Кіпіані Вахтанг Теймуразович — Вікіпедія

Вахтанг Теймуразович Кіпіані
Вахтанг Кіпіані на Форумі видавців у Львові (2017)
Народився 1 квітня 1971(1971-04-01)[1] (52 роки)
Тбілісі, Грузинська РСР, СРСР
Громадянство Україна Україна
Національність грузин
Місце проживання Україна Київ, Україна
Діяльність журналіст, публіцист, історик, викладач
Галузь журналістика[2], публіцистика[2], історія[2] і редагування[2]
Alma mater Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського
Знання мов російська і українська[2]
Посада головний редактор Інтернет-видання «Історична Правда», ведучий тележурналу «Історична правда з Вахтангом Кіпіані»
Партія НРУ
У шлюбі з Тетяна Миколаївна Кіпіані
Діти донька Тамара (1998), сини Іларіон (2001) і Давид (2006)
Нагороди
Заслужений журналіст України
Заслужений журналіст України
Сайт kipiani.org

Вахта́нг Теймура́зович Кіпіа́ні (груз. ვახტანგ ყიფიანი; нар.1 квітня 1971(19710401), Тбілісі, Грузинська РСР[3]) — український журналіст, публіцист, письменник, історик грузинського походження.[4][5] Головний редактор Інтернет-видання «Історична Правда», однойменного тележурналу, викладач магістерської програми з журналістики Українського католицького університету у Львові та кафедри PR у Національному університеті «Києво-Могилянська академія», засновник Музею-архіву преси. Заслужений журналіст України (2005).

Біографія[ред. | ред. код]

Батько, Теймураз Кіпіані був енергетиком, за національністю грузин. Мати Тамара має вірменське та ерзянське коріння, родом з Новоросійська, займалася шиттям. За деякий час після народження сина батьки розлучилися і мати з Вахтангом повернулася до Новоросійська. Тут з 1978 по 1980 він навчався у школі, потім мати вдруге взяла шлюб і у грудні 1980 року сім'я переїхала до Києва[6].

У Києві Вахтанг Кіпіані продовжив навчання спочатку в середній школі № 119, потім у школі № 120, тут і вивчив українську мову[6]. Після закінчення школи 1989 року вступив до Миколаївського державного педагогічного інституту на історичний факультет. Закінчив 1994 року за спеціальністю «Вчитель історії та правознавства». У 1993—1995 працював викладачем в Українській педагогічній гімназії № 5 Миколаєва. Під час навчання (1989—1995) брав участь в іграх КВН у складі збірної команди Миколаєва «Діти Прибужжя»[3].

У 1997 році Вахтанг одружився з Тетяною Кіпіані. Вони виховують трьох дітей: дочку Тамару (1998), синів Іларіона (2001) та Давида (2006)[7].

Професійна діяльність[ред. | ред. код]

Професійну діяльність розпочав у Миколаєві, коли ще був студентом. Його першою публікацією стала стаття, надрукована 1990 року в підпільному виданні Народного Руху «Чорноморія»[8]. У 1992 році він обійняв посаду головного редактора газети Миколаївської обласної організації УРП «На сторожі». Потім спробував новий напрямок діяльності, працював майже рік на телебаченні, з червня 1994 до березня 1995, — редактором, ведучим та автором програм телеканалу «Миколаїв»[3]. Після цього знов повернувся до друкованих ЗМІ і до травня 1996 року був кореспондентом «Новой николаевской газеты», а також позаштатним оглядачем редакцій «УНІАН-політика», «УНІАН-суспільство». Потім був призваний на строкову службу в Збройних силах України, проходив її у Центральній телерадіостудії Міністерства оборони України, здобув звання молодшого сержанта. Звільнившись у травні 1997[3], залишився працювати у Києві.

Свою подальшу професійну діяльність Вахтанг Кіпані пов'язав із ЗМІ[3][9][10]:

  • газета «Україна молода» (червень 1997 — липень 1998) — кореспондент відділу політики, парламентський кореспондент
  • телеканал «Новий» (липень 1998 — березень 1999) — випусковий редактор
  • ТО «Телефабрика» (березень 1999 — листопад 1999) — головний редактор інформаційно-аналітичної групи, редактор щоденної телепрограми «Питання дня»
  • газета «Київські відомості» (грудень 1999 — листопад 2001) — оглядач відділу політики
  • телеканал «1+1» (листопад 2001 — вересень 2004) — випусковий редактор програми «ТСН»
  • телеканал «1+1» (літо 2002 — вересень 2005) — головний редактор і ведучий програми «Подвійний доказ»
  • телеканал «К1» (жовтень 2005 — травень 2006) — випусковий редактор програми «Один тиждень»
  • журнал «Фокус» (червень 2006 — липень 2007) — головний редактор
  • телеканал «Інтер» (липень 2007 — травень 2008) — шеф-редактор проекту «Великі українці», ведучий фільму про Степана Бандеру
  • телеканал «ТВі» (лютий 2009 — листопад 2009) — заступник головного редактора
  • журнал «Главред», фонд «Демократичні ініціативи» (лютий 2009 — грудень 2009) — керівник проекту «Перша сотня»
  • телеканал «Перший національний» (грудень 2009 — січень 2010) — ведучий передвиборчих дебатів — президент-шоу «Українська рулетка»
  • телеканал «ТВі» (травень 2012 — грудень 2012) — ведучий програми «Підсумки з Вахтангом Кіпіані»
  • інтернет-проект «Владометр» (з вересня 2010 — грудень 2012) — головний редактор
  • інтернет-видання «Історична Правда» (з вересня 2010 — дотепер) — головний редактор
  • ведучий програми «Історична правда з Вахтангом Кіпіані» — телеканал «ZIK» (з березня 2013 — 14 червня 2019), з 8 вересня 2019 року — на телеканалі «Еспресо».

Викладацька діяльність[ред. | ред. код]

З 2010 є викладачем магістерської програми з журналістики Українського католицького університету. До його наукових інтересів належать: передвиборна агітація, історія самвидаву, дисидентського руху та політичного екстремізму, нові медіа[7][11].

Видавнича діяльність[ред. | ред. код]

«Справа Василя Стуса»

Автор та упорядник книг:

  • «Зродились ми великої години…» ОУН і УПА. Бібліотека «Історичної правди» / Укл. та передмова Вахтанга Кіпіані. — Харків: Vivat, 2016. — 303 с.[12]
  • Війна двох правд. Поляки та українці у кривавому XX столітті. Бібліотека «Історичної правди» / Укл. Вахтанг Кіпіані. — Харків: Vivat, 2017. — 320 с.
  • Друга світова. Непридумані історії. (Не) наша, жива, інша / Укл. Вахтанг Кіпіані. — Харків: Vivat, 2018. — 304 с.
  • Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР. Бібліотека «Історичної правди» / Укл. Вахтанг Кіпіані. — Харків: Vivat, 2019. — 688 с.[13] Книга про українського поета-дисидента Василя Стуса, яку Віктор Медведчук намагався заборонити через суд[14].
  • Країна жіночого роду / Укл. Вахтанг Кіпіані. — Харків: Vivat, 2021. — 304 с. У книзі зібрано інтерв'ю, свідчення, архівні документи й довідки про визначних жінок України XX століття, які з'являлися на ресурсі «Історична правда».

Громадська та політична діяльність[ред. | ред. код]

Вахтанг Кіпіані. 2011
Зустріч з читачами 2021

Зі студентських років Вахтанг Кіпіані почав вести активну громадську діяльність:

Також він був членом декількох політичних партій та об'єднань[3]:

У квітні 1996 Вахтанг Кіпіані брав участь у виборах до Верховної Ради України (Центральний виборчий округ № 287, Миколаївська область) — здобувши 15,9 % голосів підтримки, він посів третє місце[15].

У 2006 балотувався до Верховної Ради України за списком виборчого блоку «Пора-ПРП», який не набрав достатньої кількості голосів і до парламенту не пройшов[16].

На виборах 2014 року до Київської міської ради він балотувався у багатомандатному окрузі від політичної партії «Нове життя», п'ятим у партійному списку[17] — депутатом не став, оскільки виборчим списком ця політична сила здобула лише три мандати[18].

Вахтанг Кіпіані захоплюється колекціонуванням самвидаву, газет і передвиборних матеріалів. Збирати колекцію журналіст почав 1984 року, з періодичних видань Радянського Союзу, з часом додав також пресу народів, які проживали на території СРСР та видання діаспори[19]. Колекція налічує понад 32 тисячі найменувань різних видань і складає, в цілому, понад 150 тисяч примірників[20], багато з яких є рідкісними та унікальними. Для ознайомлення з ними Вахтанг Кіпіані організовує тематичні виставки[19][21]. У 2015 р. на основі зібрання створено Музей-архів преси у Києві.

Нагороди та відзнаки[ред. | ред. код]

Досягнення Вахтанга Кіпіані відзначені низкою нагород[3][7][22]:

Примітки[ред. | ред. код]

  1. National Library of Israel Names and Subjects Authority File
  2. а б в г д Czech National Authority Database
  3. а б в г д е ж и Про автора. kipiani.org. Архів оригіналу за 22 січня 2009. Процитовано 14 травня 2014. 
  4. Вахтанг Кіпіані. Велика розмова. Інтерв'ю з України (українською). 27 травня 2020. Архів оригіналу за 14 березня 2021. Процитовано 22 жовтня 2020. 
  5. “Український націоналіст грузинського походження”. Українська правда (українською). Архів оригіналу за 25 січня 2022. Процитовано 22 жовтня 2020. 
  6. а б Ігор Козловський. Хто він – Вахтанг Кіпіані? // Вечірній Київ. — 2004. — Вип. 198 (24 листопада). Архівовано з джерела 17 травня 2014. Процитовано 15 травня 2014.
  7. а б в Кіпіані Вахтанг Теймуразович. Автобіографія. nove-zhittja.org.ua. ПП «Нове життя». Архів оригіналу за 17 травня 2014. Процитовано 14 травня 2014. 
  8. Ми і є справжні помаранчеві... // Час. — 2006. — 1 лютого. Архівовано з джерела 17 травня 2014. Процитовано 15 травня 2014.
  9. Vakhtang Kipiani. linkedin.com. Процитовано 14 травня 2014. [недоступне посилання з липня 2019]
  10. Вахтанг Кіпіані робитиме проект для ZIKy. telekritika.ua. Телекритика. 1 березня 2013. Архів оригіналу за 17 травня 2014. Процитовано 14 травня 2014. 
  11. Викладачі магістерської програми з журналістики. Кіпіані Вахтанг. ucu.edu.ua. Школа журналістики УКУ. Архів оригіналу за 17 травня 2014. Процитовано 14 травня 2014. 
  12. Кіпіані В. Зродились ми великої години… ОУН УПА Історична правда. — Х.: Vivat, 2016. Архів оригіналу за 19 січня 2017. Процитовано 6 червня 2019. 
  13. Кіпіані В. Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР — Х.: Vivat, 2019. Архів оригіналу за 21 листопада 2019. Процитовано 6 червня 2019. 
  14. Медведчук пытается через суд запретить книгу о писателе Стусе. УХвиля. 29 серпня 2019. Архів оригіналу за 29 серпня 2019. Процитовано 12 жовтня 2019. 
  15. а б в Кіпіані Вахтанг Теймуразович. static.rada.gov.ua. Сервер журналістів. Персоналії. Архів оригіналу за 29 жовтня 2013. Процитовано 14 травня 2014. 
  16. Постанова Центральної виборчої комісії від 4 січня 2006 року № 34 «Про реєстрацію кандидатів у народні депутати України, включених до виборчого списку "Громадянського блоку ПОРА-ПРП"»
  17. Вибори мера Києва і Київради. nove-zhittja.org.ua. ПП «Нове життя». Архів оригіналу за 16 травня 2014. Процитовано 14 травня 2014. 
  18. Вибори — 2014. Київська міська виборча комісія // Хрещатик. — 2014. — Вип. 77 (4 червня). — С. 5. Архівовано з джерела 1 липня 2015. Процитовано 10 червня 2014.
  19. а б Євгенія Ковалевська (20 жовтня 2008). Пресофіл Вахтанг Кіпіані: "Ніхто від мого колекціонування не постраждав". life.pravda.com.ua. Українська правда. Життя. Архів оригіналу за 17 травня 2014. Процитовано 14 травня 2014. 
  20. Росана Бісьмак (17 лютого 2014). Вахтанг Кіпіані: Яке б місто ми не любили, повертаємось туди, де потрібні. varosh.com.ua. Varosh. Архів оригіналу за 19 липня 2014. Процитовано 14 травня 2014. 
  21. Богдана Рущак (4 квітня 2014). Майдан витворив свої ЗМІ, - Вахтанг Кіпіані. ipress.ua. IPress.ua. Архів оригіналу за 16 травня 2014. Процитовано 14 травня 2014. 
  22. Указ Президента України від 23 серпня 2005 року № 1193/2005 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди 14-ї річниці незалежності України»
  23. Історична правда з Вахтангом Кіпіані на телеканалі ZIK. zik.ua (ua). Архів оригіналу за 26 липня 2019. Процитовано 7 червня 2019. 
  24. Премія імені Георгія Ґонґадзе. PEN Ukraine (укр.). Процитовано 7 червня 2019. 
  25. Допис у фейсбуці Вахтанга Кіпіані про отримання ним Нагрудного знаку «Знак пошани», 12 грудня 2022

Посилання[ред. | ред. код]