Ленінізм — Вікіпедія

Ленінізм — політична ідеологія і практика перевороту та захоплення влади в Росії на початку XX ст., а також встановлення диктатури революційної партії більшовиків на чолі з її Центральним Комітетом (Партноменклатурою). Названа на честь російського революціонера-марксиста і політичного вождя більшовиків Володимира Леніна, який в чисельних творах виклав свої погляди на методи захоплення та утримання влади в країні.

  • Апологети вважають ленінізм цілісним «політичним та філософським вченням» про «соціалістичну революцію». І в цій якості логічним продовженням та вищим творчим розвитком марксизму в умовах переходу капіталізму у всьому світі до стадії імперіалізму; а також планом побудови соціалізму.
  • Критики вважають ленінізм еклектичним збірником публіцистичних есеїв політично авантюрної, але недостатньо освіченої людини, яка до того ж постійно міняла свої погляди[1] — про те, як слід створити партію змовників та як за її допомогою захопити владу в окремій, не досить економічно та політично розвиненій країні.

Загальні визначення[ред. | ред. код]

Ленінізм на думку його апологетів, містить політичну доктрину тактики та принципи «соціалистичного» устрою економіки, розроблені від марксизму, і інтерпретації марксистської теорії Леніним в аграрній Російської імперії початку XX ст. Ленінізм переформулював бачення Маркса взаємодії економіки і політики, що дозволило статися політичному перевороту на чолі з партією професійних революціонерів-змовників, а не стихійному повстанню робітничого класу як і пророкував Карл Маркс. Після Жовтневого перевороту 1917 і приблизно до 1922 року, практика керованої Леніним верхівки партії більшовиків (Раднаркому), названа пізніше Сталіним «ленінізмом» стала ідейною основою доктрини радянського соціалізму, зокрема, її реалізації в Радянському Союзі.

На думку критиків з рядів європейських марксистів, радянська форма економіки не має нічого спільного з соціалізмом, а є типовим прикладом державного капіталізму. Ще Карл Маркс писав про так званий «азійський спосіб виробництва» (або «азійську суспільно-економічну формацію» — проміжний етап історії людства між рабовласницьким ладом і феодалізмом), який і був соціально-економічним підґрунтям СРСР-Росії. До тогож багато політико-економічних ідей Ленін просто запозичив у Олександра "Парвуса" Гельфанда, що радянська компартійна історіографія усіляко приховувала.

Історія[ред. | ред. код]

У політичний мовний обіг термін «ленінізм» почав входити з 1922 року, після того, як участь Леніна в безпосередньому управлінні державою СРСР практично закінчилася. Після створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік у 1922 році ленінська доктрина стала домінуючою гілкою марксизму в СРСР, а після Другої світової війни в країнах-сателітах Східної Європи та деякий час в Китаї.

Як релігійний культ ленінізм почав остаточно формуватися у 1923 році, коли сам Ленін був тяжко та невиліковно хворим. Політбюро ЦК ВКП (б) намагалося увічнити його вже при його житті. Був створений в Москві «Інститут Леніна», почали видаватися багатотомної збірки творів Леніна. В країні почали з'являтися так звані «ленінські куточки», до яких сам Ленін не мав ніякого відношення[3]. Наступного року, в липні 1924-го, на п'ятому з'їзді Комуністичного Інтернаціоналу (Комінтерну), друг та соратник Леніна Григорій Зинов'єв популяризував слово «ленінізм» як марксистський ідеологічний термін, що став означати «революційний».

З 1930-х років право на трактування творчої спадщини Леніна привласнив собі Йосип Сталін, а після його смерті це право перейшло до «колективного органа» комуністичної влади — Політбюро ЦК КПРС.

Основні положення та ідеї[ред. | ред. код]

  • Про імперіалізм як вищу та кінцеву стадію розвитку капіталістичного суспільства; та про його «загнивання» та «розпад»;
  • Про створення партії більшовиків як партії нового типу, в якій демократія замінюється демократичним централізмом, а сама організація стає дисциплінованою та підкореною волі вождя організацією, націленою на державний переворот
  • Про соціалістичну революцію та переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну
  • Про «диктатуру пролетаріату» (диктатуру партії більшовиків) як метод утримання влади та форму політичного устрою в країні
  • «Вчення про компроміси» — про мистецтво політичних маневрів та угод з супротивниками для партії, яка перебуває в меншості. Або втілення загальновідомого ієзуітського принципу: «Ціль виправдовує усякі засоби» (для досягнення політичної мети всі засоби гідні)
  • Про «національне питання» багатоетнічної Росії та національно-автономний устрій країни
  • Про систематичне застосування масового терору та знищення провідних соціальних класів суспільства за допомогою масових розстрілів, репресій, ізоляції в концтаборах та штучного голоду.

Роль ленінізму в СРСР[ред. | ред. код]

Ленінізм в СРСР вважався стрижнем політичної доктрини КПРС та всієї офіційної радянської державної ідеології. Будь-яка важлива наукова або політична публікація повинна була починатися з цитування висловлення Леніна з порушуваного питання. Після цитати з Леніна повинна була йти цитата з актуальних рішень з'їзду КПРС або промов Генерального секретаря.

Спроби критики ленінізму вважалися державним злочином і каралися згідно зі статтею Кримінального Кодексу[4] як «антирадянська агітація і пропаганда»: в часи правління Сталіна довгостроковим ув'язненням або стратою, в післясталінський час — тюремним ув'язненням.

Праці закордонних науковців з критикою ленінізму в СРСР не видавалися, а саме їх існування замовчувалося. А їх авторів, якщо це були широковідомі вчені, проголошували «антирадянщиками» тощо.

Перші спроби критичного переосмислення комуністичної радянської ленінської спадщини з'явилися в кінці 1980-х років, під час керованих зверху політичних реформ — «Перебудова» та «Гласність». На думку тодішніх ліберальних критиків, що самі походили з лав КПРС, велику частку радянського «ленінізму» в дійсності становить сталінізм.

Новітнє ставлення в Росії[ред. | ред. код]

Новий етап критики ленінізму почався в Росії в третю декаду правління В. Путіна і партії «Єдина Росія».

В березні 2012 голова Синодальної Ради РПЦ Чаплін закликав

…всерйоз обговорити питання, чи не є екстреміськими матеріалами праці Леніна, Троцького та інших лідерів більшевиків. Як сьогодні треба відноситись до їх відтворення і до тих, хто сьогодня продовжує використовувати самі радикальні елементи цитати цих текстів для конструювання політичної практики і пропаганди[5][6].

Цю ідею в червні цього ж року розвинув головний науковий співробітник Інституту російської історії РАН, академік РАПН Володимир Лавров. Він офіційно запросив Слідчий комітет Росії провести експертизу праць Володимира Леніна на наявність у них екстремізму. Як пояснив Лавров, вождь Жовтневої революції не тільки публічно виправдовував тероризм, але й керував терористичною діяльністю, а також розробляв методи партизанської війни. Він пояснив, що «треба дати юридичну, правову оцінку злочинам проти людяності, які здійснив Ленін і які не мають строку давності». Керівництво Російської православної церкви (МП) схвалило цей запит історика[7][8].

Див. також[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Ален Безансон. Интеллектуальные истоки ленинизма. — М.: вид. МИК, 1998. — 304 с. ISBN 5-87902-029-0 (ориг.: Les Origines intellectuelles du léninisme, 1977)
  • Д. Лукач. Ленин. Исследовательский очерк о взаимосвязи его идей. — М.: Междунар. отношения, 1990. — 141 с. — ISBN 5-7133-0356-Х
  • Й. В. Сталин. Вопросы Ленинизма. — М., Партиздат, 1933.
  • Л. Троцкий, Г. И. Сафаров. Троцкий о Ленине и Ленинизме: сборник. — Рабочее изд-во «Прибой», 1925. — 211 с.
  • Кульчицький С. Володимир Ілліч Ульянов-Ленін: погляд з XXI століття / С. Кульчицький // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. — № 20 — Київ: Інститут історії України НАН України, 2011. — C. 29-76.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Олексій Юрчак, проф.ун-та Берклі: Ленинское тело: манипуляции [Архівовано 17 травня 2015 у Wayback Machine.]. - Радіо Свобода, 15.05.2015
  2. Nina Tumarkin. Lenin Lives! The Lenin Cult in Soviet Russia. - Ed: Harvard University Press, 1983. - 315 p. ISBN:9780674524309. 2-е, розширене перевидання — 1997. (рос. переклад: Нина Тумаркин. Ленин жив! Культ Ленина в Советской России — СПб: изд. «Академический проект», 1997.
  3. Радіо Свобода: «Путін ненавидить Леніна» — Чим відрізняється сучасний культ Путіна від культу Леніна [Архівовано 30 листопада 2019 у Wayback Machine.]. 30-11-2019
  4. Стаття 54 Кримінального Кодексу УРСР або стаття 58 Кримінального Кодексу РРСФР
  5. Інтерфакс: В РПЦ предлагают проверить на экстремизм работы Ленина и Троцкого [Архівовано 20 червня 2012 у Wayback Machine.](рос.)
  6. Правда. Ру: Труды Ленина хотят проверить на экстремизм. Архів оригіналу за 1 квітня 2012. Процитовано 29 серпня 2012. 
  7. В.Лавров: Суд в мавзолее. Обвиняемый — Ленин. — «Новая Гезета», № 70, 27.06.2012. Архів оригіналу за 01.09.2012. Процитовано 29.08.2012. 
  8. Вчени просить перевірити праці Леніна на екстремізм. Архів оригіналу за 27 серпня 2012. Процитовано 26 серпня 2012. 

Посилання[ред. | ред. код]