French
DeutschЛатинський квартал (Київ) — Вікіпедія
| Латинський квартал Київ | ||||
.jpg) Будинок Михайла Грушевського, Паньківська, 9 | ||||
| Загальна інформація | ||||
|---|---|---|---|---|
| 50°26′24″ пн. ш. 30°30′19″ сх. д. / 50.44005700002777814° пн. ш. 30.50541800002777748° сх. д.Координати: 50°26′24″ пн. ш. 30°30′19″ сх. д. / 50.44005700002777814° пн. ш. 30.50541800002777748° сх. д. | ||||
| Країна |  Україна | |||
| Адмінодиниця | Київ | |||
| Головні вулиці | Велика Васильківська, Володимирська, Жилянська, Микільсько-Ботанічна, Паньківська, Саксаганського, Тарасівська. | |||
| Заклади освіти та культури | Київський національний університет імені Тараса Шевченка | |||
| Парки | Ботанічний сад | |||
| Транспорт | ||||
| Метрополітен |  «Університет» | |||
| Карта | ||||
  Латинський квартал Латинський квартал (Київ) | ||||
Лати́нський кварта́л — історична місцевість у Києві, містечко на Паньківщині, яке сформувалося навколо Університету святого Володимира. З 1840-х років у кварталі оселялися студенти, викладачі, науковці, діячі культури тощо. Тут мешкали Леся Українка, Іван Франко, Михайло Драгоманов, Михайло Коцюбинський, Микола Лисенко, Михайло Грушевський, Максим Рильський та інші.
Розташування[ред. | ред. код]
Через квартал пролягають вулиці Велика Васильківська, Жилянська, Микільсько-Ботанічна, Паньківська, Саксаганського, Тарасівська, нижня частина Володимирської. Щоправда, в ХІХ сторіччі межі кварталу визначали більші за територію Паньківщини. Володимир Іконников повідомляв, що, коли 1830 року на Печерську почалося будівництво фортеці, влада звідти переселила мешканців на вільні землі у місцевість Нова Забудова, яку згодом назвали Латинським кварталом[1].
Вацлав Чеховський у довіднику «Київ та його пам'ятні місця» (1901) Латинським кварталом називає все Нове місто, забудоване у ХІХ сторіччі, в якому окрім університету розташовувалося багато навчальних і наукових закладів: колегія Павла Ґалаґана, Перша і Друга міські гімназії, Фундуклеївська та Ольгинська жіночі гімназії, анатомічний театр, комерційне училище (Бульварно-Кудрявська, 24), художня школа Мурашка (Володимирська, 47) і навіть політехніка[2].
Назва[ред. | ред. код]
Назва виникла за аналогією з паризьким «Латинським кварталом», який населяло студентство Сорбонни[3].
Історія кварталу[ред. | ред. код]
Землі до річки Либідь тривалий час належали Софійському монастирю. Паньківщина також була місцем відпочинку викладачів і студентів Київської духовної академії. Один із церковних ієрархів у своєму щоденнику записав, як 31 травня 1819 року він із ректором і вчителями ловив у нижньому ставку на Паньківщині рибу й обідав з ними в альтанці. На горі у гаю, де поставили намет, учні співали «Днесь благодать Духа Святого». Митрополит за це роздав їм пироги, яйця, горіхи, мідні і срібні гроші, а ректора і вчителів запросив до себе на чай, вино і фрукти[4].
На плані Києва, затвердженому 17 січня 1833 року, ще позначений ставок, але саму слобідку Паньківщина вже розділено на квартали.
Університет святого Володимира в перші роки свого існування спочатку орендував приміщення в домі Корта і сусідніх будинках на Липках[5]. Поблизу протягом 1834—1842 років знімали кімнати студенти й викладачі. Переважно студенти-поляки оселялися у приватних пансіонах. Певна частина мешкала на вулицях Лютеранській, Івана Мазепи та Омеляновича-Павленка (сучасні назви). Незаможні студенти винаймали кімнати у Проваллі, де невеликі хатинки із садами й городами тягнулися до схилів Дніпра. На місяць вони сплачували близько 25 карбованців асигнаціями. В оплату входила також вартість обіду, чаю і прання одягу[6].
31 липня 1837 року розпочали будівництво Університету святого Володимира за проєктом професора архітектури Вікентія Беретті[7]. Університетську споруду, як і будівлі Першої і Другої гімназій та інших закладів, звели з київської цегли, яку виготовляли на цегельні Йоганна-Сигізмунда Ейсмана. Його син Густав Ейсман, мільйонер, міський голова, згодом став професором університету.
Після відкриття Червоного корпусу університету в 1842 році викладачі та студенти перебралися ближче до навчального закладу. Земельні ділянки у Новій Забудові, до якої увійшла і Паньківщина, були дешевими, тому й оселялися тут незаможні мешканці. Власники забудовували свої садиби невеликими будинками, а кімнати недорого здавали викладачам і студентам. У місцевості, нижче університету, поступово сформувалося професорсько-студентське містечко — Латинський квартал.
Квартал втратив своє значення за радянської влади. Після закриття Михайлівського Золотоверхого монастиря у 1922 році студентів розселили в монастирських келіях, які перетворили на гуртожиток. А на межі 1950-х — 1960-х років побудували дванадцять п'ятиповерхових гуртожитків в університетському містечку в Голосієві[8].
«Український Парнас»[ред. | ред. код]
.jpg)
У Латинському кварталі сформувалося осереддя українського життя Києва — «Український Парнас».
Михайло Грушевський та інші стверджували, що українці спромоглися приховати у назвах Тарасівської, Паньківської і Микільсько-Ботанічної вулиць імена видатних українських діячів Тараса Шевченка, Панька Куліша і Миколи Костомарова[9]. Максим Рильський додав: «У часи тяжкого переслідування українського слова, української культури, української громадськості, прізвища ці — особливо перше — не могли ніяк бути прийняті міською управою, тому й виникли „компромісні“ назви вулиць не за прізвищами, а за іменами»[10].
.jpg)
Деякі дослідники висловлювали сумніви щодо цих тверджень[4]. Водночас Орест Левицький запевняв, що ця ініціатива належала священнику Петрові Лебединцеву: «В інтимних розмовах із земляками о. Лебединцев любив хвалитись, либонь за його порадою в новий плян вписані і такі назви вулиць, як Тарасівська, Паньківська й Нікольсько-Ботанічний провулок, немов би то на честь Шевченка, Куліша та Костомарова»[11].
Оскільки назва Паньківської вулиці перегукувалася з назвою місцевості Паньківщина, вдалося приспати пильність міської влади. Грушевський писав, що творці цієї «української маніфестації» свою мету «безперечно осягнули: покоління „свідомих українців“, ходячи сими вулицями, підморгували собі з видом хитрих авґурів і почували тихе вдоволення, що мають свої національні вулиці, прозвані йменнями найвизначнійших репрезентантів українства»[9].
.jpg)
У Латинському кварталі мешкали найвидатніші представники української інтелігенції тієї доби — Леся Українка, Іван Франко, Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Михайло Грушевський, Михайло Старицький, Василь Кричевський та інші.
.jpg)
На Тарасівській, 18 або, за словами Лесі Українки, «на Тарасах» стояв будинок Вишинських-Сікорських. З цією родиною дуже добре приятелювали Косачі[12]. Наталія Вишинська-Гроздова (1875—1946), учасниця гуртка «Плеяда», була похресницею Олени Пчілки і подругою Лесі Українки. Поетеса зупинялася у цьому будинку, про що згадувала 15 лютого 1890 року в листі до своєї матері: «Тепер живу у Сікорських у хаті Наталки. У неї дуже велика хата, де вона спить сама, і вона зараз же згодилась, навіть з радістю, жить зо мною сих кілька днів»[13]. У роки навчання в університеті тут мешкав Михайло Косач, Лесин брат. У грудні 1893 року в листі до нього поетеса написала: «Шкода, коли ти не приїдеш на Різдво до мене! ми б разом послухали еолову арфу перед університетом, подивились би на страшні тополі, і я б знову подумала, що мені вісімнадцять літ, що ми живемо на Тарасовській, де у мене на столику проліски стоять, у хаті рожеве світло, а в серці провесна»[14]. У гості на Тарасівську, 18 навідувалися Лисенки, Старицькі, а також Наталчин родич, майбутній видатний авіаконструктор Ігор Сікорський.
Згодом будинок Косачів розташовувався на тогочасній Маріїнсько-Благовіщенській вулиці (Саксаганського), 97. У ньому мешкали вчений і громадський діяч Михайло Драгоманов, його молодша сестра, матір Лесі Українки, українська письменниця Олена Пчілка і Леся Українка. Поетеса також проживала в будинках № 101 і 115.
У будинку на місці сучасного № 54–56 жили видатні письменники Іван Франко та Михайло Коцюбинський. У садибі, яка розташовувалася на місці сучасного будинку № 67, 1907 року жив видатний український письменник Борис Грінченко.
Приміщення будинку на Саксаганського, 91 займала редакція часопису «Літературно-науковий вісник». Тут мешкав український громадський діяч Євген Чикаленко. Неодноразово сюди навідувався український політичний діяч і письменник Володимир Винниченко.
У 1901—1904 роках у будинку на Саксаганського, 93 мешкав видатний український письменник-драматург Михайло Старицький. У будинку на Саксаганського, 95-Б квартирував український композитор Микола Лисенко. У 1912—1940 роках на Жилянській, 96 проживав визначний український актор, режисер і драматург Панас Саксаганський.
19 березня 1895 року на Тарасівській народився український поет Максим Рильський. У студентські роки він оселився на Саксаганського, 95-Б[15].
На розі Паньківської і Микільсько-Ботанічної вулиць розташовувалася садиба, яку 1908 року придбала родина Михайла Грушевського. На її території стояли головний будинок (№ 14) і флігель (№ 9). Частину приміщень здавали в оренду. Деякий час тут мешкали відомі митці і науковці, зокрема українські художники Василь і Федір Кричевські, Анатоль Петрицький, академік Олекса Новицький. До Грушевського навідувалися українські політики і діячі Центральної Ради, науковці з ВУАН і Наукового товариства імені Шевченка[16].
Під час наступу червоних на Київ садибу Грушевського обстріляли з панцирника запальними снарядами. Більшовицький ватажок Міхаіл Муравйов доповів Антонову-Овсієнкові: «Я наказав артилерії бити по висотних і багатих палацах, по церквах і попах… Я спалив великий будинок Грушевського, і він упродовж трьох діб палав яскравим полум'ям»[17]. Під час обстрілу загинув вартовий, що охороняв квартиру Грушевського. Іншою жертвою стала мати Грушевського — Глафіра Захарівна. Хоча її встигли винести і навіть доправити до Тарасівської лікарні, вона за кілька днів померла. У вогні загинула колекція українських старожитностей і значна частина творів Василя Кричевського. Либідська пожежна команда, яка розташовувалася поруч (на Тарасівській, 4), не вжила жодних заходів, щоб погасити пожежу. Натомість мародери виносили скрині і речі з охоплених вогнем квартир[18]. 1921 року будівлю № 14 остаточно знищили[4].
.jpg)
Музеї в Латинському кварталі[ред. | ред. код]
На території Латинського кварталу розташовано кілька музеїв:
- Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського у флігелі на Паньківській, 9.
- Музей Михайла Старицького на Саксаганського, 93.
- Музей «Іван Франко і Київ» на Саксаганського, 93-Б.
- Будинок-музей Миколи Лисенка на Саксаганського, 95-Б.
- Музей Лесі Українки на Саксаганського, 97.
- Музей Панаса Саксаганського на Жилянській, 96 (на стадії проєктування).
Студентське містечко[ред. | ред. код]
.jpg)
У Латинському кварталі студенти селилися у дерев'яних, одноповерхових будинках «на три вікна». У них були зазвичай три маленькі й низенькі кімнатки та крихітні сіни, схожі на дерев'яний ящик, із виходом на подвір'я. У своїх спогадах один із колишніх студентів університету залишив опис будинку на Великій Васильківській, в якому знімав кімнату в 1850-х роках. Садибу оперезував довгий дерев'яний паркан із навстіж відчиненою брамою. Хатка з вкритою мохом дерев'яною покрівлею була приземкувата з вкрай простим інтер'єром. На вікнах стояли журавці й китайські ружи. Стіни зазвичай фарбували в яєчно-жовтий колір або сумішшю сажі та крейди, розбовтаною у воді, в брудно-сірий. Стелі часто обсипалися. Повітря було сперте, задушливе. Із сіней тхнуло капустою й брудною помийницею. Узимку студенти в погано опалених хатах часто мерзли[19][20][21][22].
Найважливішою у студентському побуті була організація харчування. Студенти не обідали в готелях і корчмах. По-перше, було дорого, по-друге, університетське керівництво не дозволяло, щоб обереги молодь від негативного впливу з боку відвідувачів тих закладів. Натомість власники приватних будинків влаштовували у себе дешеві «студентські кухмістерські». Молодь, наприклад, з першої до п'ятої їла у міщанки Будераске на розі вулиць Володимирської і Саксаганського. Обід зазвичай складався з двох або трьох страв. Найчастіше подавали борщ, зрази, смажене м'ясо, вареники із сиром, кльоцки, галушки, бабку, вергуни, пончики[23][24].
Однак в інших місцях їдальні не відрізнялися різноманіттям. Наприклад, студенти з Волинської губернії 1859 року сильно скаржилися на страви, які їм подавали на Тарасівській вулиці. Один із них писав, що смажена картопля там тхнула свічковим салом. А щі, зварені з віджатим горохом, бобами або квасолею, були такими гидкими, що годилися лише для худоби[25][26].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Київ у 1654–1855 рр, 1904, с. 157—158.
- ↑ Kijów i jego pamiątki, 1901, с. 153—161, 198.
- ↑ Музей видатних діячів української культури, 2007, с. 3.
- ↑ а б в Сергій Білокінь, 2006, с. 104—134.
- ↑ Kijów i jego pamiątki, 1901, с. 167.
- ↑ Студентська субкультура університету святого Володимира, 2020, с. 147—148.
- ↑ Історія КНУ імені Тараса Шевченка. Інформаційно-обчислювальний центр КНУ імені Тараса Шевченка. Архів оригіналу за 30 квітня 2021. Процитовано 27 травня 2021.
- ↑ Комплекс університету імені Тараса Шевченка в Голосієві, 2015.
- ↑ а б Михайло Грушевський, 2005, с. 75.
- ↑ Рильський М. Із давніх літ, 1946, с. 37—38.
- ↑ Орест Левицький, 1913, с. 475.
- ↑ Новоград-Волинський і Косачі, 2010, с. 237–276.
- ↑ Леся Українка, 2021, с. 97, 479—480.
- ↑ Леся Українка, 2021, с. 247.
- ↑ Максим Рильський, 1946, с. 37.
- ↑ Звід пам'яток історії та культури України, 2003, с. 880—882.
- ↑ Авантюристи громадянської війни, 2000.
- ↑ Ганна Кондаурова (25.01.2018). Трагедія дому Грушевських. Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського. Архів оригіналу за 7 березня 2021. Процитовано 27 травня 2021.
- ↑ Спогади про університетське життя. № 85, 1876, с. 1.
- ↑ Спогади про університетське життя. № 87, 1876, с. 1.
- ↑ Студентська субкультура університету святого Володимира, 2020, с. 151—152.
- ↑ Мала енциклопедія київської старовини, 2005, с. 256.
- ↑ Спогади про університетське життя. № 113, 1876, с. 1—2.
- ↑ Мала енциклопедія київської старовини, 2005, с. 256—257.
- ↑ Спогади від дитинства до смерті, 1917, с. 186.
- ↑ Мала енциклопедія київської старовини, 2005, с. 257.
Джерела[ред. | ред. код]
- Бахтин М. Воспоминания из университетской жизни (Конца пятидесятых годов). Записки покойного киевского студента // Киевлянин. — 1876. — № 85.
- Бахтин М. Воспоминания из университетской жизни (продовження) // Киевлянин. — 1876. — № 87.
- Бахтин М. Воспоминания из университетской жизни (продовження) // Киевлянин. — 1876. — № 113.
- Сергій Білокінь. Садиба Грушевських – серце Латинського кварталу // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. — 2006. — Т. 6. — С. 104—134. Архівовано з джерела 16 січня 2021. Процитовано.
- Олег Будзинський, Світлана Панькова. Житловий будинок родини Грушевських // Звід пам'яток історії та культури України. Київ: М — С / П. Тронько та ін. — К. : «Українська енциклопедія» імені Миколи Бажана, 2003. — Т. 1, ч. 2. — С. 880—882.
- Михайло Грушевський. Не пора : На українські теми // Твори: у 50 т / П. Сохань, Я. Дашкевич, І. Гирич та інші. — Львів : Світ, 2005. — Т. 2. — С. 73–81.
- Федір Ернст. Київ: провідник. — К. : НКО-УСРР — ВУАН, 1930. — С. 191.
- І. В. Єльницький. Воспоминания И. В. Е(льницкого) от детства до смерти (1843—1869) // Русская старина: ежемесячное историческое издание. — 1917. — Т. 170, № 4—6. — С. 182—190. Архівовано з джерела 20 травня 2021. Процитовано.
- Оксана Забужко. І знову про «Покинуті секрети» // Сторінка Оксани Забужко у ФБ. — 2021. — 5 березня. Архівовано з джерела 7 березня 2021. Процитовано 20 травня 2021.
- Іконников Володимир Степанович. Київ у 1654–1855 рр: історичний нарис = Киев в 1654–1855 гг: исторический очерк. — К., 1904. — С. 157.
- Орест Левицький. Історія будови памятника Б.Хмельницькому у Київі // Літературно-науковий вістник. — 1913. — Т. LXII, № VI. — С. 475. Архівовано з джерела 20 травня 2021. Процитовано.
- Леся Українка. Листи (1876–1896). Повне академічне зібрання творів у 14 томах. — Луцьк : «Типографія „Від А до Я“», 2021. — Т. 11. — 608 с.
- Макаров А. Латинський квартал // Мала енциклопедія київської старовини = Малая энциклопедия киевской старины. — К. : Довіра, 2005. — С. 255—260.
- Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького: ілюстроване інформаційне видання / Н. Терехова та інші. — Головне управління культури і мистецтв виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації). — К. : Кий, 2007.
- Максим Рильський. Із давніх літ // Поезії. В 3-х томах. — К. : Державне видавництво художньої літератури, 1946. — Т. 1: Лірика. — С. 37—38.
- Віра Римська. Новоград-Волинський і Косачі // Новоград-Волинський. Історія міста. — Новоград-Волинський : НОВОград, 2010. — С. 237–276.
- Савченко В. А. Главнокомандующий Муравьев: «Наш лозунг — быть беспощадными!» // Авантюристы гражданской войны: Историческое расследование. — Харків : Фоліо, 2000. — 368 с.
- Самчук Т. В. Студентська субкультура університету св. Володимира (1834-1863). Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філософії. — Київський національний університет імені Тараса Шевченка Міністерства освіти і науки України. — К., 2020.
- Шевченко Лев. Монстри модернізму: комплекс університету ім. Т. Шевченка в Голосієві. — 2015. — 23 грудня.
- Ciechowski Wacław. Нове місто // Київ та його пам'ятні місця: з планом, краєвидами міста та кресленнями важливих будівель = Kijów i jego pamiątki: z planem, widokami miasta i rycinami ważniejszych budynków. — К. : Leon Idzikowski, 1901. — 352 с.
| |||||||||||
