Меря — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Меря (значення).
Меряни
Мапа фіно-угорських племен до приходу слов'ян
Кількість 109[1] (2021)
Ареал Росія Росія (схід Московської області, Владимирська, Івановська, Костромська та Ярославська області)
Близькі до: марійці, вепси
Мова мерянська
Релігія язичництво, православ'я

Меряни (Шаблон:Lang-mer) — давній фіно-угорський народ, споріднений з сучасними марійцями, що відіграв значну роль у формуванні російського етносу[2][3]. Існував на території сучасної Московської, Владимирської, Ярославської, Івановської й Костромської областей.

Історія[ред. | ред. код]

Вперше згадані в VI столітті готським літописцем Йорданом під назвою мерен. Згодом про меря оповідали і руські літописи. У «Повісті временних літ» меря розташована в районі озер Неро («Ростовське озеро») і Плещеєво («Клещина»).[4] За припущенням Леонтьєва, в VI столітті мерянські племена перемістилися з району середньої Оки (культура рязано-окських могильників) на північ. Найближчими до мері за походженням є племена мурома, мордва, і марійці, у меншій мірі — весь. Ця група племен, що включала у тому числі і населення, котре залишило пам'ятники типу Безводнінського могильника, сформувалася в другу половину I тисячоліття н. е. в результаті руху балтів з верхів'я Оки вниз за течією, аж до лівобережжя Волги. На початку X століття меря брала участь у військових походах Олега. Початок контактів зі східними слов'янами належить до IX–XI ст. Територія стала основою Володимиро-Суздальського князівства.

Дослідження[ред. | ред. код]

Мапа Окско-Волзького межиріччя (приблизно до 1350 року), на якій показані місця проживання мері та сусідніх племен

Одним з перших археологів, що досліджував мерянські пам'ятники в середині XIX століття, був граф Уваров. Розкопавши у XIX столітті понад 5000 курганів на етнічних московських територіях, він за сукупністю ознак ідентифікував ці угро-фінські поховання як мерянські. При розкопках навколо озера Неро були виявлені Сарське городище (племінний центр мері) і 19 селищ, що належали мері. Вказані поселення розташовувалися на схилах височин корінного берега озера, займаючи береги струмків і річок Сара, Устьє, Которосль в межах досяжності один від одного. Інший центр мерянських селищ розташований навколо озера Плещеєво. З меншою щільністю пам'ятники мері розташовані за течією річки Нерлі (Клязьминської), в околицях Ярославля і в Костромській області аж до Галича Мерського.

Вплив мері у формуванні російського етносу[ред. | ред. код]

Меря взяли участь в етногенезі сучасних росіян, що сформувалися з величезної кількості народів та племен[5][6]. Центральне місце серед них займав фіно-угорський народ меря[7][8][9].

Меря жила на території сучасних Ярославської, Івановської, частини Костромської, Владимирської, Тверської та Московської областей. Саме тут відбувалося формування етнічного ядра росіян. Найдавніші руські князівства: Ярославське, Московське, Володимиро-Суздальське, практично повністю збігаються з кордонами розселення мері[10][11].

На думку антрополога В. П. Алексєєва, фінський субстрат надавав серйозний вплив на формування середньовічного східнослов'янського населення, у тому числі на словен, кривичів і в'ятичів, але він не був основним компонентом у додаванні сучасного російського народу — протягом II тисячоліття він практично повністю розчинився. Сучасне східнослов'янське, і особливо російське населення за антропологічними ознаками відрізняється від середньовічного східнослов'янського населення і наближається до середньовічного західнослов'янського і південнослов'янського населення[12].

Щоб пояснити цей парадоксальний факт, Алексєєв пов'язує це з тим, що у російського та фінського населення були різні темпи приросту, через те, що у слов'ян була більш висока культура і рівень економічного та суспільного розвитку, а також з пізнішими слов'янськими міграціями на територію проживання східних слов'ян у перші століття II тисячоліття, переважно із заходу та південного заходу, які призвели до збільшення слов'янського населення та розчинення у ньому фінських етнічних елементів[12][13]

Культура[ред. | ред. код]

Цей розділ не містить посилань на джерела. Ви можете допомогти поліпшити цей розділ, додавши посилання на надійні (авторитетні) джерела. Матеріал без джерел може бути піддано сумніву та вилучено. (серпень 2018)

Меряни були носіями угро-фінської культури, що підтверджується численними археологічними розкопками. Існують припущення, що плем'я меря було спадкоємцем Дяковської культури. Серед занять мері можна виділити також скотарство, городництво, мисливський і риболовецький промисел. Масштабна археологічна експедиція, проведена в 2000-ті роки російськими археологами під керівництвом Н. Макарова на сільських поселеннях Волго-Окського межиріччя (Суздальське Опілля), виявила, що фінно-угорське населення цього краю освоїло землеробство не пізніше VII століття нашої ери і вирощувало ряд зернових культур. Серед ремесел були найрозвиненіші: ковальське, косторізне.

Сучасні меря[ред. | ред. код]

Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, погодивши стиль викладу зі стилістичними правилами Вікіпедії. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін. (листопад 2016)

Прямими нащадками літописних меря є мешканці північного сходу сучасної Московської області та прилеглих територій сусідніх областей.

Деякі історики, філологи й етнографи схильні вважати, що прямими нащадками літописних мерян є костромські марійці. У той же час, в Парфеньєвському, Антроповському, Вохомському, Нейському, Галицькому районах Костромської області, Мишкінському і Некоузському районах Ярославської області та інших є деякі корінні російськомовні мешканці, які хотіли б вважатися представниками народу меряни, хоча всі останні переписи населення їх записували росіянами. Сучасні меряни мають свої інтернет-сайти «merja.org», «Merjamaa — Мерянь Мастор», «Меряния» та інші, де представлені національні герб, прапор і гімн, бере участь в дискусіях на фінно-угорських мережах («Уралистика» та ін.)[14].

У 2010 році був знятий художній фільм «Вівсянки», присвячений життю сучасних нащадків мерян.

У наші дні київський лінгвіст О. Б. Ткаченко опублікував ряд праць, в яких він намагається довести, що кацкарі — прямі нащадки літописного народу меря[15]. Він зробив спробу реконструювати деякі особливості зниклої мови і висунув гіпотезу, що кацькарський говір склався під впливом місцевого фіно-угорського субстрату, також несе в собі кілька десятків слів, що походять з мерянської мови. Роботи О. Б. Ткаченка викликали дискусію в професійному середовищі, як доброзичливі відгуки за сміливий задум, так і різке неприйняття. Опоненти Ткаченка вказують на крайню проблематичність будь-яких реконструкцій, враховуючи майже повну відсутність фактичного матеріалу і від того безнадійність поставленого завдання і хиткість всіх теоретичних побудов. Тим не менше, слід зазначити, що на початку XX століття М. М. Виноградов у роботі «Галивонские Алеманы. Условный язык галичан (Костромской губернии)» згадує близько 200 слів імовірно мерянської мови, що вживались у мові костромичів і галичан аж до 3-ї чверті XVIII століття[16].

Окремі російські історики стверджують, що доказів того, що сучасні «меряни» є прямими нащадками однойменного літописного народу, не існує.

Життю сучасних «мерян» присвячені літературні твори сучасних письменників: повісті Дениса Осокіна (псевдонім Аіст Сергєєв) «Вівсянки»[17] і Алекса Авардіна (псевдонім Авардєнь Сандра) «Костромські канікули»[18]. У 2010 режисером Олексієм Федорченком знято художній фільм «Вівсянки», героями якого є представники древнього народу меря, що, за версією авторів фільму, збереглися до наших днів.

Кілька років тому якась група російських художників на чолі з Андрієм Малишевим проголосила себе мерянами. За вже готовою моделлю фіно-угорського етнофутуризму ці люди почали «гру подробицями», спробували за допомогою артпроєктів сконструювати нове язичництво і на його основі нову ідентичність. Етнофутуристи стверджують, що меряни — це і є ті, кого прийнято звати росіянами. У жовтні 2014 року на III Фестивалі мов в Новгородському університеті пройшла 50-хвилинна презентація мерянської мови. У травні 2014 року в «Новій галереї» в місті Іваново під час акції «Ніч музеїв» відкрився мерянський артпроєкт «Volga.Sacrum»[19].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Шаблон:Https://www.idelreal.org/a/32272820.html
  2. ↑ И В. Дубов Спорные вопросы этнической истории северо-восточной Руси IX—XIII веков (російською мовою). Архів оригіналу за 24 березня 2016. Процитовано 10 березня 2008.
  3. ↑ МЕРСКИЙ СТАН — НАСТОЯЩАЯ РОССИЯ? Лекция историка Александра Палия. Архів оригіналу за 7 січня 2022. Процитовано 6 січня 2022.
  4. ↑ Повість врем'яних літ, Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 1-21. Архів оригіналу за 29 червня 2020. Процитовано 27 грудня 2011.
  5. ↑ Леонід Залізняк. Від склавинів до української нації. Етнічні процеси в Київській Русі та походження білорусів та росіян. К: Бібліотека українця, 2004
  6. ↑ Наконечний Є. П., «Украдене ім'я. Чому русини стали українцями [Архівовано 25 листопада 2020 у Wayback Machine.]» / Передмова Я. Дашкевича.— 3-є, доп. і випр. вид. — Львів, 2001. — 400 с. — V. «Старший брат» ISBN 966–02–1895–8
  7. ↑ Рябинин Е. А. Финно-угорские племена в составе Древней Руси. СПб.: Издательство СПбГУ, 1997. — 260 с. — ISBN 5-288-01635-6.(рос.)
  8. ↑ Лозко Галина. Етнологія України. Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект. Російський етнос: міфи і дійсність. — К., АртЕК, 2002. — 304 с.
  9. ↑ Півторак Григорій. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». — К.: Академія, 2001. — 152 с.
  10. ↑ Напольских В. В. Проблема формирования финноязычного населения Прибалтики (к рассмотрению дилеммы финно-угорской предыстории) //Исследования по этногенезу и древней истории финноязычных народов. Ижевск, 1990.(рос.)
  11. ↑ Третьяков П. Н. У истоков древнерусской народности / АН СССР. Ин-т археологии. Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1970. (Материалы и исследования по археологии СССР; № 179). На финно-угорских окраинах Древней Руси. [Архівовано 9 березня 2018 у Wayback Machine.]
  12. ↑ а б Алексеев В.П. Происхождение народов Восточной Европы: Краниологическое исследование. Наука. 1969. {{cite book}}: |first= з пропущеним |last= (довідка)
  13. ↑ Ніколаюк Т.А. (2022). Спростування міфологеми про належність сучасних росіян до слов'янського етносу. Вчені записки ТНУ імені В.І. Вернадського. Серія: Історичні науки.
  14. ↑ Уралистика. Архів оригіналу за 26 квітня 2010. Процитовано 6 квітня 2019.
  15. ↑ Ткаченко О. Б. Сопоставительно-историческая фразеология славянских и финно-угорских языков. Киев: Наукова думка, 1979.
  16. ↑ Виноградов Н. Н. Галивонские Алеманы. Условный язык галичан (Костромской губернии). [Архівовано 26 вересня 2014 у Wayback Machine.]
  17. ↑ Овсянки. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 9 листопада 2014.
  18. ↑ Костромские каникулы. Архів оригіналу за 10 листопада 2014. Процитовано 10 листопада 2014.
  19. ↑ Игумен Виталий (Уткин) Этнофутуризм и сепаратизм. [Архівовано 16 лютого 2016 у Wayback Machine.]

Джерела та література[ред. | ред. код]

  • А. Г. Плахонін. Меря // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 621. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
  • Уваров А.С. Меряне и их быт по курганным раскопкам. Москва : в Синодальной типографии, 1872.(рос.)
  • Смирнов Ю. М. Ещё более загадочная нерева, «Домовой», N1, 1992, с.34-36
  • В. Л. Янин, М. X. Алешковский. Происхождение Новгорода (к постановке проблемы)\\журнал «История СССР», № 2, М.-Л., 1971, стр. 32-61
  • Осмо Пёусти СТОЛИЦЫ ФИННО-УГОРСКОГО МИРА, Неиллюстрированная интернет-версия, Osmo Pöysti, 2001—2004 ГОДА, Куру, Финляндия
  • Едвард Кінан. Російські міфи про київську спадщину. Київ: «Критика», 2001. 284 с.
  • Григорій Півторак. Етнічна належність Київської Русі та її консолідуючий етнос (Київська Русь як ранньоукраїнська держава). Історичний атлас України. Найдавніше минуле, Русь Київська держава. ГалицькоВолинська держава / керівник проекту й автор-упорядник Юрій Лоза. Київ : Видавництво «Мапа», 2010. С. 123–129.
  • Сергій Плохій. Загублене царство. Історія «Русского мира» з 1470 року до сьогодні. Харків : ТОВ «Видавництво «Фоліо», 2019. 320 с.
  • Павло Штепа. Московство: його походження, зміст, форми й історична тяглість. (4-е вид.). Дрогобич : Відродження, 2003. 416 с.
  • Павло Штепа. Українець і москвин: дві протилежності (4-е вид.). Дрогобич : Відродження, 2014. 688 с

Посилання[ред. | ред. код]


Етнологія Це незавершена стаття з етнології.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Етнічні групи
Мови
Історія
Культура
регіони
література
та преса
релігія
інше
¹ Приналежність є спірною.
Перегляд цього шаблону
  Тематичні сайти
Словники та енциклопедії
Нормативний контроль
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Меря&oldid=41624116