French
DeutschМакогон Іван Васильович — Вікіпедія
| Макогон Іван Васильович | |
|---|---|
 | |
| Народився | 13 (26) жовтня 1907 Грушуваха, Барвінківський район, Харківська область |
| Помер | 19 серпня 2001 (93 роки) Київ, Україна |
| Поховання | Байкове кладовище |
| Країна |  УНР Українська Держава СРСР Україна |
| Національність | українець |
| Діяльність | художник |
| Alma mater | Харківський художній інститут |
| Відомі учні | Денисієвська Наталія Борисівна, Дяченко Валентина Олексіївна, Князик Олександр Веніамінович, Корнєв Володимир Маркович, Судьїна Таїсія Георгіївна, Іваненко Володимир Михайлович, Кошелєв Станіслав Дмитрович, Ульянов Борис Петрович, Дзвигай Ельза Йосипівна, Жирадков Юрій Олексійович, Непорожній Анатолій Кузьмович, Баланчук Михайло Несторович, Ричков Борис Вікторович, Кулябко-Корецька Людмила Мефодіївна, Довженко Ірина Павлівна, Олексієнко Микола Іванович, Олашин Василь Васильович і Савельєв Мар'ян Іванович |
| Заклад | Київський державний художній інститут |
| Членство | Національна спілка художників України |
| Автограф |  |
| Нагороди |      |
Макого́н Іва́н Васи́льович (13 [26] жовтня 1907, Грушуваха — 19 серпня 2001, Київ) — український скульптор, член Національної спілки художників України. Народний художник України.
Біографія[ред. | ред. код]
Народився 13 (26 жовтня) 1907 року в селі Грушувасі (нині Барвінківського району Харківської області) в селянській родині. В 1926–1931 роках навчався в Харківському художньому інституті в Абрама Менеса, Івана Северина, Семена Прохорова, Михайла Шаронова, Анатолія Петрицького, Олексія Кокеля, одночасно вивчав скульптуру у приватній майстерні Івана Севери.
Учасник Міжсоюзницької війни Німеччини та СССР, служив сапером у сталінських військах, був контужений. Після шпиталю працював у фронтовій газеті на Південному Кавказі. 1944 за станом здоров'я медики звільнили від строкової служби і направили у студію військових художників імені Митрофана Грекова у Москву[1].
З 1954 викладав у Київському художньому інституті (професор з 1971 року).
Помер 19 серпня 2001. Похований у Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52).
Творчість[ред. | ред. код]
Працював у галузі станкової та монументальної скульптури, у різних матеріалах.
Серед творів:
- композиція пам'яті скульптора І. Левицького (1934);
- портрет І. Северина (1937);
- «Прапор Перемоги» (1946); «Народний месник» (1948),
- «Арсенальці» на станції метро «Арсенальна» (1960, у співавторстві, демонтована у 1990-х);
- портрети — О. Гончара (1971), Б. Андрєєва (1978);
- пам'ятники — Михайлу Грушевському на Байковому кладовищі в Києві (1936),
- генерал-полковникові Ю. Щаденку на Новодівочому кладовищі в Москві (1952),
- Ю. Яновському на Байковому кладовищі (1961),
- Герою СССР Н. І. Сосніній на станції Тетерів (1968),
- організатору Голодомору С. Косіору в Києві (1970, демонтований у 2008).
До 125-річчя Тараса Шевченка зробив бюст Кобзаря для Канівського меморіального музею та ювілейну медаль, яка в 1939 році на республіканському конкурсі була відзначена як найкращий твір. Створив медаль до 100-річчя Є. Патона та інші.
У Національному художньому музеї України зберігається ряд творів скульптора, що характеризують різні періоди його творчості: «Композиція пам'яті скульптора І. Левицького» (1934; мармур); «Голівка дівчинки» (1934; граніт); «Портрет батька» (1937; теракота); «Портрет художника І. Северина» (1937; гіпс); «Жіноча голова» (1956; бронза); «Портрет письменника Ю. Дольд-Михайлика» (1960; гіпс); «Жіночий торс» (обпалена глина)[2].
Галерея робіт | |||||||||||
 |  |  |  |  |  |  . | |||||
надгробок О. Вербицького | надгробок Л. Дмитерка | пам'ятник Косіору | меморіальна дошка О. Міньківському | меморіальна дошка М. Федорову | надгробок Михайла Грушевського | ||||||
Відзнаки[ред. | ред. код]
Заслужений діяч мистецтв УРСР (з 1968 року). Народний художник України (з 1992 року). Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора і «Знак Пошани», медалями.
Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]
11 квітня 2008 року в Києві, на будинку по провулку Івана Мар'яненка, 14, в якому в 1960–2001 роках жив скульптор, встановлено бронзову меморіальну дошку (барельєф, скульптор І. І. Макогон)[3].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Ромоданова І., Поліщук Т. Скульптор та Муза, або Дві невигадані історії // «День». — № 130. — 2001. — 25 липня.
- ↑ Сайт Національного художнього музею України Архівована копія. Архів оригіналу за 3 червня 2016. Процитовано 18 червня 2012.
{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання) - ↑ Захоплюючий Київ[недоступне посилання з червня 2019]
Посилання[ред. | ред. код]
- Макогон Іван Васильович // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 29-30.
- Роготченко Олексій. Скульптор Іван Макогон
Джерела[ред. | ред. код]
- Макогон Іван Васильович // Мистецтво України : Біографічний довідник / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. — С. 388. — ISBN 5-88500-071-9.
- Макогон Іван Васильович [Архівовано 17 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1981. — Т. 6 : Куликів — Мікроклімат. — 552 с., [22] арк. іл. : іл., табл., портр., карти + 1 арк с.
- Макогон Іван Васильович // Художники України : Енциклопедичний довідник : Вип. 1 / Академія мистецтв України, Інститут проблем сучасного мистецтва ; редкол. В. Д. Сидоренко (голова) та ін. ; автор-упор.: М. Г. Лабінський. — К. : Інтертехнологія, 2006. — С. 358. — ISBN 978-966-96839-3-9.
- О. Роготченко. Скульптор Іван Макогон. МІСТ: Мистецтво, історія, сучасність, теорія: зб. наук. пр. / Ін-т проблем сучас. мистецтва НАМ України. Київ: Хімджест, 2010. Вип. 7. С. 323—331.
|
