Лінійні кораблі типу «Кінг Джордж V» (1939) — Вікіпедія

«Кінг Джордж V» у 1945 році
Проєкт
Назва: тип «Кінг Джордж V»
Оператори: Велика Британія Велика Британія
Попередник: «Нельсон»
Наступник:

«Лайон» (запланований)

«Венгард» (фактичний)
Вартість: £7,393,134[1]
У експлуатації: 1940–1951
Побудовано: 5
Втрачено: 1
Віддано на
брухт:		 4
Основні характеристики
Водотоннажність: 36 727 т (нормальна)
42 076 т (повна)1
Довжина:
  • 227,1 м (загальна)
  • 213,4 м (по ватерлінії)
Ширина: 31,5 м
Осадка: 10,2 м
Потужність: 84000 кВт (110000 к.с.)
Двигуни:
  • 8 парових котлів Адміралтейського типу
  • 4 турбіни системи Парсона
Швидкість: 28,3 вузла (52,4 км/год)
Дальність
плавання:		 15600 морських миль (28900 км) при швидкості 10 вузлів (19 км/год)
Екіпаж: 1422
Навігаційне та
радіолокаційне обладнання:
  • Радар для виявлення повітряних цілей Type 281
  • Радар для виявлення надводних цілей Type 283
  • Радар Type 284
  • 4 артилерійських радари Type 285
  • 6 радарів для зенітної артилерії Type 282
Озброєння:
Бронювання:
Авіаційна група: 4 х Supermarine Walrus (до 1944 року)

«Кінг Джордж V» — тип лінкорів Королівського флоту Великої Британії часів Другої світової війни. Усього побудовано 5 кораблів: «Кінг Джордж V» (англ. King George V), «Принц Уельський» (англ. Prince of Wales), «Дюк оф Йорк» (англ. Duke of York), «Енсон» (англ. Anson), «Хау» (англ. Howe). Лінкори цього типу брали активну участь у боях Другої світової війни. Їх подальшим розвитком повинні були стати лінійні кораблі типу «Лайон».[2]

Історія створення[ред. | ред. код]

До проектування лінкорів нового покоління британці приступили ще у 1928 році, тому що згідно з положень Вашингтонської морської угоди, нові лінкори можна було закласти тільки в 1931-му. Однак, у зв'язку з економічною кризою, британський уряд різко скоротив військові витрати. Як наслідок, у 1929 році британці припинили розробку нових лінкорів.[3]

Лондонський морський договір 1930 року продовжив заборону на будівництво нових лінкорів до кінця 1936-го. Утім у ряді країн знайшли способи, як обійти умови договору і розпочати будівництво великих артилерійських кораблів ще на початку 1930-х. Зважаючи на це, Британське Адміралтейство вирішило в 1933-му розпочати проектування нових лінкорів.[4]

Перші проекти передбачали створення кораблів зі швидкістю 23 вузли та водотоннажністю близько 35 тисяч тонн. Вони мали бути озброєні вісьмома гарматами калібру 381-мм або 406-мм, неуніверсальною артилерію калібру 152-мм в казематах і набором 120-мм або 102-мм зенітних гармат. Однак ці ідеї були дуже швидко відкинуті.[5]

Подальше проектування нових британських лінкорів було пов'язане з британською політикою щодо обмеження морських озброєнь. Британія наполягала, щоб провідні морські держави будували нові лінкори з водотоннажністю у межах 25 000—28 000 тонн та калібром артилерії не більше 305-мм. Тому британці розпочали проектування лінійних кораблів саме під ці параметри.[6] До 1935 року були підготовлені 4 варіанти майбутнього лінкора. Їх водотоннажність коливалася від 28 130 до 28 500 тонн, озброєння 8-10 305-мм гармат, швидкість в районі 23 вузлів. Усі ці проекти поступалися навіть французькому лінійному крейсеру «Дюнкерк», не говорячи уже про лінкори, які будувалися в США та Німеччині.[7] В результаті, британське Адміралтейство переконалося, що неможливо створити повноцінний лінкор з такою водотоннажністю. Тому в 1935 році було вирішено розробляти нові лінкори в рамках договірного ліміту 35000 тонн. Відділ кораблебудування Адміралтейства запропонував на вибір 11 варіантів нового лінкора. Їх швидкість коливалася від 23 до 30 вузлів, а озброєння включало 356-мм, або 381-мм, або 406-мм гармати головного калібру.[8] 20 вересня 1935-го Рада Адміралтейства вибрала для подальшої розробки проект 15-B. Він мав наступні параметри: швидкість 27 вузлів, головний броньовий пояс 356 мм і озброєння з дев'яти 381-мм гармат в трьох баштах. Однак британський уряд вважав, що скоро вдасться досягти домовленостей про обмеження калібру гармат на нових лінкорах до 356 мм, тож дав розпорядження переробити проект. 12 листопада 1935 року Адміралтейству був запропонований варіант 14-L, що мав 12 356-мм гармат і швидкість 28 вузлів. Допоміжним калібром повинні були стати 114-мм гармати в баштових артилерійських установках.[9]

У січні 1936 року на Раді Адміралтейства було запропоновано замінити 114-мм гармати на 133-мм, хоча проектування останніх ще навіть не починалося.[10][11] Таким чином, вийшов варіант 14-O, який окрім нових гармат допоміжного калібру мав на 1-1,5 вузла більшу швидкість. У цей момент з'ясувалося, що запропоновані англійцями обмеження по калібру артилерії лінкорів не отримали підтримку інших учасників переговорів.[12] Тому слід було очікувати появи іноземних кораблів з 381-мм і 406-мм гарматами, утім британський уряд вирішив все ж залишити ГК своїх нових лінкорів без зміни. З однієї сторони британці хотіли подати приклад іншим країнам, а з іншої — перехід на новий калібр відклав би закладення нових лінкорів на рік.

Згідно з проектом 14-O бронювання майбутнього лінкора було розраховане на захист від снарядів калібру 356 мм. Перегляд бронювання в сторону його посилення призвів до відмови від верхньої носової чотиригарматної башти на користь двогарматної. Це було потрібно для компенсації збільшення ваги броні.[13] Остаточний варіант проекту отримав індекс 14-P.

21 квітня 1936 року британський парламент виділив кошти на виготовлення перших двох лінкорів проекту 14-P. Дане рішення викликало серйозні суперечки у військових і політичних колах. Так, У. Черчилль, що був тоді рядовим депутатом парламенту, у своєму відкритому листі від 1 серпня 1936-го, адресованому чиновникам з Адміралтейства, писав:

Якби я був на вашому місці, то ніщо не змусило би мене піддатися на прийняття 14-дюймовок. Адміралтейство потрапить в дурне становище, якщо вляпається в будівництво пари кораблів з 14-дюймовими гарматами, у той час як і Японія, і США візьмуться за 16-дюймові. Я подумав би про можливість відкласти закладення і надолужити упущені півроку під час будівництва. Жахлива ідея — будувати британські лінкори по 7 мільйонів фунтів, які не були б найсильнішими в світі! Як казав Фішер: «Британський флот завжди подорожує першим класом».

— Кофман В. Л. Лінійні кораблі типу «Кінг Джордж V»[14]

Офіційне замовлення на будівництво було видане 29 липня 1936 року, хоча проект на той час ще не був затверджений Адміралтейством. У жовтні наступного року британці вирішили будувати за проектом 14-P і наступні лінкори.[15] Таким чином вони хотіли виграти час і по-швидше ввести в стрій нові кораблі. Замовлення ще на три лінкори видали 16 листопада 1937-го.[16]

Адмірал Пітер Греттон (англ. Peter Gretton) після Другої світової війни так оцінив це рішення:

У світлі того, що сталося пізніше, я не можу погодитися з тим, що рішення будувати лінкори типу «Кінг Джордж V» було помилковим. Можливо, 5 кораблів і було забагато. Однак вони закрили дірку на короткий, але дуже важливий період, коли авіаносець ще не був здатний забезпечити власний захист. Я здригаюся від думки, що могло статися в 1940-му, якби флоту довелося покладатися тільки на «Нельсони», «Куін Елізабети» і «Ройял Соверени» як на головне джерело своєї сили. У 1945 році лінійний корабель був корисним доповненням до авіаносця. Але в 1940 році лінкор був надто важливий для оборони, іноді замінюючи авіаносець, Через те що у багатьох випадках, літаки не могли діяти ефективно.

— Сміт П. Захід володарки морів.[17]

Корпус[ред. | ред. код]

Лінкори типу «Кінг Джордж V» мали корпус з гладкою палубою та майже прямокутним міделем (коефіцієнт повноти 0,99), але з досить гострими обводами (коефіцієнт повноти 0,59). Форма корпусу була максимально проста і технологічна.[18]

Фотографія лінкору «Енсон» під час плавання з високою швидкістю

Висота надводних бортів вигляділа явно недостатньою для корабля такого класу. Це було пов'язано з сумнівною вимогою Адміралтейства забезпечити вогонь прямо по носі при нульовому куті встановлення гармат. У результаті, ніс вийшов плоским, без вигинів, що значно покращувало морехідні якості корабля. Слід відзначити, що вимоги Адміралтейства були виконані чисто формально — вести вогонь таким чином все одно не рекомендувалося через можливість пошкодження палуби та розташованого під нею обладнання. Як наслідок лінкори вийшли досить «вологими» кораблями — під час плавання на повному ходу вода заливала носову вежу і забризкувала лінзи далекомірів.[19]

Корпус лінкора розділявся на 19 водонепроникних відсіків. При будівництві використовувалися в основному заклепувальні з'єднання. Зварювання у той час було ще мало розповсюджене у британському суднобудуванні, а ряд дослідів, проведених в 1930-х роках, дали британським фахівцям підстави вважати, що зварене з'єднання є менш міцним при вибухових навантаженнях. З використанням зварювання виконувалися лише найменш важливі частини корпусу та надбудови.[19]

Велика висота броньового пояса дозволяла забезпечити лінкорам типу «Кінг Джордж V» вельми високий запас бойової плавучості. У зв'язку з цим конструктори змогли зменшити метацентричну висоту і надати хитавиці корабля досить плавний характер, що відмінно позначилося на точності ведення вогню.[19] Остійність лінкорів перебувала на високому рівні, кут перекидання при непошкодженому борті перевищував 60 °. У підсумку, розробникам вдалося добитися ефективного поєднання бойових властивостей і остійності, тому кораблі цього типу вважалися відмінними гарматними платформами.[19]

Розподіл вагових навантажень лінкора «Кінг Джордж V»
Статті навантаження (т) Корпус Обладнання Основні механізми Допоміжні механізми Озброєння Броня та ПТЗ Котельна вода Паливо Масло та авіаційне паливо Нормальна водотоннажність
Проектна 13500 1465 2292 411 6765 12500 300 3700 60 40990
Фактична 13830 1619 2366 402 7401 12413 255 3730 60 42076

Енергетична установка[ред. | ред. код]

У виборі енергетичної установки для нових лінкорів британські моряки проявили здоровий консерватизм. Хоча у 1931 році на есмінця типу A були встановлені котли, які виробляли пар з тиском у 35 атмосфер і температурою в 400 °C, але під час експлуатації з ними часто виникали проблеми. Вважаючи, що найбільш важливою характеристикою суднових машин є їх надійність, Адміралтейство вибрало проект силової установки, що володіла досить помірними параметрами пари.[20] Тиск у котлах становив 28,92 кгс/см² (28 атм.), а температура — 370 °C. Порівнюючи з лінійними кораблями інших країн, енергетична установка лінкорів типу «Кінг Джордж V» виглядала скромно, але разом з тим вона виявилася виключно надійною. До того ж, самі агрегати вдалося зробити відносно легкими. Уперше на лінкорах Королівського флоту був застосований блочно-ешелонний принцип компонування машинної установки. Чотири блоки механізмів, по одному на кожен вал, були повністю ізольовані один від одного. У кожен блок незалежно подавалися паливо, вода та масло.[21] До того ж, котельні та турбінні відділення по бортах чергувалися в шаховому порядку. Передбачалося, що всі агрегати зможуть працювати незалежно і навіть при дуже сильних пошкодженнях будуть залишатися функціональними як мінімум два машинно-котельні відділення. Розраховували навіть, що пар можна буде подавати з одного відділення в інше. На практиці це вимагало часу і повного збереження комунікацій між блоками.[21]

Пару виробляли 8 котлів «адміралтейського» типу. Пара з них подавався на турбіни з низькими оборотами, які були оснащені одноступінчастими редукторами. Освоїти виробництво ефективних двоступеневих редукторів британцям, на відміну від німців і американців, не вдалося.[21] Турбіни, у свою чергу, обертали чотири гвинти, діаметром 4,42 м кожен. Хоча герметизації силових установок приділялося велике значення і теоретично турбіни могли працювати навіть повністю перебуваючи під водою, дистанційного керування ними не передбачалося, внаслідок чого при повному затопленні машинних відділень контроль над турбінами втрачався.[21] Тим не менш, енергетична установка лінкорів типу «Кінг Джордж V» за рівнем надійності в цілому відповідала найкращим зразкам 1930-х років.[21]

Набагато гірше були справи з дальністю плавання. У проекті закладалася дальність 14 000 миль при швидкості 10 вузлів. Утім на практиці вона не досягала і половини цього значення. Конструктори під час проектування виходили з того, що при швидкості 10 вузлів буде витрачатися 2,4 тонни пального на годину. При цьому вони зовсім не врахували витрати палива на загальнокорабельні потреби, що становили 4 тонни на годину під час руху і 1,7 тонни на стоянці. У результаті витрата палива на швидкості 10 вузлів становила 6,5 тонн на годину.[22]

Цей недолік був особливо помітний під час операцій на Тихому океані, коли британським лінкорам інколи доводилося приймати паливо з американських фрегатів. Під час експлуатації кораблів були зроблені певні зусилля для збільшення запасу палива, зокрема, стали використовуватися для його зберігання відсіки подвійного дна. Тим не менш, показники «британців» залишалися скромними, наприклад, після всіх переробок «Енсон» міг пройти 6100 миль при швидкості 10 вузлів і лише 2600 миль при 27 вузлах. Інші лінкори серії не могли дотягнути навіть до цих показників.[22]

Електроенергію для корабельних потреб виробляли 6 турбогенераторів, які отримували пару від головної енергетичної установки. Потужність кожного генератора становила 330 кВт. Для екстрених ситуацій призначалися два аварійні дизель-генератори такої ж потужності. При цьому їх запуск вимагав часу, а сумарна потужність втричі поступалася основним генераторам і не дозволяла забезпечити корабельні потреби в належній мірі.[22] Зокрема, не вистачало енергії для універсальної артилерії. Під час роботи резервної системи виникали перевантаження, які призводили до її виключення. Електроенергія на лінкорі подавалася по двох кільцевих магістралях, але їх перемикання при відмові в екстрених ситуаціях було досить складною справою.[22]

Бронезахист[ред. | ред. код]

Бронювання лінкорів типу «Кінг Джордж V» стало подальшим розвитком американської системи бронювання кораблів «усе або нічого», уперше застосованої в Королівському флоті під час будівництва лінкорів типу «Нельсон».[23] Утім бронювання лінкорів «Кінг Джордж V» мало дуже суттєві відмінності. Розробники відмовилися від внутрішнього похилого розташування броньованого поясу, застосованого на «Нельсонах». По-перше, їх хвилювало те, що зовнішня обшивка могла бути пошкоджена навіть вогнем есмінців. По-друге, проведені в 1930-х роках дослідження показали, що при певних умовах снаряд може пройти всередину корабля без зустрічі з похилим броньованим поясом і розірватися в артилерійських погребах або машинному відділенні.[24]

На лінкорах «Кінг Джордж V» броньований пояс розміщувався ззовні обшивки. Його довжина становила 126,5 метрів і він повністю закривав артилерійські погреби та машинну установку, особливо з урахуванням того, що за цитаделлю були понижені ділянки поясу, які захищали артилерійські погреби від попадань на гострих курсових кутах. Висота поясу становила 7,16 метра, при нормальній водотоннажності, пояс ішов під воду на 3,66 метра.[25]

На відміну від багатьох лінкорів того часу, де застосовувалося вертикальне розташування цільних плит, «Кінг Джордж V» мав пояс, складений з трьох рядів плит, але скріплених дуже жорстко, за допомогою шипів і пазів.[26] При цьому, «Кінг Джордж V» мав найвищий броньовий пояс серед усіх тогочасних лінкорів. Британська броня відрізнялася високою якістю і перевершувала сучасну їй німецьку по опірності на 15-20 %.[27] Пояс міг захистити артилерійські погреби від влучання снарядів калібру 381 мм з відстані від 12300 м, а енергетичну установку — з відстані від 14300 м.[8] Його товщина коливалася від 381 мм в районі погребів до 356 мм в районі машинних відділень. Плити нижнього ряду клиноподібно тоншали до 140 і 114 мм відповідно. Пояс замикався траверзами, товщина яких варіювалася від 254 до 305 мм над броньованою палубою і до 51 мм під нею.[25] Міцною бронею було прикрито 70 % довжини корабля, що перевершувало показники будь-яких тогочасних лінкорів, окрім німецьких.[27]

Головна броньована палуба накладалася на верхній край броньованого поясу і закривала весь простір цитаделі, маючи товщину від 127 мм над машинним відділенням до 152 мм над артилерійськими погребами.[25] Палуба повинна була витримувати влучання 381-мм снарядів на дистанціях 27—31 км відповідно і 454-кг бронебійних бомб, скинутих з висот 3200—4500 м.[8] За межами цитаделі, на рівні з'єднання середнього і нижнього ряду броньованих плит поясу, розташовувалась нижня броньована палуба. Вона мала товщину від 64 до 127 мм в носі, і 114 мм — в кормі.[25]

При захисті артилерії головного калібру британці повернулися до розташування броньованих плит на артилерійських баштах без раціональних кутів нахилу, вважаючи, що в бою на великих дистанціях похила броня не дає переваг, але при цьому набагато складніша у виготовленні.[28] Вертикальна лобова плита башт мала товщину 324 мм, бічні плити — 174—224 мм, а задня плита — 174 мм. Дах захищала плита товщиною 149 мм.[25] Бронювання баштових барбетів було диференційованим і коливалося від 280 мм на тильних ділянках, до 343 мм на найбільш загрозливих, бічних. Захист універсальної артилерії лінкорів типу «Кінг Джордж V» виявився вкрай слабким — усього 25 мм.[29] Він не давав ніякого ефективного захисту і міг бути легко пробитий осколками великокаліберних снарядів.[30] Утім, подібна ситуація була характерна для більшості лінкорів побудованих у 1930-40-х роках.

Сумнівним нововведенням стала відмова від добре захищеної бойової рубки. Ґрунтуючись на досвіді Ютландської битви, британці прийшли до висновку, що вона являє собою дуже маленьку ціль, і немає сенсу витрачати на неї багато броні.[28] Також у британському флоті вважали, що при попаданні в рубку прилади керування все одно вийдуть з ладу, навіть без пробиття броні.[31] Через це броня рубка мала всього 76—114 мм вертикальної броні та 51 мм горизонтальної.[25] Такий захист був малоефективний навіть при потраплянні великих осколків.[28]

Підводний захист[ред. | ред. код]

Розробка підводного захисту (ПТЗ) лінкорів типу «Кінг Джордж V» велася на основі результатів випробувань за програмою Job-74, що завершилася в 1936 році.[32] Пізніше з'ясувалося, що випробування були неповними та враховували лише вплив підводних вибухів на конкретний відсік, а не на всю конструкцію в цілому.[30]

ПТЗ лінкорів розраховувався на протистояння контактним і неконтактним підводним вибухам еквівалентним по потужності 454 кг тротилу.[33] Він був побудований за принципом «сендвіча». Зовнішній шар відсіків, розділених поздовжніми перегородками, повинен був залишатися порожнім і розсіювати силу вибуху. Середній шар заповнювався рідиною і мав розподіляти силу ударної хвилі на більшу площу. Нарешті, третій шар залишався порожнім і повинен був запобігати гідравлічному удару по броньованій перемичці.[30]

Загальна глибина ПТЗ була зовсім недостатньою для корабля такого класу і коливалася від 4,11 м на міделі, до 4 м в районі носових башт головного калібру і всього 3 м в районі кормової башти.[34] У той час лінкори інших країн мали значно кращий підводний захист: «Рішельє» — 7 м на міделі[35], «Південна Дакота» — 5,45 м,[36] «Бісмарк» — 5,5 м,[37] «Літторіо» — 7,22 м,[38] «Ямато» — 7,15 м.[39] Навіть французький важкий крейсер «Альжері», який мав утричі меншу водотоннажність отримав ПТЗ глибиною 5 метрів.[40]

До слабких місць підводного захисту також можна віднести невдале сполучення з бортом і броньованою палубою. Вище ПТЗ перебувала лише тонка перегородка зі звичайної кораблебудівної сталі, яка легко руйнувалася під час вибуху. У той час приміщення, що знаходилися вище не були ізольовані, тому вода могла вільно розтікалася по відсіках. Ще однією помилкою було використання при виготовленні ПТЗ заклепувальних з'єднань, які досить легко вибивалися вибуховою хвилею. В цілому підводний захист лінкорів типу «Кінг Джордж V» був незадовільний і не міг ефективно захистити корабель навіть від влучання однієї торпеди.[31][28]

Озброєння[ред. | ред. код]

Артилерія головного калібру[ред. | ред. код]

Вибір артилерії головного калібру пояснювався не тільки політичними, але і технічними причинами. Після Першої світової війни, розробка і виробництво важкої корабельної артилерії в Британії занепало, тому для швидкої розробки нових гармат британцям не вистачало ресурсів.[3] 406-мм гармати лінкорів типу «Нельсон» хоч і були досить потужними, але їх конструкція вважалася безперспективною.[14]

Установлені на лінкорах типу «Кінг Джордж V» гармати MkVII мала приблизно такі ж характеристики як і MkI, що активно використовувалася британським флотом під час Першої світової. Утім нова гармата мала не дротяну, а скріплену конструкцію, що дозволило зробити її ствол більш міцним та легшим. Живучість ствола становила 340 пострілів повним зарядом, що було значно більше, ніж у попередніх гармат.

Заряджання MkVII відбувалося при фіксованому куті піднесення, що на перший погляд було кроком назад, але, на думку британських конструкторів, цілком компенсувалося спрощеним механізмом заряджання.[41] Разом з тим, подача боєприпасів викликала певні труднощі, оскільки для кращого захисту зарядних погребів, їх розмістили нижче снарядних. Фактична скорострільність становила 1,5 постріли на хвилину, що не перевищувало показників старших, але більш потужних 381-мм гармат.[42]

Зброя головного калібру розміщувалися в трьох баштах — двох чотирьохгарматних і одній двохгарматній. Парне розміщення гармат було викликане невдалим досвідом експлуатації трьохгарматних башт на лінкорах типу «Нельсон». Самі башти були дуже важкими — чотирьохгарматна важила 1582 тонни, двохгарматна 915 тонн, без урахування ваги гармат. Вони мали невисоку надійність, що призводило до пропусків у стрільбі під час боїв. Через відмову піднести корпус, передня башта при плаванні на високій швидкості заливалася водою і персоналу перевантажувального відділення доводилося працювати по коліна у воді. Утім кут піднесення гармат становив 40 °, що забезпечувало відмінну дальність стрільби.[43]

Недостатньо велика вага 356-мм снаряда частково компенсувався його конструктивною досконалістю. У міжвоєнний період британці значно удосконалили свої боєприпаси та добилися досить високого рівня їх ефективності. 356-мм снаряд мав високу бронепробиваємість і надійний детонатор, що дозволяло виводити з ладу добре броньовані німецькі лінкори.[41] Британські моряки повністю довіряли своїм снарядам і майже протягом усієї війни боєкомплект головних гармат лінкорів складався лише з бронебійних снарядів. Тільки під час операцій на Тихому океані у кінці війни, лінкори стали брати на борт невелику кількість фугасних снарядів для обстрілу берегових цілей.

Відстань пробивання німецької броні Wotan 356-мм гарматами MkVII [44]
Відстань 0 км 5 км 10 км 15 км 20 км 25 км 30 км 35 км
Бортова броня, мм 749 633 531 446 379 331 274 181
Палубна броня, мм - 22 42 65 86 115 176 381

Артилерія лінкорів типу «Кінг Джордж V» була в цілому досить ефективною. Відмови гармат траплялися і на інших лінкорах, зате точність і живучість британських Mk VII відповідала найвищим стандартам.[31] Основною проблемою був недостатній калібр — лише «Дюнкерк» і «Шарнхорст», побудовані в умовах дуже жорстких політичних і фінансових обмежень, поступалися британським лінкорам за цим показником.

Порівняльні характеристики артилерії головного калібру лінкорів побудованих у 1930-40-х роках[45]
Характеристики «Кінг Джордж V» «Венгард» «Шарнхорст» «Бісмарк» «Літторіо» «Норт Керолайна» «Айова» «Дюнкерк» «Рішелье» «Ямато»
Держава Велика Британія Велика Британія Велика Британія Велика Британія Третій Рейх Третій Рейх Італія Італія США США США США Франція Франція Франція Франція Японія Японія
Тип гармати Mk VII Mk I/N 28cmSKC/34 38cmSKC/34 Ansaldo1934 Mk6 Mk7 M1931 M1935 Type 94
Калібр, мм 356 381 283 380 381 406 406 330 380 460
Маса гармати, кг 80 256 101 605 53 250 111 000 111 664 100 363 121 519 70 535 94 130 165 000
Маса бронебійного снаряду, кг 721 879 330 800 885 1225 1225 560 884 1460
Маса ВБ у снаряді, кг ? 22 7,84 18,8 ? 18,36 18,36 ? 21,9 33,85
Початкова швидкість снаряду, м/с 757 749 890 820 850 (870) 701 762 870 830 780
Максимальна дальність стрільби, м 35 260 30 500 42 747 36 520 42 263 33 741 38 720 41 700 41 700 42 030

Система керування вогнем гармат головного калібру лінкорів «Кінг Джордж V» вважалася досить досконалою для 1930-х років. Вона включала в себе два командно-далекомірних пости (КДП), оснащених оптичними далекомірами. Перші два кораблі серії мали 15-футові далекоміри (база 4.57 м), на наступних, в передньому КДП встановлювали 20-футовий далекомір (6,07 м). Для визначення відстані використовувалися баштові далекоміри — 12,5-метрові в чотирьохгарматних і 9-метровий у двохгарматній.[46] Отримані дані оброблялися електромеханічними калькуляторами.[47] Ця система дозволяла добиватися при хороших погодних умовах 5—7 % влучень на відстані 6—8 миль.[42] Надалі, важливу роль під час керування вогнем стала грати радіолокація, але до самого кінця війни британські моряки надавали перевагу оптичним засобам спостереження.[48]

Універсальна артилерія[ред. | ред. код]

При виборі артилерії допоміжного калібру для нових лінкорів було вирішено встановити універсальні гармати. При цьому 152-мм артилерія вважалася занадто важкою і низькострільною проти повітряних цілей, а 114-мм занадто слабкою проти легких кораблів.[46] У підсумку конструктори зробили вибір на користь калібру 133 мм (5,25 дюйма), але ці гармати потрібно було ще розробити. Спочатку розраховували, що вони матимуть скорострільність 12 пострілів за хвилину, але вже при проектуванні її знизили 10 постр./хв, а на практиці цей показник не перевищував 7—8 постр./хв.[49] Розвинути більший темп стрільби не дозволяло роздільне заряджання, а при вазі снаряда 36,5 кг персоналу обслуговування було дуже важко підтримувати технічну скорострільність більше, ніж кілька хвилин.[46]

Башти з гарматами розміщалися у два яруси, що дозволяло їм концентрувати вогонь в будь-якому напрямку. Дальності стрільби цілком вистачало для бою з будь-якими легкими кораблями. Ці фактори робили універсальну артилерію лінкорів «Кінг Джордж V» ефективною зброєю проти надводних цілей. Утім на практиці їм ніколи не доводилося відбивати атаки есмінців.[50]

А от ефективність гармат проти повітряних цілей виявилася сумнівною. Велика дальність по висоті (15 км) і кут піднесення 70 ° з однієї сторони дозволяли вести ефективний вогонь по цілях на значній висоті, але з іншої сторони, гарматні снаряди не мали радіолокаційних детонаторів. Слід відзначити, що до кінця війни британський флот так їх і не отримав. Тому розрахунки гармат використовували лише механічний детонатор з уповільненням, але встановлювачі боєприпасів часто спізнювався на один залп.[50] Ще менш ефективними 133-мм гармати виявилися проти повітряних цілей на малих висотах, наприклад торпедоносців. Фактично, до скидання противником торпед, гармата встигала зробити лише два-три постріли без точної установки детонаторів. Цей факт підтвердив бій «Принца Уельського» проти японської авіації. Ситуацію погіршувала низька швидкість наведення важких башт — 10—11 ° за секунду.[49] Поява під час війни швидкісних літаків майже будь-якого призначення зробила 133-мм установки практично марними — вони просто не встигали йти за своїми цілями, особливо на близькій відстані.[51]

Управління вогнем здійснювалося з 4 КДП. На перших двох лінкорах були встановлені HACS MkIV, стабілізовані в двох площинах, на інших розмістили HACS MkV, що мали більш просторі приміщення для радіолокаційного обладнання.[52] Тим не менш, швидкість обробки даних залишалася недостатньою і в цілому британські системи управління зенітним вогнем помітно поступалися американським Mk37.[53]

Легка зенітна артилерія[ред. | ред. код]

Основою ближньої протиповітряної оборони британських кораблів була 40-мм автоматична гармата, яка за характерний звук при стрільбі дістала назву «Пом-пом». Конструктивно «Пом-пом», розроблений компанією «Віккерс» ще в роки Першої світової війни, був масштабно збільшеним кулеметом «Максим». Однак, передова на момент створення конструкція, до кінця 1930-х років встигла застаріти і незважаючи на проведену модернізацію, поступалася сучасним аналогам.

Початкова швидкість 40-мм снаряда була занадто низькою для ураження нових літаків. Фактично, прицільний вогонь по них можна було вести на дистанції менше 2-х кілометрів.[54] Для ураження цілі цими снарядами, що не мали дистанційного підривника, було потрібне пряме влучання у літак. Ще один серйозний недолік установки — ненадійність стрільби. Подача патронів здійснювалась у матер'яній стрічці, що часто призводило до заїдання і як наслідок перерв під час ведення вогню.[54] Восьмиствольна 40-мм установка масою 16 тонн могла діяти тільки від механічного приводу, а швидкості наведення не вистачало для ведення ефективної стрільби по пікіруючим бомбардувальникам.[54]

При проектуванні лінкорів розробники планували розмістити на них чотири восьмиствольних «Пом-пома» та чотири четверні установки із зенітними кулеметами Vickers .50 калібру 12,7 мм. Утім під час будівництва кораблів, від кулеметів відмовилися, а замість них установили ще два восьмиствольних «Пом-пома». 48 гармат легкої зенітної артилерії здавалися проектувальникам ефективним захистом від атак з повітря, але вже перші бої виявили серйозні недоліки у протиповітряній обороні лінкорів.[54]

Британці спробували вирішити проблему шляхом використання некерованих зенітних ракет UP. Вони мали вертикальний старт і після запуску випускали спеціальну повітряну міну на тросі, в якому повинен був заплутатися ворожий літак.[54] Ряд таких коробчастих установок для запуску ракет були розміщений на лінкорах Королівського флоту, включаючи «Кінг Джордж V» і «Принц Уельський». Утім ефективність нової зброї виявилася нульовою, але, ймовірно, саме потрапляння ворожого снаряда в таку установку призвело до сильного пожежі на лінійному крейсері «Худ» під час бою Данській протоці 24 травня 1941 року.[55] Після цього випадку всі установки ракет UP були зняті з кораблів.[56]

Надалі британський флот посилював ППО лінкорів шляхом установки на них ліцензійних версій зенітних автоматичних гармат іноземної розробки — швейцарських 20-мм «Ерлікон» і шведських 40-мм «Бофорс».[54] «Ерлікони» та одноствольні варіанти «Бофорса» не вимагали силового приводу і могли встановлюватися у будь-якому зручному місці корабля.[57] «Бофорс» удвічі перевершував «Пом-пом» по ефективної дальності стрільби, а «Ерлікон» при близько такій же стелі, мав учетверо більшу скорострільність.[54] Нові зенітні гармати встановлювалися на кораблях під час ремонтних робіт. Утім, «Ерлікони» з ручним наведенням, що розглядалися як останній рубіж оборони корабля, при повному відключенні енергії мали дуже скромні можливості, тому що і вибір цілі і наведення у такому випадку повністю здійснював стрілець, який майже не був захищений від вогню літаків.[58]

Тактико-технічні характеристики артилерії лінійних кораблів типу «Кінг Джордж V»
Характеристики MkVII[59] MkI[60] Pom-pom MkVIII[61] Bofors MkII[62] Oerlikon MkII[63]
Калібр, мм 356 133 40 40 20
Маса гармати, кг 80 256 4362 272 279 68
Довжина ствола, калібрів 45 50 40,5 56 65
Вага снаряду, кг 721 36,5 0,907 0,907 0,122
Початкова швидкість снаряду, м/с 757 792 731,5 829 830,5
Швидкість стрільби, п/хв 2 7-8 90 120 450
Дальність стрільби, м 35 260 21 400 6220 11 430 5715
Ефективна дальність стрільби, м — — 1555 2286 915

Авіаційне озброєння[ред. | ред. код]

Відповідно до уявлень 1930-х років, лінкори типу «Кінг Джордж V» повинні були нести катапульти і гідроавіацію. На корабельні літаки покладали завдання вести розвідку і коректувати артилерійський вогонь. Згідно з початкового проекту на лінкорах мали розмістити дві катапульти і чотири гідролітаки. Два із них повинні були знаходитися в ангарах і ще два — безпосередньо на катапультах. Утім такий спосіб визнали невдалим і вже у 1938 році залишили лише одну катапульту і два гідролітаки.[64]

Лінкори оснащувалися нерухомою поперечною катапультою D-IIIH, яка займала мало місця і була здатна розігнати до злітної швидкості літак масою 5,5 тонн. Як бортовий літак використовувалися біплани Walrus, які не мали можливості підвіски торпед. Фактично літаки мали тільки три перших лінкори. В подальшому, у зв'язку із розвитком радіолокації, розвідувальні літаки на лінійних кораблях стали не потрібні. Тому в 1944 році під час чергових ремонтних робіт авіаційне обладнання було демонтовано з усіх лінкорів.[64]

Радіоелектронне обладнання[ред. | ред. код]

Лінійні кораблі типу «Кінг Джордж V» спочатку не мали радіолокаційного обладнання. У 1941 році вони уперше отримали радари типу 279 — модернізовану версію 79Z. Від нього новий радар відрізнявся вбудованим пристроєм керування загороджувальним зенітним вогнем і здатністю виявляти повітряні цілі на відстані до 60 миль.[65] Пізніше радари типу 279 замінили на тип 281, який мав більшу дальністю виявлення цілей, і можливість керування вогнем як по повітряним, так і по морським цілям. Утім і вони були замінені на більш досконалі РЛС типу 285.[66] Усі ці станції працювали у метровому діапазоні.[67]

Для пошуку надводних цілей лінкори мали радари типу 271 і його вдосконалені версії — тип 272 і тип 273. Ближче до кінця війни британці почали оснащувати кораблі ще більш досконалими РЛС типу 293 і 277. Обидві станції працювали в дециметровому діапазоні і завдяки цьому могли виявляти навіть невеликі цілі.[67] Ще однією важливою перевагою цих станцій була можливість визначати висоту польоту повітряних цілей. Вогнем головного калібру управляли РЛС тип 284, а потім тип 277.[21] Слід зауважити, що за прямим призначенням ці радари використовувалися рідко. Британські моряки воліли застосовувати їх лише для пошуку цілей, а для точного наведення гармат використовували оптичні далекоміри. Так було і в бою «Дюк оф Йорка» проти «Шарнхорста», що проходив в умовах полярної ночі.[46]

Для управління вогнем зенітних автоматів «Пом-пом» використовувалися локатори типу 282 — по одному на кожен з 4 директорів, але на практиці їх ефективність була досить низькою.[21] До кінця війни кожен із лінкорів типу «Кінг Джордж V» ніс від 10 до 16 радарів різних типів.[67] Крім того, протягом 1941—1945 років, на кораблях серії була встановлена велика кількість радіопеленгаторів різних типів і детекторів попередження про радіолокаційне опромінення.[21] Важливою складовою радіоелектронного обладнання стали розпізнавальні пристрої «свій-чужий». Утім на британському флоті тоді панувало правило — екіпаж корабля не повинен відкривати вогонь, поки не пересвідчиться, що перед ним противник. Через це пристрої «свій-чужий» не встановлювали на артилерійські радари.

Екіпаж[ред. | ред. код]

Під час розробки лінійних кораблів типу «Кінг Джордж V» планували, що екіпаж одного лінкора буде нараховувати 1409 осіб (70 офіцерів і 1339 старшин та матросів), у той же час екіпаж флагманського корабля становитиме 1543 особи (109 офіцерів і 1434 старшин та матросів). Фактично екіпаж був завжди більше проектного, в основному за рахунок обслуги легкої зенітної артилерії, установленої після будівництва кораблів. Утім подібна ситуація була характерна і для лінкорів інших країн. У 1941 році «Принц Уельський» мав екіпаж у складі 1521 людини. На «Кінг Джордж V» у 1944 році служили 1582 людини. Команди «Дюк оф Йорка», «Енсона» і «Хау» до 1945 року нараховували по 1556 чоловік.[68]

Модернізації[ред. | ред. код]

Велика Британія, проаналізувавши досвід бойового засовування лінкорів типу «Кінг Джордж V», розпочала у 1942 році їх модернізацію. В комплекс робіт по модернізації кораблів входили:

  • Встановлення розмагнічувального пристрою;
  • Встановлення гідролокатора;
  • Встановлення системи дистанційного керування зенітними автоматами;
  • Встановлення додаткових наглядових постів;
  • Встановлення броні для захисту приміщень операторів РЛС, приводів кермувального пристрою і силових кабелів башт універсальної артилерії;
  • Встановлення додаткових водонепроникних перегородок і облаштування водонепроникних шахт;
  • Подовження мережі водовідливних насосів та встановлення переносних помп;
  • Дублювання протипожежної системи;
  • Установка аварійної освітлювальної мережі;
  • Розміщення енергетичних агрегатів на ударостійких платформах;
  • Дублювання силових приводів універсальної артилерії.[69]

Особливе значення під час війни надавали посиленню протиповітряної оборони лінкорів, так як практика чітко показала, що вона є недостатньою. Але ці заходи стримувалися нестачею зенітних гармат, оскільки «Пом-помів» не вистачало, а ліцензійне виробництво «Бофорсів» і «Ерліконів» почалося тільки під час війни. Велику повагу викликали автоматичні гармати «Бофорс» — британські моряки вважали їх удвічі ефективнішими, ніж «Пом-поми».[70]

«Кінг Джордж V» отримав у першій половині 1941 року один восьмиствольний та один четверний «Пом-поми», які були розміщені на дахах башт головного калібру, і 18 одноствольних «Ерліконів». До травня 1943-го число останніх збільшилося до 38. Навесні 1944 року встановили ще 3 восьмиствольних «Пом-поми», а четверний зняли. Заодно були демонтовані і 12 одноствольних «Ерліконів», із заміною їх на 6 двоствольних установок тієї ж марки. Крім того на лінкорі розмістили два четверних «Бофорси» американського виробництва.[56]

«Принц Уельський» отримав 2 восьмиствольних «Пом-поми», встановлених на дахах башт головного калібру, а також 7 одноствольних «Ерліконів» та 1 одноствольний «Бофорс» армійського виробництва з ручним керуванням.[56]

«Дюк оф Йорк» отримав 8 одноствольних «Ерліконів» навесні 1942-го, через рік їх кількість була збільшена до 26. Два із них у червні 1944-го замінили на спарені. З вересня 1944 року по березень 1945-го лінкор проходив капітальний ремонт, в ході якого, легке зенітне озброєння суттєво змінилося. На «Дюк оф Йорк» додали 2 восьмиствольних і 8 четверних «Пом-помів», 2 четверних «Бофорси», а кількість 20-мм гармат збільшили до 57 — 8 спарених і 41 одинарна.[56]

«Енсон» отримав влітку 1943-го 22 одностворльних «Ерлікони». Під час чергового ремонту, що завершився у березні 1945 року, на лінкор установили 2 восьмиствольних «Пом-поми» і 6 четверних «Бофорсів». Також на нього встановили 10 спарених «Ерліконів», а кількість одинарних 20-мілліметровок збільшили до 53.[56]

«Хау» отримав 22 одноствольних «Ерлікони» влітку 1943 року. До травня 1944-го, у результаті глибокої модернізації, на нього додатково установили 2 восьмиствольних «Пом-поми» і 2 четверних «Бофорси». Також з'явилися 4 спарених «Ерлікони», а кількість одинарних збільшилась до 34. Улітку 1945 року з Лінкора зняли усі одинарні «Ерлікони», а замість них установили 6 четверних «Пом-помів» та 18 одинарних «Бофорсів».[71]

Крім того кораблі регулярно проходили модернізацію радіоелектронного обладнання, яка була описана у розділі «Радіоелектронне обладнання».

Історія експлуатації[ред. | ред. код]

«Кінг Джордж V»[ред. | ред. код]

«Кінг Джордж V» у 1941 році

Головний корабель серії був закладений 1 січня 1937 року на верфі компанії «Віккерс-Армстронг» (англ. Vickers-Armstrongs) в місті Ньюкасл-апон-Тайн. Спущений на воду 21 лютого 1939 року, офіційно вступив у стрій 11 грудня 1940-го.[16] У січні 1941 року, ще до досягнення повної бойової готовності, лінкор здійснив перехід через Атлантику, доставивши у США нового британського посла. На зворотному шляху «Кінг Джордж V» прикривав конвой. У березні 1941-го брав участь у рейді на Лофотенські острови.[72]

У травні 1941 року «Кінг Джордж V» брав участь в операції проти німецького лінкора «Бісмарк». 27 травня 1941-го спільно з лінкором «Родней» вступив у бій з «Бісмарком» і випустив по ньому 339 снарядів головного і 660 універсального калібру. Потім корабель діяв у Північній Атлантиці, прикриваючи операції британського флоту, а також арктичні конвої. 1 травня 1942 року, під час однієї з таких операцій, через несприятливі погодні умови протаранив британський есмінець «Пенджабі». Есмінець затонув, а вибух глибинних бомб, які знаходилися на його борту завдав лінкору серйозних пошкоджень у носовій частині.[73]

Американські літаки Avenger та лінкор «Кінг Джордж V» під час боїв за Окінаву

Після ремонту «Кінг Джордж V» знову став флагманським кораблем Флоту метрополії і прикривав арктичні конвої.[74] Влітку 1943 року корабель перейшов на Середземне море і був включений до складу З'єднання H. 10—11 липня 1943-го «Кінг Джордж V» провів відволікаючу артпідготовку біля узбережжя Сицилії під час підготовки до висадки союзників на острів.[75] У першій половині 1944 року корабель пройшов ремонт і вирушив до Тихого океану, де увійшов до складу оперативної групи британського флоту, що діяла спільно з американськими ВМС. У липні 1945-го обстрілював гарматами головного калібру передмістя Токіо.[76]

Після завершення бойових дій на Тихому океані, лінкор вирушив до Австралії для проходження ремонту. Після чого у березні 1946 року повернувся до Британії. Далі корабель служив флагманом флоту, але вже наступного рокку був поставлений на новий ремонт. У 1948—1949 роках входив до складу навчальної ескадри, а у вересні 1949-го був виведений в резерв. 30 квітня 1957 року лінкор виключили зі складу флоту і на початку 1958-го продали на брухт.[74]

«Принц Уельський»[ред. | ред. код]

Закладений 1 січня 1937 року на верфі компанії Cammell Laird в Біркенхеді. Спущений на воду 3 травня 1939 року, став у стрій 31 березня 1941-го. Вже 22 травня 1941 року «Принц Уельський» вийшов у море на перехоплення німецького лінкора «Бісмарк». До складу з'єднання також входив лінійний крейсер «Худ». Вранці 24 травня, вслід за «Худом», лінкор вступив у бій з німецьким з'єднанням, яке складалося з лінкора «Бісмарк» і важкого крейсера «Принц Ойген». Після швидкої загибелі «Худа» «Принц Уельський» вів бій один. У лінкор потрапили 7 німецьких снарядів — 3 калібру 380 мм та 4 — калібру 203 мм.[77] Серйозних ушкоджень британський лінкор не отримав, хоча один із снарядів «Бісмарка» пробив наскрізь слабо броньовану бойову рубку корабля і вилетів з неї не розірвавшись, але встиг вивести з ладу всіх членів екіпажу, що знаходилися там.[78] Через технічні несправності вийшли з ладу спочатку одна гармата носової башти, потім вся башта, а згодом вийшла з ладу і кормова башта головного калібру. Після цього командир лінкора віддав наказ відступити.[79] У свою чергу, «Принц Уельський» добився трьох влучень 356-мм снарядами в «Бісмарк». Серйозних ушкоджень вони не заподіяли, але один із снарядів пробив носову паливну цистерну, що це змусило німців перервати операцію і почати відступ у Францію.[80]

«Принц Уельський» був занадто новим кораблем, за що і постраждав. Утім вже в першому короткому бою він заподіяв своєму супротивнику відчутні пошкодження. Виснажені артилеристи, що воювали більше зі своїми гарматами, ніж з німцями, не підозрювали, що вирішили результат не цього бою, а всієї битви.

— Сміт П. Захід володарки морів.[81]

Після ремонту у травні-липні 1941 року лінкор повернувся в стрій і в серпні 1941-го доставив британського прем'єр-міністра У. Черчілля на Ньюфаундленд для зустрічі з президентом США Ф. Рузвельтом.[82] Восени «Принц Уельський» ненадовго був включений до складу З'єднання H, після чого повернувся у Флот метрополії.[83] 25 жовтня 1941-го лінкор направили у Південно-Східну Азію. 28 листопада до «Принца Уельського» в Коломбо приєднався лінійний крейсер «Рипалс». 2 грудня обидва кораблі прибули в Сингапур.[80] Разом із есмінцями прикриття вони утворили З'єднання Z.[84]

Коли авіарозвідка виявила японський морський конвой, адмірал Т. Філліпс вирішив перехопити його і 8 грудня 1941 року вивів свої кораблі в море. Вранці 10 грудня британські кораблі були атаковані японськими бомбардувальниками-торпедоносцями G3M і G4M (всього 73 машини), що здійснили 6 послідовних атак на «Принц Уельський» та «Рипалс». Вже під час другої атаки «Принц Уельський» отримав 2 влучання торпедами у лівий борт. Майже всі приміщення вздовж борту виявилися затоплені, а корабель позбувся більшої частини електроенергії.[85] У зв'язку з цим механізовані установки гармат універсального і зенітного калібру не могли діяти, і вогонь по противнику вели лише 7 одинарних установок «Ерлікон» і один «Бофорс», що мав ручний привід.[86] В результаті четвертої атаки у правий борт лінкора потрапили 4 торпеди. Під час шостої атаки японці досягли одного влучання 250-кг бомбою. Через півтори години після початку атаки «Принц Уельський» перекинувся і затонув. Разом з кораблем загинуло 513 членів екіпажу, включаючи адмірала Філліпса.[80] Поразка значно підірвала бойовий дух британських військ, що обороняли Малайзію та Сингапур.[87]

«Дюк оф Йорк»[ред. | ред. код]

Лінкор був закладений 5 травня 1937 року на верфі компанії «Джон Браун» (англ. John Brown) в місті Клайдбенк. Спущений на воду 28 лютого 1940 року, став у стрій 4 листопада 1941-го.[16] У цей час лінкор «Принц Уельський» вирушив до Тихого океану, тому «Дюк оф Йорк» зайняв його місце у Флоті метрополії.[80]

«Дюк оф Йорк» веде вогонь із гармат головного калібру

У середині грудня 1941 року ще не повністю боєздатний лінкор здійснив плавання через Атлантику, доставивши в США У. Черчілля.[88] В лютому 1942-го британський прем'єр висунув ідею обміняти «Дюк оф Йорк» на 8 важких крейсерів американського флоту. Ідея була відкинута Першим лордом Адміралтейства на тій підставі, що Королівський флот не зможе швидко підготувати екіпажі для нових крейсерів.[89] Наступні 9 місяців лінкор прикривав арктичні конвої. У жовтні-листопаді 1942 року був флагманом З'єднання H. З грудня 1942 року по березень 1943-го перебував у ремонті. З 8 травня 1943 року став флагманським кораблем Флоту метрополії. У липні того ж року лінкор провів відволікаючу операцію біля берегів Норвегії. У жовтні прикривав американський авіаносець «Рейнджер» під час операції проти судноплавства в норвезьких водах.[90] Далі знову став на захист арктичних конвоїв.[91] 26 грудня 1943-го, під час прикриття конвою JW-55B, вступив у бій з німецьким лінійним крейсером «Шарнхорст», який намагався перехопити конвой.[91]

Члени екіпажу «Дюк оф Йорк» після успішного бою проти німецького лінійного крейсера «Шарнхорст»

Фактично бій вилився в тригодинне переслідування британцями німецького корабля. Вдалим попаданням «Дюк оф Йорку» вдалося пошкодити машинну установку противника, після чого, спільно з легкими силами, наздогнати його. Вогнем британського лінкора «Шарнхорст» був повністю виведений з ладу і втратив хід, а згодом був добитий торпедною атакою крейсерів та есмінців.[92] Під час битви «Дюк оф Йорк» випустив 446 356-мм снарядів і 686 133-мм. Із 52 залпів 31 накрили ціль, було зафіксовано не менше 13 прямих влучень головним калібром.[93]

У липні-серпні 1944 року «Дюк оф Йорк» прикривав авіаносці, що двічі атакували німецький лінкор «Тірпіц». З вересня 1944 року по березень 1945-го корабель проходив черговий ремонт, поєднаний з підготовкою до бойових дій проти Японії. Утім на Тихий океан лінкор прибув тільки в липні і практично не брав участі у боях, проте був присутній під час підписання акту про капітуляцію Японії.[91]

«Дюк оф Йорк» повернувся до Британії в липні 1946 року і відразу став на черговий ремонт. З грудня 1946 року по квітень 1949-го був флагманом Флоту метрополії. Потім його вивели в резерв, а у листопаді 1951-го поставили на прикол. 30 квітня 1957 року лінкор був офіційно виключений зі складу флоту і наступного року утилізований.[94]

«Енсон»[ред. | ред. код]

Був закладений 20 липня 1937 року на верфі Swan Hunter в Уолсенді. Спущений на воду 24 лютого 1940 року, став у стрій 22 червня 1942-го. У 1942—1944 роках входив до складу Флоту метрополії, прикривав арктичні конвої та авіаносні з'єднання під час їх операцій в норвезьких водах.[95] З червня 1944 року по березень 1945-го пройшов ремонт. В кінці квітня 1945-го разом з лінкором «Дюк оф Йорк» був перекинутий на Тихий океан для війні проти Японії. Утім «Енсон» взяв участь лише в одній операції — прикривав висадку в Гонконзі в серпні 1945 року, але вогню не відкривав.[96]

У липні 1946-го «Енсон» повернувся до Великої британії, пройшов черговий ремонт і в жовтні того ж року увійшов до складу навчальної ескадри.[97] У серпні 1950 року був виведений в резерв, 30 березня 1957-го виключений зі складу флоту і проданий на брухт.[98]

«Хау»[ред. | ред. код]

Був закладений 1 червня 1937-го на верфі Fairfield в Глазго. Спущений на воду 9 квітня 1940 року, став до ладу 29 серпня 1942-го. У січні-лютому 1943 року прикривав арктичні конвої, у березні-квітні — трансатлантичні.[99] У травні 1943-го увійшов до складу З'єднання H і брав участь у висадці союзницьких військ на Сицилію.[100]

У жовтні 1943 року повернувся до Флоту метрополії. У січні-квітні 1944 року пройшов ремонт, із серпня діяв в Індійському і Тихому океанах, головним чином прикриваючи рейди авіаносців. У травні 1945-го брав участь у підтримці військ, що висаджувалися на острів Окінава.[101] З липня і до кінця війни ремонтувався в Дурбані.

З вересня 1945 року став флагманом Східно-Індійського флоту. У Велику Британію повернувся в січні 1946-го і був включений до Флоту метрополії. З серпня 1946 року по травень 1948-го входив до складу Навчальної ескадри. У серпні 1949 року, після чергового ремонту, був виведений в резерв. У квітні 1957 року «Хау» був виключений зі складу флоту і 2 червня 1958-го проданий на брухт.[99]

Оцінка проекту[ред. | ред. код]

Лінкори типу «Кінг Джордж V» створювалися в умовах поступового занепаду Британської імперії, коли вона вже не могла дозволити собі розкіш «двохдержавного» стандарту, тобто британський флот мав бути не лише найсильнішим у світі, а й перевершувати флоти двох наступних разом узятих держав. У цій ситуації була зроблена ставка на не надто потужний, але досить численний тип кораблів. Лінкори типу «Кінг Джордж V» стали найбільшою серією лінійних кораблів 1930-1940-х років.[102]

Порівняння тактико-технічний характеристик лінкорів побудованих у 1930-40-х роках[прим. 1]
Характеристики «Кінг Джордж V»[29] «Бісмарк»[103] «Літторіо»[104] «Рішелье»[105] «Північна Кароліна»[106] «Південна Дакота»[107] «Айова»[108] «Ямато»[109]
Держава Велика Британія Велика Британія Третій Рейх Італія Італія Франція Франція США США США США США США Японія Японія
Водотоннажність, стандартна/повна, т 36 727/42 076 41 700/50 900 40 724/45 236 37 832/44 708 37 486/44 379 37 970/44 519 48 425/57 540 63 200/72 810
Артилерія головного калібру 2×4 и 1×2 — 356-мм/45 4×2 — 380-мм/47 3×3 — 381-мм/50 2×4 — 380-мм/45 3×3 — 406-мм/45 3×3 — 406-мм/45 3×3 — 406-мм/50 3×3 — 460-мм/45
Артилерія допоміжного калібру 8×2 — 133-мм/50 6×2 — 150-мм/55, 8×2 — 105-мм/65 4×3 — 152-мм/55, 12×1 — 90-мм/50 3×3 — 152-мм/55, 6×2 — 100-мм/45 10×2 — 127-мм/38 8×2 — 127-мм/38[прим. 2] 10×2 — 127-мм/38 4×3 — 155-мм/60, 6×2 — 127-мм/40
Легка зенітна артилерія[прим. 3] 4×8 — 40-мм/40 8×2 — 37-мм, 12×1 — 20-мм 8×2 и 4×1 — 37-мм, 8×2 — 20-мм 4×2 — 37-мм 4×4 — 28-мм 7×4 — 28-мм, 16×1 — 20-мм 15×4 — 40-мм, 60×1 — 20-мм 8×3 — 25-мм
Бронювання бортів, мм. 356 — 381 320 70 + 280 330 305 310 307 410
Бронювання палуб, мм 25 + 127…152 50…80 + 80…95 45 + 90…162 150…170 + 40 37 + 140 37 + 146…154 37 + 153…179 35…50 + 200…230
Бронювання башт головного калібру, мм. 324 — 149 360 — 130 350 — 150 430 — 170 406 — 184 457 — 184 432 — 184 650 — 190
Бронювання бойової рубки, мм 76 — 114 220 — 350 260 340 406 — 373 406 — 373 440 до 500
Енергетична установка, к. с. 110 000 138 000 130 000 150 000 121 000 130 000 212 000 150 000
Максимальна швидкість, вузлів 28,5 29 30 31,5 27,5 27,5 32,5 27,5

До недоліків лінкорів типу «Кінг Джордж V» зазвичай відносять кілька помилок, яких припустилися ще на стадії проектування. Через необґрунтовані тактичні вимоги — вести вогонь прямо по курсу при нульових кутах піднесення гармат — дальність плавання лінкорів виявилася недостатньою, а морехідні якості — невисокими.[110]

Серйозні проблеми були і з підводним захистом. Усі розрахунки проектувальників виявилися неправильними. Глибина захисту вийшла недостатньою, а його конструкція — недосконалою. У результаті «Принц Уельський» практично втратив боєздатність вже після влучання в нього двох відносно малопотужних японських авіаторпед.[31] Посприяло цьому і невдале рішення щодо забезпечення корабля енергією.[111]

Якщо розглядати суто лінкорний комплекс, то «Кінг Джордж V» виглядає доволі скромно у порівнянні зі своїми сучасниками, насамперед через недалекоглядний вибір артилерійського озброєння.[112] Теоретично лінкори мали добре бронювання, але на практиці воно не забезпечувало ефективного захисту від 380-406-мм снарядів. Зони невразливості, тобто діапазони дистанцій, на яких вже не пробивається бортова броня, але ще не пробивається палубна були у лінкорів типу «Кінг Джордж V» дуже обмеженими. Фактично лише кораблі з явно слабшим озброєнням, як «Шарнхорст», не становили для лінкорів особливої загрози. У найбільш невигідному становищі британські лінкори перебували в порівнянні з лінкорами типу «Айова» та «Ямато».[113]

Зони невразливості лінкорів типу «Кінг Джордж V» проти гармат лінкорів 1930—40-х років[114]
Тип лінкора «Шарнхорст» «Бісмарк» «Рішелье» «Літторіо» «Північна Кароліна» «Айова» «Ямато»
Зона невразливості по енергетичній установці, м від 9620 17 205 — 18 685 Немає Немає Немає Немає Немає
Зона невразливості по артилерійським погребам, м від 8510 15 725 — 26 455 19 980 — 24 790 23 310 — 25 900 18 685 — 19 240 Немає Немає

З іншого боку, усі сучасники британських лінкорів виявилися непогано захищеними від відносно легких британських снарядів і всі вони мали досить великі зони невразливості в бою проти лінкорів типу «Кінг Джордж V».[31] Тому теоретично британські лінкори потрапляли би у дуже невигідне становище, особливо на початку бою.[115]

Зони невразливості іноземних лінкорів проти гармат лінкорів типу «Кінг Джордж V»[115]
Тип лінкора «Шарнхорст» «Бісмарк» «Рішелье» «Літторіо» «Північна Кароліна» «Айова» «Ямато»
Зона невразливості по енергетичній установці, м 12 395 — 18 685 14 615 — 18 685 — — — 13 875 — 24 975 від 12 025
Зона невразливості по артилерійським погребам, м 6944 — 22 940 12 395 — 23 865 від 10 545 9204 — 21 803 16 465 — 24 975 13 875 — 26 640 від 12 025

Однак формальні розрахунки зон невразливості і реалії бойових дій помітно різнилися. На практиці, британські лінкори цього типу аж ніяк не виглядали явно слабшою стороною в боях з ворогом. Бойовий досвід показав, що табличні характеристики пробивання броні не мають вирішального значення під час бою.

Для лінкорів зі схемою захисту «все або нічого» більшість снарядів влучали в неброньовані частині корпусу, надбудови й гарматні установки. У бою «Бісмарка» з «Принцом Уельським» жоден зі снарядів обох сторін не влучив у головний броньовий пояс або головну броньову палубу. У другому бою з тим же лінкором і в битві «Дьюк оф Йорк» із «Шарнхорстом» німецькі кораблі були виведені з ладу без пробитих погребів і машин (за винятком випадкового влучання в гласис котельного відділення «Шарнхорста»). Тим не менш, обидва німецькі лінкори до кінця бою практично втратили хід, так що для «добивання» ворога британської 14-дюймовки цілком вистачало. У морському бою часів Другої світової війни стан систем керування стрільбою відігравало величезну, можливо навіть основну роль.

— Кофман В. Л. Лінійні кораблі типу «Кінг Джордж V»[115]

Кожна зброя ефективна лише тоді, коли її правильно застосовують. У цьому британські флотоводці Другої світової війни були в цілому на висоті.[116] Завдяки чому далеко не досконалі, але вміло застосовані лінкори типу «Кінг Джордж V» суттєво вплинули на війну на морі.

Примітки до таблиць[ред. | ред. код]

  1. ↑ Всі дані проектні
  2. ↑ Тільки на головному, а інші лінкори серії мали 10×2 — 127-мм/38 гармат
  3. ↑ Під час військових легка зенітна артилерія на лінкорах була значно посилена

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Burt, p. 389
  2. ↑ All the world's battleships. 1906 to the present. — p. 98.
  3. ↑ а б Балакин, Дашьян, 2006, с. 58
  4. ↑ Konstam A. British battleships 1939—1945 (2). Nelson and King Georges V classes. — Oxford: Osprey Publishing Ltd., 2009. — P. 17. — (New Vanguard). — ISBN 978-1-84603-389-6.
  5. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — М., 1997. — С. 2.
  6. ↑ Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1958). — Самара: АНО «Истфлот», 2007. — С. 3. — ISBN 978-5-98830-022-9.
  7. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 3.
  8. ↑ а б в Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1958). — С. 8.
  9. ↑ Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1958). — С. 10.
  10. ↑ Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1958). — С. 13.
  11. ↑ Балакин, Дашьян, 2006, с. 60.
  12. ↑ Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1958). — С. 12.
  13. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 5.
  14. ↑ а б Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 16.
  15. ↑ Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1939). — С. 15.
  16. ↑ а б в Konstam A. British battleships 1939—1945 (2). Nelson and King Georges V classes. — P. 20.
  17. ↑ Смит П. Закат владыки морей. — М.: АСТ, 2003. — С. 107. — (Военно-историческая библиотека). — ISBN 5-17-018726-2.
  18. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 6.
  19. ↑ а б в г Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 7.
  20. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 26.
  21. ↑ а б в г д е ж и Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 25.
  22. ↑ а б в г Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 28.
  23. ↑ Равен А., Робертс Д. Линейные корабли и линейные крейсеры британского Королевского флота. Выпуск 6. Линейные корабли Британского королевского флота типов King George V, Lion, Vanguard. — СпБ, 1997. — С. 9.
  24. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 9.
  25. ↑ а б в г д е Балакин, Дашьян, 2006, с. 61.
  26. ↑ Равен А., Робертс Д. Линейные корабли и линейные крейсеры британского Королевского флота. Выпуск 6. Линейные корабли Британского королевского флота типов King George V, Lion, Vanguard. — С. 10.
  27. ↑ а б Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 11.
  28. ↑ а б в г Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 12.
  29. ↑ а б Балакин, Дашьян, 2006, с. 59
  30. ↑ а б в Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 13.
  31. ↑ а б в г д Балакин, Дашьян, 2006, с. 247
  32. ↑ Равен А., Робертс Д. Линейные корабли и линейные крейсеры британского Королевского флота. Выпуск 6. Линейные корабли Британского королевского флота типов King George V, Lion, Vanguard. — С. 12.
  33. ↑ Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1958). — С. 20.
  34. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 14.
  35. ↑ Сулига С. В. «Ришелье» и «Жан Бар». — СпБ: Цитадель, 1996. — С. 13.
  36. ↑ Чаусов В. Н. Истребители линкоров. Американские суперлинкоры типа «Саут Дакота». — С. 36.
  37. ↑ Малов А. А., Патянин С. В. Линкоры «Бисмарк» и «Тирпиц». — С. 22.
  38. ↑ Малов А. А., Патянин С. В. Суперлинкоры Муссолини. Главные неудачники Второй мировой. — М.: Яуза, Коллекция, Эксмо, 2010. — С. 37. — ISBN 978-5-699-39675-7.
  39. ↑ Кофман В. Л. Японские линкоры Второй мировой. «Ямато» и «Мусаси». — М.: Яуза, Коллекция, Эксмо, 2006. — С. 44. — ISBN 5-699-15687-9.
  40. ↑ Кофман В. Л. Тяжёлый крейсер «Альжери» // Морская коллекция. — 2007. — № 4. — С. 11.
  41. ↑ а б Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 17.
  42. ↑ а б Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 18.
  43. ↑ Равен А., Робертс Д. Линейные корабли и линейные крейсеры британского Королевского флота. Выпуск 6. Линейные корабли Британского королевского флота типов King George V, Lion, Vanguard. — С. 5.
  44. ↑ Балакин, Дашьян, 2006, с. 238
  45. ↑ Балакин, Дашьян, 2006, с. 236—237
  46. ↑ а б в г Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 19.
  47. ↑ Равен А., Робертс Д. Линейные корабли и линейные крейсеры британского Королевского флота. Боевые средства флота. Ч.1. — СпБ, 1997. — С. 11.
  48. ↑ Балакин, Дашьян, 2006, с. 252
  49. ↑ а б Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1958). — С. 16.
  50. ↑ а б Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 20.
  51. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типов «Лайон» и «Вэнгард». — М., 1997. — С. 62.
  52. ↑ Равен А., Робертс Д. Линейные корабли и линейные крейсеры британского Королевского флота. Выпуск 6. Линейные корабли Британского королевского флота типов King George V, Lion, Vanguard. — С. 7.
  53. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типов «Лайон» и «Вэнгард». — М., 1997. — С. 64.
  54. ↑ а б в г д е ж Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 21.
  55. ↑ Равен А., Робертс Д. Линейные корабли и линейные крейсеры британского Королевского флота. Боевые средства флота. Ч.1. — СпБ, 1997. — С. 5.
  56. ↑ а б в г д Балакин, Дашьян, 2006, с. 62
  57. ↑ Равен А., Робертс Д. Линейные корабли и линейные крейсеры британского Королевского флота. Боевые средства флота. Ч.1. — С. 7.
  58. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типов «Лайон» и «Вэнгард». — С. 63.
  59. ↑ Campbell J. Naval weapons of World War Two. — P. 28.
  60. ↑ Campbell J. Naval weapons of World War Two. — P. 44.
  61. ↑ Campbell J. Naval weapons of World War Two. — P. 71.
  62. ↑ Campbell J. Naval weapons of World War Two. — P. 67.
  63. ↑ Campbell J. Naval weapons of World War Two. — P. 75.
  64. ↑ а б Равен А., Робертс Д. Линейные корабли и линейные крейсеры британского Королевского флота. Выпуск 6. Линейные корабли Британского королевского флота типов King George V, Lion, Vanguard. — С. 8.
  65. ↑ Равен А., Робертс Д. Линейные корабли и линейные крейсеры британского Королевского флота. Боевые средства флота. Ч.1. — С. 15.
  66. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 24.
  67. ↑ а б в Равен А., Робертс Д. Линейные корабли и линейные крейсеры британского Королевского флота. Боевые средства флота. Ч.1. — С. 17.
  68. ↑ British, Soviet, French and Dutch Battleships of World War II. — London: Jane's Publishing Company, Ltd., 1980. — P. 255. — ISBN 0-7106-0078-X.
  69. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 29.
  70. ↑ Равен А., Робертс Д. Линейные корабли и линейные крейсеры британского Королевского флота. Боевые средства флота. Ч.1. — С. 7-8.
  71. ↑ Балакин, Дашьян, 2006, с. 63
  72. ↑ Raven A. King George the fifth class battleships. — London: Bivouc Books Ltd, 1972. — P. 7. — (Ensign). — ISBN 1-85680-002-3.
  73. ↑ Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1939). — С. 38.
  74. ↑ а б Балакин, Дашьян, 2006, с. 64
  75. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 50-51.
  76. ↑ Konstam A. British battleships 1939—1945 (2). Nelson and King Georges V classes. — P. 42.
  77. ↑ Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1958). — С. 29.
  78. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 35.
  79. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 36.
  80. ↑ а б в г Балакин, Дашьян, 2006, с. 65
  81. ↑ Смит П. Закат владыки морей. — С. 328.
  82. ↑ Raven A. King George the fifth class battleships. — P. 11.
  83. ↑ Konstam A. British battleships 1939—1945 (2). Nelson and King Georges V classes. — P. 43.
  84. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 39.
  85. ↑ Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1958). — С. 35.
  86. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 43.
  87. ↑ Роскилл. С. У. Флаг Святого Георгия. Английский флот во Второй мировой войне. — М.: АСТ, 2000. — С. 104. — (Военно-историческая библиотека). — ISBN 5-237-05177-4.
  88. ↑ Raven A. King George the fifth class battleships. — С. 18.
  89. ↑ Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1958). — С. 23.
  90. ↑ Raven A. King George the fifth class battleships. — P. 26.
  91. ↑ а б в Балакин, Дашьян, 2006, с. 66
  92. ↑ Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1958). — С. 32-33.
  93. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 53.
  94. ↑ Garzke, William H., Jr.; Dulin, Robert O., Jr. (1980). British, Soviet, French, and Dutch Battleships of World War II. London: Jane's. ISBN 978-0-71060-078-3. p. 222.
  95. ↑ Chesneau, Roger (2004). King George V Battleships. ShipCraft 2. London: Chatham Publishing. ISBN 1-86176-211-9. p. 15.
  96. ↑ Raven A. King George the fifth class battleships. — P. 33.
  97. ↑ Konstam A. British battleships 1939—1945 (2). Nelson and King Georges V classes. — P. 44.
  98. ↑ Garzke, William H., Jr.; Dulin, Robert O., Jr. (1980). British, Soviet, French, and Dutch Battleships of World War II. London: Jane's. ISBN 0-7106-0078-X. p. 223.
  99. ↑ а б «HMS Howe.» [Архівовано 4 серпня 2014 у Wayback Machine.] www.naval-history.net
  100. ↑ Garzke, William H., Jr.; Dulin, Robert O., Jr. (1980). British, Soviet, French, and Dutch Battleships of World War II. London: Jane's. p. 224. ISBN 9780710600783.
  101. ↑ Chesneau, Roger (2004). King George V Battleships. ShipCraft 2. London: Chatham Publishing. p. 16. ISBN 1-86176-211-9.
  102. ↑ Смит П. Закат владыки морей. — С. 98.
  103. ↑ Балакин, Дашьян, 2006, с. 84
  104. ↑ Балакин, Дашьян, 2006, с. 102
  105. ↑ Балакин, Дашьян, 2006, с. 196
  106. ↑ Балакин, Дашьян, 2006, с. 156
  107. ↑ Балакин, Дашьян, 2006, с. 163
  108. ↑ Балакин, Дашьян, 2006, с. 168
  109. ↑ Балакин, Дашьян, 2006, с. 228
  110. ↑ Балакин, Дашьян, 2006, с. 62
  111. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 28.
  112. ↑ Konstam A. British battleships 1939—1945 (2). Nelson and King Georges V classes. — P. 19.
  113. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 58.
  114. ↑ Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 58.Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 58.
  115. ↑ а б в Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — С. 59.
  116. ↑ Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1958). — С. 47.

Джерела[ред. | ред. код]

  • All the world's battleships. 1906 to the present. — London: Conway Maritime Press, 1996. — ISBN 0-85177-691-4.
  • Campbell J. Naval weapons of World War Two. — Annapolis, Maryland: Naval Institute Press, 1985. ISBN 0-87021-459-4.
  • Robert O. Dulin, William H. Garzke. British, Soviet, French and Dutch Battleships of World War II. — London: Jane's Publishing Company, Ltd., 1980. — ISBN 0-7106-0078-X.
  • Балакин С. А., Дашьян А. В. и др. Линкоры Второй мировой. Ударная сила флота. — М.: Коллекция, Яуза, ЭКСМО, 2006. — 256 c.: ил. — (Арсенал Коллекция). — 3000 экз. — ISBN 5-699-18891-6, ББК 68.54 Л59.
  • Кофман В. Л. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V». — М., 1997.
  • Михайлов А. А. Линейные корабли типа «Кинг Джордж V» (1937—1958). — Самара: АНО «Истфлот», 2007. — ISBN 978-5-98830-022-9.
  • Равен А., Робертс Д. Линейные корабли и линейные крейсеры британского Королевского флота. Выпуск 6. Линейные корабли Британского королевского флота типов King George V, Lion, Vanguard.

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Лінійні кораблі типу «Кінг Джордж V» (1939)


  • Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Лінійні_кораблі_типу_«Кінг_Джордж_V»_(1939)&oldid=42253307