French
DeutschЛіпко Петро Іванович — Вікіпедія
| Петро Іванович Ліпко | |||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 Полковник (15.8.1917) Генерал-хорунжий (5.10.1920) | |||||||||
 | |||||||||
| Загальна інформація | |||||||||
| Народження | 3 (15) грудня 1876 Бірюч, Воронезька губернія, Російська імперія | ||||||||
| Смерть | березень 1930[1] (53 роки) Тарнів, Республіка Польща | ||||||||
| Громадянство | .svg){kind=small} УНР | ||||||||
| Alma Mater | Військова академія Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації | ||||||||
| Військова служба | |||||||||
| Приналежність | УНР | ||||||||
| Війни / битви | Російсько-японська війна Перша світова війна Українсько-радянська війна | ||||||||
| Нагороди та відзнаки | |||||||||
| |||||||||
Петро Іванович Ліпко (*3 грудня старого стилю (16 грудня нового стилю)[2] 1876, Бірюч, Воронізька губернія — †березень 1930[3]) — генерал-хорунжий Армії УНР.
Життєпис[ред. | ред. код]
Народився 3 грудня 1876 року у козацькому містечку Бірюч на Воронежчині. Походив із родини вихідців з села Браниця Бобровицького району Чернігівської області.
Навчання[ред. | ред. код]
Сидять зліва направо: Роман Гузар, Петро Левчук, Петро Ліпко, Семен Магаляс, Петро Мшанецький;
стоять зліва направо: 2-й — Василь Руцький, 4-й — Остап Луцький.
Перший ряд: Іван Омелянович-Павленко (1), Симон Петлюра (2), Михайло Омелянович-Павленко (3), Гаврило Базильський (4).
Другий ряд: Андрій Лівицький (5), Олександр Саліковський (6).
Третій ряд: Євген Архипенко (7), Олександр Удовиченко (8), Олексій Галкин (9), Олександр Загродський (10), Пінхас Красний (11), Марко Безручко (12), Андрій Долуд (13), Петро Ліпко (14), Андрій Гулий-Гуленко (15), Сергій Тимошенко (16)
Навчався у Воронезькій учительській семінарії, проте згодом обрав військову кар'єру.
З 1899 року навчався у Тифліському піхотному юнкерському училищі. У 1911 — в академії Генштабу.
Служба в російській армії[ред. | ред. код]
Несе службу офіцером 3-го запасного стрілецького батальйону, 108-го піхотного Саратовського полку, а згодом 17-го піхотного Архангельського полку, який дислокувався у Житомирі.
Бере участь у російсько-японській війні командиром стрілецької роти.
Під час Першої світової війни обіймає посаду начальника штабу 43-ї піхотної дивізії Південно-Західного фронту.
На службі Україні[ред. | ред. код]
В 1917 брав участь в українізації російських військових частин. З грудня 1917 командир 10-го українізованого корпусу на Румунському фронті. У 1918 старшина Армії УНР, служить у штабі 1-го Волинського корпусу. У 1918 за Гетьманату командує 2-ю пішою дивізією, яка знаходилась у Рівному.
За часів Директорії з січня 1919 року начальник штабу Чернігівської групи Армії УНР, а з лютого — начальник розвідувального управління Генштабу. У липні 1919 голова військової місії, яка проводила переговори з Польщею щодо спільних дій проти більшовицької Росії.
З травня 1920 начальник штабу Армії УНР. Звільнений із посади за власним бажанням у березні 1921 року.
5 жовтня 1920 року підвищений до звання Генерал-хорунжий.
На еміграції[ред. | ред. код]
З листопада 1920 року перебуває серед інтернованих частин української армії у таборах Польщі. Після 1921 виїхав до СРСР.[4].
Виїзд до СРСР[ред. | ред. код]
Через нестачу коштів Петро Ліпко дуже бідував, але нічого не міг подіяти. Тоді спробував відшукати знайомих у Москві, з якими навчався в Імператорській Миколаївській військовій академії і яких радянська влада залишила на службі, зокрема і в Військовій академії Робітничо-селянської Червоної армії.
Але сподівання, що вони допоможуть влаштуватися на викладацьку роботу, були марними. На заваді була його служба в петлюрівській армії[3]. Проживав у Носівці Ніжинського округу. Працював землеміром при окружному земельному відділі. 26 січня 1930 року його житло обшукали. Серед різних особистих документів чекісти відшукали рукописний лист письменнику Максиму Горькому на чотирьох сторінках. Це було відверте, різке, гнівне і публіцистичне послання до Горького у відповідь на статтю того в газетах «Правда» й «Известия» під заголовком «Механічним громадянам» СРСР". Петра Ліпка заарештували. 27 лютого 1930 року Судова Трійка при Колегії ГПУ УСРР винесла вирок: «Ліпка Петра Івановича розстріляти». У березні 1930 р. вирок був виконаний.
У серпні 1989 року Чернігівська прокуратура винесла рішення про реабілітацію Петра Ліпка[3].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Українська Вікіпедія — 2004.
- ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 24 березня 2020. Процитовано 21 березня 2020.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) - ↑ а б в Скрипник, Олександр (17 травня 2018). За лист до Горького – розстріляти! Доля останнього начштабу Армії УНР. Історична правда. Архів оригіналу за 24 лютого 2022. Процитовано 16 жовтня 2023.
- ↑ Перші репресії колишніх офіцерів і початок справи «Весна». Архів оригіналу за 9 листопада 2014. Процитовано 7 травня 2011.
Література[ред. | ред. код]
- Литвин М. Р., Науменко К. Є. Збройні сили України першої половини XX ст. Генерали і адмірали. Харків.: Сага, 2007. — 244 с. ISBN 978-966-2918-12-0
- Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
- Довідник з історії України / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — ISBN 966-504-439-7.
- Ліпко Петро Іванович. (рос.) // grwar.ru — Російська імператорська армія в Першій світовій війні.
- Скрипник О. За незалежну Україну — до останнього подиху [Архівовано 24 березня 2020 у Wayback Machine.].