Ларивон Велавський — Вікіпедія

Ларивон Велавський
Народився	1380
Помер	1454; Блаженик, Турійський район, Волинська область, Українська Радянська Соціалістична Республіка
Країна	Велике князівство Литовське
Діти	Давид Велавський
	; ; ;

Ларивон Велавський (1380-1454) — земянин, боярин Київського князя Олелька Володимировича.

Родоночальник шляхетських династій Велавських, Булгаків-Белавських (Верповських), Левковських, Малевичів, Ходаковських та інших.

Життєпис[ред. | ред. код]

Ларивон Велавський^[1] був слугою Київського князя Олелька Володимировича, якого він 19 лютого індикту 13-го (1420 року?^[2]) в Овручі зробив боярином, надавши йому Велавськ і увільнивши Ларивона Велавського від податків і робіт.

Михайло Грушевський пише: "Князь Київський Олелько „потвердив к бояром” слугу чорнобильського замку Ларивона Велавського: „не надобе єму намъ з слугами службы служити а поплатовъ платити и иныхъ никоторыхъ пошлинъ въ Чорнобыли: подводами, ни стеречи, — служити єму служба з бояры”.

1422 року від князя Олелька боярин Ларивон отримав привілей на дідизни (спадкове володіння) свої Корму, Єрликівську та Тенетилівську землю, до якої надано було також Нивки Сівківщина в Овруцькому повіті.

У 1438 року — боярин Великого князя Руського Свидригайла, який підтвердив йому бортну землю Тенетиловщини за умови військової служби «конем». Цей же привілей був підтверджений його нащадкам Конону і Каленику Яковичем князем Сигізмундом Старим 21 листопада 1522 року.

Мав сина боярина Давида Велавського.

Примітки[ред. | ред. код]

↑ Грамота кн. Олелька для Ларивона Велавського, 1450 р.
↑ Індикту 13-му відповідають 1450 рік, 1435 рік, 1420 рік, 1405 рік. (Н. И. Горбачевский. Краткие таблицы, необходимые для истории, хронологии, вообще для всякого рода археологических исследований и в частности для разбора древних актов и грамот Западного края России и Царства Польского. Вильна, 1867 [Архівовано 10 березня 2014 у Wayback Machine.], параграф 35, 36). Але після публікацій Володимира Антоновича в науковому середовищі, включаючи М. Грушевського і М. Любавського, закріпилася думка, що індикт 13-й відповідає виключно 1450 року, оскільки 1443—1455 рр. були роками правління київського князя Олелька: „Родоначальникъ Левковскихъ-Ларіонъ Валевскій, получилъ грамоту на владѣніе землею отъ князя Олелька Владиміровича 1450 года“. (Архив Юго-Западной Россіи: Акты о происхожденіи шляхетских родов в … — Страница 16 [Архівовано 11 березня 2014 у Wayback Machine.]). Також в іншому виданні Архіву ПЗР члени Археографічної комісії, так це і пояснюють: „Так, как в годы правления князя Александра Владимировича (1440—1455) индикт 13-й падает на 1450 год, то к нему мы и приурачиваем акт.“ (Архив ЮЗР, Часть 8, Том 6, стр. 1 [Архівовано 10 березня 2018 у Wayback Machine.]). Але новітні наукові публікації стверджують, що Вітовт віддав Київ Олельку Володимировичу набагато раніше: в 1408—1422 роках — (Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. У 3 т. / рэд. Г. П. Пашкоў і інш. Т. 1: Абаленскі — Кадэнцыя. — Мінск: Беларуская Энцыклапедыя, 2005. С. 218). Подібну думку висловлював ще в 1883 році Едвард Руліковський, на думку якого, в битві на Ворсклі в 1399 році загинув київський намісник Іван Борисович. У 1422 році старостою Києва вже був Михайло Іванович, пізніше намісником князь Андрій Іванович Друцький. Надалі мова йде про воєводу Юршу. Хто ж був в період 1400—1422 років київським намісником точно не відомо. Автор статті про Київ припускає, що це був князь Олександр Володимирович, оскільки вже 1408 року Олелька вказано в хроніках, як керівника київських полків (Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich › Tom IV › strona 75 [Архівовано 18 вересня 2018 у Wayback Machine.]). Наступна дата — 1435 рік, що відповідає індикту 13-му, на думку багатьох дослідників, збігається з часом ув'язнення Олелька Володимировича Сигізмундом в Кернові: „ОЛЕКСАНДР (ОЛЕЛЬКО) ВОЛОДИМИРОВИЧ… у 1432—1440 рр. утримувався в ув'язненні у Кернові, а дружина та сини Семен і Михайло — в Утянах“. (Леонтій Войтович. Князівські династії Східної Європи. — Ізборник [Архівовано 21 жовтня 2016 у Wayback Machine.]). З огляду на це, а також на дві інші грамоти Ларивону від 1422 і 1438 років, деякі дослідники вважають датою видачі цього листа Ларіону Велавському не 1450, а 1420 рік або навіть 1405 рік (див.: Іван Левковський «Ларион Валевский»; Шляхетство полісся України. Старовинні роди Овруцької шляхти: матеріали науково-практичної конференції [Електронний ресурс]: матеріали науково-практичної конференції / , ред. В. Ф. Баранівський ; Міжнародна громадська організація «Земляцтво житомирян», Інститут історії НАН України, ВНЗ «Національна академія управління». - суспільно-науковий проект «Шляхетство як історико-культурний та державо-творчий феномен України». - Київ : ТОВ «НПВ Інтерсервіс», 2018. - 216 с.).

Джерела[ред. | ред. код]

[Грамота_кн._Олелька_для_Ларивона_Велавського,_1450_р.-1] Грамота кн. Олелька для Ларивона Велавського, 1450 р.

[2] Індикту 13-му відповідають 1450 рік, 1435 рік, 1420 рік, 1405 рік. (Н. И. Горбачевский. Краткие таблицы, необходимые для истории, хронологии, вообще для всякого рода археологических исследований и в частности для разбора древних актов и грамот Западного края России и Царства Польского. Вильна, 1867 [Архівовано 10 березня 2014 у Wayback Machine.], параграф 35, 36). Але після публікацій Володимира Антоновича в науковому середовищі, включаючи М. Грушевського і М. Любавського, закріпилася думка, що індикт 13-й відповідає виключно 1450 року, оскільки 1443—1455 рр. були роками правління київського князя Олелька: „Родоначальникъ Левковскихъ-Ларіонъ Валевскій, получилъ грамоту на владѣніе землею отъ князя Олелька Владиміровича 1450 года“. (Архив Юго-Западной Россіи: Акты о происхожденіи шляхетских родов в … — Страница 16 [Архівовано 11 березня 2014 у Wayback Machine.]). Також в іншому виданні Архіву ПЗР члени Археографічної комісії, так це і пояснюють: „Так, как в годы правления князя Александра Владимировича (1440—1455) индикт 13-й падает на 1450 год, то к нему мы и приурачиваем акт.“ (Архив ЮЗР, Часть 8, Том 6, стр. 1 [Архівовано 10 березня 2018 у Wayback Machine.]). Але новітні наукові публікації стверджують, що Вітовт віддав Київ Олельку Володимировичу набагато раніше: в 1408—1422 роках — (Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. У 3 т. / рэд. Г. П. Пашкоў і інш. Т. 1: Абаленскі — Кадэнцыя. — Мінск: Беларуская Энцыклапедыя, 2005. С. 218). Подібну думку висловлював ще в 1883 році Едвард Руліковський, на думку якого, в битві на Ворсклі в 1399 році загинув київський намісник Іван Борисович. У 1422 році старостою Києва вже був Михайло Іванович, пізніше намісником князь Андрій Іванович Друцький. Надалі мова йде про воєводу Юршу. Хто ж був в період 1400—1422 років київським намісником точно не відомо. Автор статті про Київ припускає, що це був князь Олександр Володимирович, оскільки вже 1408 року Олелька вказано в хроніках, як керівника київських полків (Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich › Tom IV › strona 75 [Архівовано 18 вересня 2018 у Wayback Machine.]). Наступна дата — 1435 рік, що відповідає індикту 13-му, на думку багатьох дослідників, збігається з часом ув'язнення Олелька Володимировича Сигізмундом в Кернові: „ОЛЕКСАНДР (ОЛЕЛЬКО) ВОЛОДИМИРОВИЧ… у 1432—1440 рр. утримувався в ув'язненні у Кернові, а дружина та сини Семен і Михайло — в Утянах“. (Леонтій Войтович. Князівські династії Східної Європи. — Ізборник [Архівовано 21 жовтня 2016 у Wayback Machine.]). З огляду на це, а також на дві інші грамоти Ларивону від 1422 і 1438 років, деякі дослідники вважають датою видачі цього листа Ларіону Велавському не 1450, а 1420 рік або навіть 1405 рік (див.: Іван Левковський «Ларион Валевский»; Шляхетство полісся України. Старовинні роди Овруцької шляхти: матеріали науково-практичної конференції [Електронний ресурс]: матеріали науково-практичної конференції / , ред. В. Ф. Баранівський ; Міжнародна громадська організація «Земляцтво житомирян», Інститут історії НАН України, ВНЗ «Національна академія управління». - суспільно-науковий проект «Шляхетство як історико-культурний та державо-творчий феномен України». - Київ : ТОВ «НПВ Інтерсервіс», 2018. - 216 с.).

[1]

[2]