітрення зерна:

«Ой єсть у мене свекруха при дорозі, Є в неї комора на підлозі.».

— співають у весільній подільській пісеньці

Двокамерна комора з села Баговиця Кам'янець-Подільського району Хмельницької області (Київ, Пирогів)

У лісових регіонах України комори будували з дерева, а в степових — з глиносолом'яних вальків або каменю, але зруб обов'язково піднімали над землею.[7] Для Поділля характерно, що комору будували під одним дахом зі стодолами та хлівами.[7] Трапляються й двокамерні комори з сіньми.

Перекриття комори влаштовували чотирисхилим дахом, хоча зустрічалисися також двосхилі дахи з трапецієподібними переднім (чоловим) і заднім (тильним) фронтонами.[7] У коморах з двосхилим дахом горище використовувалося для господарських потреб і на нього можна було потрапити за допомогою приставної драбини. При вхідних дверях піддашок галереї підтримувався трьома або чотирма стовпчиками. Комора замикалася на дерев'яний замок, який кріпився з внутрішньої сторони дверей.

Лише на Бойківщині, де дотримувалися усталеного порядку розміщення речей у коморі, вздовж причілкової стіни комори обов'язково влаштовували гряди (гребені) для розвішування святкового одягу, полиці з готовим полотном під стелею навпроти дверей, а під ними — скрині для продуктів і збіжжя.[7] У гуцульських коморах стояли довгі шеренги бочок, бербениць і малих барилець з бринзою, маслом і молоком, запаси зерна, борошна, лою, воску, а на жердках і стінах висів одяг. У коморах Полтавської та Чернігівської областей є засіки[прим. 1] для зерна, і у тих же коморах розміщуються діжки з продуктами та скрині з одягом; взуття та одяг розвішані на жердках.

Матеріал будівництва такий самий, як і для хати, тому в ХІХ столітті комори, нарівні з дерев'яними церквами, вважалися типовими об'єктами української архітектури.

Загалом історія розвитку житла й комори має багато спільного, хоча комора еволюціонувала від дупла в дереві й мисливських схованок, піднятих над землею, до наземних споруд.[7] Найпростішою з таких споруд є кліть.

Кліть з села Юрове Олевського району Житомирської області. Музей у Пирогові.

У середині XIX століття майже до кожної хати Заславського повіту з тильного боку були прибудовані невисокі комори, обмазані глиною і присипані ззовні землею: вони називалися "здебками", і слугували для зберігання взимку квашеної капусти та огірків.[29]

У поліщуків були кліті, стебки та однокамерні хати (житлові приміщення), які споруджували із кругляків і напівкругляків і вкривали колотими дошками драницями.[7] Стебки були приблизно такого ж розміру, як і кліті, але їхні стіни та стеля були обмазані глиною і їх опалювали за допомогою жару, принесеного в спеціальній посудині; іноді в них були печі.[7] У деяких місцевостях стебки видозмінювалися в прибудови до хати — пукліт, покліт, теплу комору, прибік.[7]

Трикамерне житло: мешкальна хата, сіни і комора. Будівля з села Медведівці Мукачівського району Закарпатської області (Київ, Пирогів)

Стебка — тепла комора, в якій взимку зберігають картоплю, овочі та квашенину; її обігрівають внесеним у посудині жевріючим вугіллям.[7]

Пукліт в поліському житлі є пізнішою видозміною стебки. Його влаштовували в сінях за причілковою стіною або за піччю (при запічній стіні) і називали ще теплою коморою чи прибокою.[7] Взимку в ньому зберігали овочі та картоплю, а влітку — молоко та деякі інші продукти.[7]

Кліті («хата, хижа, кімната, комора» [30]) здавна використовувались як житло.[30] Наприклад, у справі про підпал 1588 року жителями села Борки на Волині місцевого пана Андрія Барановського, колишнього слуги князя А. Курбського, знаходимо свідчення про те, що поміщик спав у "коморі, або кліті".[31][30]

Українська хата пройшла довгий шлях розвитку, і лише в середині ХІХ століття з'явилося двокамерне селянське житло, яке складалося з житлового приміщення та сіней.[32] Наприкінці ХІХ століття в Україні поширилося трикамерне селянське житло, яке, крім власне хати і сіней, мало ще й комору.[32] Найпоширенішим типом тридільної хати — сіни, мешкальна хата й комора або хата, сіни та кімната (часом ще й із коморою).[33] У заможних селян комори іноді виглядали як окрема ізольована хатина.

Комори розташовувались також у пустотілих стінах забудови замку. Стіни забудови замку складалися із пустотілих та засипаних землею городен, а у пустотілих городнях на рівні землі знаходились:

«светлицы, а сени по пяти сажон, также подле светлицы еще комора».[34]

Ще більше приміщень знаходилось на другому поверсі:

«на подърусех сени, а светлица и комора на 3 сажъни, с коморы тое светлица другая поболша, против тое светлицы сени, а подле сени тое светлица полъпята саженя, сени пред нею таковаж, подле сени тоя комора поменша».[34]

З середини до городень були прибудовані хати й комори, які слугували схованками для місцевого населення. За давньою традицією городні були росписані місцевою людністю — панами, міщанами, сільськими громадами.[35]

У давнину нижні частини дерев'яних дзвіниць використовувалися як комори для зброї та різних військових припасі (подібно до замкових веж).[33]

В описі М.С. Грушевським південноруських замків XVI століття, які в більшості випадків були дерев'яними, а їхні стіни переривалися вежами, зазначається, що крім приміщень для гармат, всередині веж бували також житлові кімнати, комірки, комори, склади бойових припасів.[36]

Використання комор як місця для зберігання рухомих і цінних речей стало причиною того, що в Середньовіччі цим словом називали як «скарб», так і «скарбницю»: комори короля та королеви, а також велике спорядження, яке супроводжувало королів у їхніх подорожах. Постійні подорожі, пізніше були названі «палатами» царя. У наш час слово комора скоротилося до значення «комірка» або «комора», «сховище», «склад».

Норвезька комора на стовпах, щоб запобігти проникненню шкідників, таких як миші і щури, та з влаштованим горищем в с.Граншерад у 1890-х роках. Фото: Мартініус Скёйен (1849–1916)

Текст колись улюбленого українського мотиву обрядового величання (ритуального прославляння) включав зображення як «молодця», так і «пана», що сидить в наметі чи в золотій хаті, на золотім кріслі:[37]

Ой вгорі, ой вгорі, в шовковій траві,

Ой, дай Боже!
Стоїть мі, стоїть шовковий намет,
А в тім наметі золотий стільчик,
На тім стільчику можний панонько,
Трьома яблучки підкидаючи,
Двома орішки та цитаючи.
Вицитав[прим. 2]коня, та з під короля.
...

— коляда[38]

В повісті Миколи Васильовича Гоголя «Пропала грамота» з циклу «Вечори на хуторі біля Диканьки»:

«Отам уже дід надивився такого дива, що вистачило йому надовго після того розказувати; як повели його в палати, такі високі, що коли б десять хат поставити одна на другу, і тоді, мабуть, не дістали б. Як зазирнув він в одну кімнату — нема; в другу — нема; в третю — нема; в четвертій теж нема, а вже в п'ятій гляне — сидить сама, в золотій короні, в сірій новісінькій свитці, в червоних чоботях і їсть золоті галушки. Як звеліла вона насипати йому повну шапку синиць, як… та чи й пригадаєш усе…» [39]

Ключник — застаріла назва особи, яка мала ключі від комор панського маєтку, економії (господарства) тощо і розпоряджалася запасами продовольства.[40][41] У пізньому середньовіччі відповідальний за окремі приміщення для різноманітних службових функцій та зберігання їжі, іа також за пов'язану з цим функцію обслуговування, начальник канцелярії, який відповідав за це приміщення, називався пантонером. рос. Коморный — військове звання, камер-юнкер,[42] — дворянин, який обслуговував особу імператора, короля чи курфюрста у його кімнатах.

У великих будинках і маєтках використовували окремі кімнати, кожна з яких була призначена для окремих етапів приготування їжі та прибирання. Кухня була для приготування їжі, а їжу зберігали в коморі чи погребі. Підготовка м'яса перед приготуванням проводилася в коморі (часто в ці великі будинки дичина надходила необробленою, риба не в філе, а м'ясо — у половинках або четвертинах туші), а очищення та підготовка овочів відбувалася в кухонній коморі. Посуд мили в кухонній або дворецькій коморі.

У часи товарного дефіциту в СРСР одними з найбільш забезпечених дефіцитними товарами були партійно-радянська номенклатура, найвищі прошарки інтелігенції, які постійно отримували «пайки» поза системою відкритої торгівлі.[43] Ці категорії населення мали відкритий «чорний хід» до магазину чи продуктової бази — одного із символів епохи застою, і могли першими відбирати найкращий товар.[43] Ознакою їхнього соціального статусу, привілеєм, недоступним для інших соціальних груп, було також «пайкове» забезпечення.[43] Дефіцит був потужним чинником соціальної стратифікації в радянському суспільстві.

Распутін дуже турбувався тим, що Сибір експлуатується не найкращим чином, не так, як це дозволило б йому залишатися російською коморою триваліше і ефективніше.[44] Російські письменники, які розглядають Сибір як комору запасів для центральної Росії, пишуть у класичному імперському стилі, створеному західними письменниками, які колись розглядали Африку й Азію як на сіни і комору англійської та французької держав.[44] Література викреслює корінні народи Сибіру з картини, яку вона малює, причому не лише сучасної, а й історичної, тоді як російськомовним поселенцям відмовляють в уяві та сміливості, необхідних для досягнення незалежності.[44]

Комора в будинку «Canons Ashby House» єлизаветинської садибою I ступеня, яка розташована в селі Canons Ashby, приблизно за 11 миль (17,7 км) на південь від міста Давентрі в графстві Нортгемптоншир, Англія

Типи комор[ред. | ред. код]

При класифікації комор за температурним режимом, виділяли комори теплі і холодні.

"Комора в Потоках". Т.Г. Шевченко, кінець серпня 1845 року, акварель

За матеріалом будівлі: зрубні і мазані.
За розташуванням щодо поверхні землі: підземні (льох), і наземні.
При класифікації за спеціалізованим призначенням, існували, наприклад, «медуші» — комори, льохи для меду,[42] винний льох, фруктовий льох, житниця (зерносховище), порцелянові комори між їдальнею та кухнею в англійському чи американському будинку середнього класу, особливо в другій частині 19-го і на початку 20-го століть і ін.
За конструктивними особливостями будівлі та/або зв'язком з історичною або фактичною точкою відліку: земляний льох, кліть (кліть найпростіша первісна споруда); за конструктивними поєднаннями з іншими приміщеннями (пукліт і ін).
За соціальним контекстом: комора дворецького (сервірувальна комора) — це підсобне приміщення у великому будинку, яке в основному використовується для зберігання предметів сервірування, а не їжі; службові комори, «царська скарбниця», селянська комора, козацька комора, кухонна комора і ін.
За сезонністю використання протягом року з різною метою: хижа, яку влітку використовували для відпочинку, а взимку — як комору.[7] У лемків класичним типом житла була "Довга хата", яка також називалась "хижа".[7]

В зменшувальному значенні існує і на позначення допоміжної ємності до кухні — комірка.

В 1850 році в селі Угринові був заснований громадський шпихлір (комору), який проіснував до Першої світової війни. Селяни позичали збіжжя на передновок, а після молотьби повертали його з 10-відсотковою винагородою.[45] У багатьох селах існували громадські позикові комори, серед яких і "магазини", "гамазеї", "шпихліри", організовані з ініціативи держави або сільської громади для забезпечення селян зерном для посіву або харчування у разі неврожаю. Поповнення фондів таких громадських зерносховищ зерном, відбувалося способом добровільних внесків селян та відсотків (надлишків зерна), з якими позичальник повертав позичене, а також штрафів за правопорушення.[46]

В Київській Русі XII-XIII століть, з огляду на митну політику встановлення митних податків на перевезення товарів для продажу в місті, з особи, яка супроводжувала товар, за наймання комори (складу) для товару на гостинному дворі стягувався «комор».[47]

Забобони. Народні вірування. Обрядовий народний побут[ред. | ред. код]

Комори згадуються в легендах та переказах. Цим будівлям приписували чудодійну силу, що зачаровує або очищає. На Поліссі вірили, що в садибі колотнечу завжди зчиняє бісівське плем'я: чорти дратують коней і заплутують їм гриви; відьми підстерігають жінок, щоб заподіяти їм лихо, і лише кліті (комори) були недосяжними для них.[7] У коморах ховали дітей від "злого ока", ворожки зберігали в коморах "цілюще зілля". Саме тому туди завжди виставляли коровай нареченої, щоб очистити його від злих духів.[7] Тут же відбувалися "покладини" молодят під час весільного обряду, де вони ночували перші місяці.[7]

У деяких місцевостях на свята в морозяні ночі люди бігли до комори і прислухалися до звуків, що долинали за стіною. Якщо долинало шелестіння зерна, то це було ознакою доброго врожаю. Комори згадуються в легендах і переказах. Цим будівлям приписували чудодійну силу, яка зачаровує або очищає. На Поліссі вірили, що в садибі колотнечу завжди зчиняє бісівське плем'я: чорти дратували коней і заплутували їм гриви; відьми чатували на жінок, щоб заподіяти їм лихо, і лише кліті (комори) були їм недосяжні.[7] Дітей ховали в коморах від "злого ока", в коморах ворожили, тримали "цілюще зілля". Тому сюди завжди виставляли коровай нареченої для очищення від злих духів.[7] Тут відбувалися "покладини" молодих під час весільного обряду, де вони й ночували перші місяці.[7]

"Одружились небожата.
Дивувались люде,
Як то вони, ті сироти,
Жить на світі будуть?
Минає рік, минув другий,
Знову дивувались,
Де в тих сиріт безталанних
Добро теє бралось?
І в коморі і надворі,
На току й на ниві,
І діточки як квіточки,
Й самі чорнобриві".[48]

Т.Г. Шевченко «Москалева криниця». Уривок. 1846 — 1847 рр.

Кліть як спальня молодої пари часто згадується у литовських і латиських народних піснях, а в Норвегії та Швеції у великих сім'ях було прийнято для кожної пари мати окрему кліть.[7]

Іди, мила, до комори спати,

Буду тобі всю правду казати.

Ой, в мене коморонька новая,

В тій комороньці постілонька тисовая.

— про те, що комори були місцем для відпочинку,
дізнаємося з українських народних пісень

Весілля в українському народному побуті є складною сумішшю обрядів різних періодів, в якій виділяються елементи родової екзогамної епохи, впливи грецько-візантійського релігійно-містичного характеру та новіші українські.[49] Одним серед багатьох основних актів у ньому була «комора».

У весільному обряді комора — місце першої шлюбної ночі молодих і сам ритуал першої шлюбної ночі; у коморі готували шлюбне ложе для молодих, клали хліб і сіль біля їхніх голів, ставили об­раз; свашки співали: «Ой, хто буде спати, Будем йому на постіль сла­ти: Соломку в головки, сінця під колінця, А м'яти під п'яти, Щоб було м'яко спати»; старости тричі благословляли молодих, після чого дружко за кінці хусти­ни вів молодих до комори; обряд виведення молодих з комори і представлення їх гостям також урочисто виконувався після показу сорочки молодих після шлюбної ночі.[50] «Обряд комори» — особливий звичай першої шлюбної ночі, який був одним із визначальних в українській весільній обрядовості аж до середини ХХ століття.[51]

Прислів'я[ред. | ред. код]

  • Ґазду можна пізнати по дворові, ґаздиню по коморі
  • У червні на полі густо, а в коморі пусто
  • Роби надворі — буде й у коморі
  • В мене дві повні комори: в одній злидні, в другій горе
  • В коморі пусто, в стодолі порожньо, а в хаті лиш одна верета
  • Заблукав між хатою і коморою

Галерея[ред. | ред. код]

  • Комора з села Хижинці Лисянського району Черкаської області (Київ, Пирогів)
    Комора з села Хижинці Лисянського району Черкаської області (Київ, Пирогів)
  • Комора з села Медведівці Мукачівського району Закарпатської області (Київ, Пирогів)
    Комора з села Медведівці Мукачівського району Закарпатської області (Київ, Пирогів)
  • Комора з села Великий Кучурів Сторожинецького району Чернівецької області (Київ, Пирогів)
    Комора з села Великий Кучурів Сторожинецького району Чернівецької області (Київ, Пирогів)
  • Комора з села Савинці Миргородського району Полтавської області (Київ, Пирогів)
    Комора з села Савинці Миргородського району Полтавської області (Київ, Пирогів)
  • Комора з села Коритне Вижницького району Чернівецької області (Київ, Пирогів)
    Комора з села Коритне Вижницького району Чернівецької області (Київ, Пирогів)
  • Комора з села Мала Каратуль Переяслав-Хмельницького району Київської області. Початок XX століття
    Комора з села Мала Каратуль Переяслав-Хмельницького району Київської області. Початок XX століття
  • Комора з села Медведівці Мукачівського району Закарпатської області. Музей у Пирогові.
    Комора з села Медведівці Мукачівського району Закарпатської області. Музей у Пирогові.
  • Зерносховище з с. Чайківщина Оржицького району Полтавської області, Переяслав-Хмельницький, вул. Літописна, 2, в південній частині музею
    Зерносховище з с. Чайківщина Оржицького району Полтавської області, Переяслав-Хмельницький, вул. Літописна, 2, в південній частині музею
  • Зерносховище 1913 року у Верхівні, Житомирська область.
    Зерносховище 1913 року у Верхівні, Житомирська область.
  • Комора з с. Деревки. Музей у Пирогові.
    Комора з с. Деревки. Музей у Пирогові.

Короткі пояснення[ред. | ред. код]

  1. ↑ Відгороджене місце в коморі, зерносховищі і т. ін. для зсипання зерна або великий і високий, звичайно нерухомий ящик з лядою для зсипання зерна, борошна.
    Джерело: Словник української мови: в 11 т. — К.: Наукова думка, 1970—1980. http://sum.in.ua/s/zasik.
  2. ↑ виграє; здобуває коня у самого короля чи у пана, перевершуючи їх у грі.
    Джерело: Народні пісні в записах Івана Вагилевича / Упоряд., вст. ст. і прим. М.Й. Шалати. Київ: Музична Україна, 1983. 160 с.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Комора // Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод. і допов.) / уклад. і гол. ред. В. Т. Бусел. — 5-те вид. — К. ; Ірпінь : Перун, 2005. — ISBN 966-569-013-2.
  2. ↑ а б в г Комора // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  3. ↑ а б в г Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985. http://irbis-nbuv.gov.ua/ulib/item/UKR0001205
  4. ↑ а б Етнографія українців: навч. посібн. / за ред. проф. С. А. Макарчука; вид. 3-є, перероб. і доп. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. 711 с.
  5. ↑ а б Кліть // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  6. ↑ Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є.Махновця; Відп. ред. О.В.Мишанич. К.: Дніпро, 1989. XVI с. + 591 с.
  7. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц ш щ ю я аа аб ав аг Архип Данилюк. Давня архітектура українського села: Етнографічний нарис. К.: Техніка, 2008. 256 с.; іл. (Народні джерела). Бібліогр.: с. 246-252. ISBN 978-966-575-063-5
  8. ↑ Говірки Чорнобильської зони: Системне опис / П. Ю. Гриценко та ін. — К.: Довіра, 1999
  9. ↑ Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1985. — Т. 2 : Д — Копці / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Н. С. Родзевич та ін. — 572 с.
  10. ↑ а б Лучик В.В. Вступ до слов'янської філології: підручник. Київ: Академія, 2008. ISBN 978-966-580-262-4 (стор.: 166)
  11. ↑ Житниця // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  12. ↑ хлібниця // Російсько-українські словники на R2U.
  13. ↑ инбар // Російсько-українські словники на R2U.
  14. ↑ Амбар // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  15. ↑ а б Етимологічний словник української мови : в 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1982. — Т. 1 : А — Г / Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР ; укл.: Р. В. Болдирєв та ін. — 632 с.
  16. ↑ Амбар // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  17. ↑ Амбар // Російсько-українські словники на R2U.
  18. ↑ Хижа // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  19. ↑ Спижарня // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  20. ↑ Спіжарня // Російсько-українські словники на R2U.
  21. ↑ Тимофієнко В. І. Архітектура і монументальне мистецтво: Терміни та поняття / Академія мистецтв України; Інститут проблем сучасного мистецтва. — Київ. 2002.
  22. ↑ Магазин // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  23. ↑ Гамазей // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  24. ↑ Гамазей // Словарь української мови : в 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
  25. ↑ Стебка // Російсько-українські словники на R2U.
  26. ↑ «Сестри крові»: роман / Юрій Винничук. — Харків: Фоліо, 2018. — 383 с. — ISBN 978-966-03-8279-4
  27. ↑ О. І. Гуржій. Комірники, коморники [Архівовано 17 Серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 469. — 528 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  28. ↑ Бордуляк, Т. Г. Невідомі твори / Т. Г. Бордуляк; упоряд. Т.Бордуляк; наук. ред., авт. вступ. ст. й комент. М. Шалата. — Вид. 2-ге, стер. — Львів: ПАІС, 2011. — 426 с.
  29. ↑ Волинь: пам'ятки народної архітектури: історико-краєзнавчі статті / А.Г. Данилюк; Львівське крайове товариство "Рідна школа". — Луцьк: Надстир'я, 2000. — 97 с.: іл. — ISBN 966-517-261-1
  30. ↑ а б в Повість врем'яних літ: Літопис (За Іпатським списком) / Пер. з давньоруської, післяслово, комент. В. В. Яременка. — К.: Рад. письменник, 1990.—558 с. ISBN 5-333-00032-8 (див: КОРОТКИЙ СЛОВНИК історичної термінології, що вживається в «Повісті врем'яних літ»). Доступ: http://litopys.org.ua/pvlyar/yar15.htm
  31. ↑ Жизнь Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни. — Киев, 1849. — С. 291.
  32. ↑ а б Юрченко, Петр Григорьевич. Народное жилище Украины / П. Г. Юрченко. — Москва: Изд-во Акад. архитектуры СССР, 1941. — 88 с., 4 вкл. л. ил.: ил., черт. — Библиогр.: с. 85-86.
  33. ↑ а б Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. С. В. Ульяновська; Вст. ст. І. М. Дзюби; Перед. слово М. Антоновича; Додатки С. В. Ульяновської, В. І. Ульяновського. — К.: Либідь, 1993. — 592 с.; іл. («Пам’ятки історичної думки України») ISBN 5-325-00075-6. Доступ: http://litopys.org.ua/cultur/cult17.htm
  34. ↑ а б Г.Івакін. Історичний розвиток Києва XIII — середина XVI ст. — К., 1996. — С. 109-189. (Розділ III. Історична топографія пізньосередньовічного Києва) Доступ: http://litopys.org.ua/ivakin/ivak04.htm
  35. ↑ Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П.С.Сохань (голова) та ін. — К.: Наук. думка, 1991. — . — (Пам'ятки іст. думки України). — ISBN 5-12-002468-8. Т. 7. — 1995. — 628 с. — ISBN 5-12-004784-X (в опр.) Розділ I. Татарські напади і воєнна оборона XVI в.: Результати татарських пустошень. Орґанїзація оборони — замки, їх устрій і оборонні засоби, хиби конструкційні і иньші причини малої здатности для людности, брак воєнних залог, лихий стан замків. Доступ: http://litopys.org.ua/hrushrus/iur70106.htm
  36. ↑ Твори: у 50 т. / М. С. Грушевський; редкол.: П. Сохань (голов. ред.), І. Гирич та ін. — . — Львів: Видавництво "Світ", 2002 — .. — ISBN 966-603-223-5
    Т. 5 / НАН України. Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського; М. С. Грушевський; редкол.: П. Сохань, І. Гирич, О. Тодійчук. — Львів: Видавництво "Світ", 2003. — 592 с.: іл. — 7000 пр.. — (Серія "Історичні студії та розвідки" : 1888-1896). — ISBN 966-603-223-6. — 966-6063-276-7 (т. 5)
  37. ↑ Джерело: «Історія української літератури» Михайла Грушевського як органологічне джерело : монографія. — Вид. 2-ге, випр. і доп. / Богдан Кіндратюк; [наук. ред. Ю. Ясіновський]. — Івано-Франківськ: Прикарпат. нац. ун-т ім. В. Стефаника, 2017. — 202 с. — (Серія «Дзвонарська культура України». Дослідження, вип. 5 / Центр дослідження дзвонарства ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника») ISBN 978-966-640-436-0
    ● Література: М. Грушевський. Історія української літератури, т. 4, кн 1, с. 83.
  38. ↑ Намет // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1961. — Т. 4, кн. VIII : Літери Ме — На. — С. 1072-1073. — 1000 екз.
  39. ↑ «Гоголь М.В. (1809—1852). Вечори на хуторі біля Диканьки: повісті: [пер. з рос.] / Микола Гоголь; [іл.: А.Бубнова та ін.]. — Тернопіль: Навч. книга — Богдан, 2017. — 287 с.: іл. ; 21 см. — (Бібліотека світової літератури для дітей "Світовид": у 100 т., ISBN 966-692-283-5
  40. ↑ Ключник // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
  41. ↑ Історія української культури / За загал. ред. І. Крип'якевича. — 4-те вид., стереотип. — К.: Либідь, 2002. — 656 с. ISBN 966-06-0248-0. http://litopys.org.ua/krypcult/krcult06.htm
  42. ↑ а б Зведений словник застарілих та маловживаних слів. http://litopys.org.ua/rizne/zvslovnyk.htm
  43. ↑ а б в Економічна історія України: Історико-економічне дослідження: в 2 т. / [ред. рада: В. М. Литвин (голова), Г. В. Боряк, В. М. Геєць та ін.; відп. ред. В. А. Смолій; авт. кол.: Т. А. Балабушевич, В. Д. Баран, В. К. Баран та ін.]. НАН України. Інcтитут історії України. — К.: Ніка-Центр, 2011. — Т.2. — 608 с. ISBN 978-966-521-571-4, ISBN 978-966-521-573-8 (Том 2)
  44. ↑ а б в Томпсон, Ева М. Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм. / Пер. з англ. М. Корчинської. — К: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006. — 368 с. — ISBN 966-500-265-1 http://litopys.org.ua/thompson/tom.htm Розділ: 5. Імперська мрія у пізній радянський період. Режим доступу: http://litopys.org.ua/thompson/tom07.htm
  45. ↑ Тетяна Яцечко-Блаженко Село Угринів в роки Першої світової війни на ретро світлинах 29. 10. 2018 Фотографії старого Львова
  46. ↑ Етнографія українців: навч. посібн. / за ред. проф. С. А. Макарчука; вид. 3-є, перероб. і доп. Львів: ЛНУ ім. І. Франка, 2015. 711 с. (стор.:265)
  47. ↑ Тучак Т.В. До питання періодизації розвитку митної справи та митної політики України. Електронне наукове фахове видання з економічних наук «Modern Economics», №10 (2018), 134-138 https://modecon.mnau.edu.ua | ISSN 2521-6392 DOI: https://doi.org/10.31521/modecon.V10(2018)-22
  48. ↑ Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 62-69; 593-595.
  49. ↑ Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. 232-247. Доступ: http://litopys.org.ua/encycl/euii020.htm
  50. ↑ Жайворонок В. В. Комора // Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К. : Довіра, 2006. — С. 303—304.
  51. ↑ Перша шлюбна ніч по-українськи. Архів оригіналу за 5 Травня 2017. Процитовано 24 Травня 2017.

Література[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Житло, приміщення, будинки
Житлові будинки
Житлові приміщення
Підсобні приміщення і
господарські будівлі
Громадські приміщення та будівлі
Заклади громадського харчування
Дворові споруди
Входи і виходи
Інші приміщення
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Комора&oldid=41783991