Кулинич Іван Маркович — Вікіпедія

Іван Маркович Кулинич
Народився	15 серпня 1924; Грушківка
Помер	28 вересня 2002 (78 років); Київ
Поховання	Київ
Країна	Україна
Діяльність	історик
Alma mater	Львівський університет
Галузь	історія
Посада	професор
Вчене звання	професор
Науковий ступінь	доктор історичних наук
Науковий керівник	Жебокрицький Віктор Андрійович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Кулинич.

Іван Маркович Кулинич (15 серпня 1924, с. Грушківка — 28 вересня 2002, м. Київ) — український і радянський історик, дослідник історії міжнародних відносин, доктор історичних наук (з 1970 року), професор (з 1975 року)^[1].

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 15 серпня 1924 року в селі Грушківці (тепер Кам'янського району Черкаської області) в селянській родині. Після закінчення сільської семирічної школи поступив до Смілянського механіко-технологічного технікуму. Під час окупації УРСР у роки німецько-радянської війни жив у рідному селі, а після відвоювання села військами Червоної армії у січні 1944 року був мобілізований. У червні 1944 року був тяжко поранений, втратив зір. Після тривалого лікування закінчив Ніжинську школу з підготовки сліпих інвалідів Великої вітчизняної війни для навчання у вузах і 1948 року став студентом історичного факультету Львівського університету, який з відзнакою закінчив у 1953 році.

У 1953–1957 роках — аспірант, у 1957–1958 роках — молодший науковий співробітник відділу загальної історії, у 1958–1963 роках — молодший науковий співробітник, старший науковий співробітник відділу історії країн народної демократії, у 1963–2002 роках — старший науковий співробітник, головний науковий співробітник відділів нової та новітньої історії зарубіжних країн, історії міжнародних зв'язків України, всесвітньої історії і міжнародних відносин Інституту історії України НАН України.

У 1958 році, під керівництвом доктора історичних наук В. Жебокрицького захистив кандидатську дисертацію на тему: «Становище і боротьба робітничого класу Болгарії на початку XX ст. (1907—1912 рр.)». У 1970 році захистив докторську дисертацію на тему: «Загарбницька політика німецького імперіалізму щодо України наприкінці ХІХ — на початку XX ст.».

Помер в Києві 28 вересня 2002 року. Похований у Києві.

Наукова робота[ред. | ред. код]

Наукові дослідження пов'язані з проблемами історії Болгарії, Німеччини та міжнародних відносин. Він є автором понад 350 наукових і науково-популярних праць, у тому числі понад 20 колективних та індивідуальних монографій. Серед них:

Економічні та культурні зв'язки Української РСР з Німецькою Демократичною Республікою (1949—1965). — Київ, 1996;
Нариси з історії німецьких колоній в Україні. — Київ, 1995 (у співавторстві);
Рабочий класс Германской Демократической Республики — ведущая сила в строительстве социалистического общества" (Київ, 1982);
Київ і міста-побратими. — Київ, 1981;
Траса братерського співробітництва. — Київ, 1980;
Німецька Демократична Республіка в співдружності країн соціалізму (Київ, 1976);
Перша на німецькій землі. — Київ, 1974;
Українсько-німецькі історичні зв'язки. — Київ, 1969;
Економічні та культурні зв'язки УРСР і НДР. — Київ, 1966;
Україна в загарбницьких планах німецького імперіалізму (1900—1914). — Київ, 1963;
Економічне співробітництво УРСР з країнами соціалізму. — Київ, 1962;
Революційна діяльність німецької комуністичної групи «Спартак» на Україні 1918—1919 рр. (Київ, 1959).

Був науковим керівником 10 кандидатів історочних наук, членом Ради центру німецьких історичних досліджень при Інституті загальної історії РАН, Міжнародної асоціації дослідників історії і культурири російських німців (Москва), редколегій низки вітчизняних періодичних видань з історії^[1].

Відзнаки[ред. | ред. код]

Лауреат премії імені Д. З. Мануїльського АН УРСР (за 1976 рік), заслужений діяч науки УРСР (з 1984 року).

Нагороджений двома орденами Вітчизняної війни, орденом Червоного Прапора, орденом Трудового Червоного Прапора^[2], 15 медалями.

Примітки[ред. | ред. код]

↑ ^а ^б Відомі люди села Грушківки. Архів оригіналу за 15 лютого 2013. Процитовано 16 лютого 2013.
↑ ордени ідентифіковані за піджаком на фото

Джерела та література[ред. | ред. код]

Віднянський С. Кулинич Іван Маркович [Архівовано 13 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 466. — 560 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0855-4.
Вчені Інституту історії України: Біобібліографічний довідник / Серія «Українські історики». — Випуск 1. — Київ, 1998.
Кудряченко А. Кулинич Іван Маркович [Архівовано 20 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2023. — ISBN 966-02-2074-X.
Міжнародні зв'язки України: Наукові пошуки і знахідки: Міжвідомча збірка наукових праць. — Випуск 5: На пошану Івана Марковича Кулинича у зв'язку з його 70-річчям. — Київ, 1995.
Міжнародні зв'язки України: Наукові пошуки і знахідки: Міжвідомча збірка наукових праць. — Випуск 13: Пам'яті доктора історичних наук, професора Івана Марковича Кулинича. — Київ, 2004.
[Некролог] // УІЖ. — 2003. — № 1.
Румянцева В. В. Вшанування члена-кореспондента АН УРСР Ф. П. Шевченка, доктора історичних наук І. М. Кулинича, доктора історичних наук, професора А. В. Санцевича у зв'язку з їх ювілеями // УІЖ. — 1984. — № 11.
Стрілко А. А. Захист докторської дисертації І. М. Куліничем // УІЖ. — 1970. — № 9.
Радянська енциклопедія історії України. — Т. 4. — К., 1972.
Шевченківський словник. — Том 1. — Київ, 1977.
Историческа българистика в чужбина 1944—1980. Библиографский справочник. — Софія, 1983.

Посилання[ред. | ред. код]

Кулинич Іван Маркович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.234-236

[ХЯ-1] а ^б Відомі люди села Грушківки. Архів оригіналу за 15 лютого 2013. Процитовано 16 лютого 2013.

[2] ордени ідентифіковані за піджаком на фото

[1]

[2]