Музичний фільм — Вікіпедія

Музичний фільм — жанр кіномистецтва, який є намаганням виразними засобами кінематографу знайти візуальний еквівалент музиці. Це рідко вдається тому, що за формою ці два мистецтва дуже відмінні, проте образність є основою для кожного з них. Тому якщо до музичного ряду вдало знайдена драматургія, монтажна ритміка, тональність, колорит та композиція кадрів це створює ще більш хвилюючі образи. Ці образи є симбіозом візуального та музичного мистецтва.

Музичний фільм притаманний не тільки для художнього кінематографа, але і для інших родів цього мистецтва. Зокрема для документального кіно в якому просто фантастично може поєднуватись реальність життя і музика. Яскравий приклад тому «Клуб Буена-Віста» режисера Віма Вендерса.

Музичні фільми в Західному світі[ред. | ред. код]

Класична звукова епоха

1930-ті роки до початку 1950-х років вважаються золотим століттям музичного фільму, коли популярність жанру була найвищою у Західному світі.

Перші мюзикли

Музичні короткометражні фільми були створені Лі де Форестом у 1923-24 роках. Починаючи з 1926 року, було створено тисячі короткометражних фільмів Vitaphone, багато з яких включали групи, вокалістів та танцюристів. Найраніші повнометражні фільми з синхронізованим звуком мали лише музичні доріжки та випадкові звукові ефекти, які звучали коли артисти зображали своїх персонажів так само, як і в німих фільмах: без вербального діалогу. «Співак джазу», випущений в 1927 році компанією Warner Brothers, був першим фільмом зі звуковою доріжкою, що включала недієгетичну та дієгетичну музику, але мала лише короткий розмовний діалог. Цей фільм також був музичним, з піснями Ел-Джолсона "Брудні руки, брудні обличчя", "Тут, Тут, Тутсі", "Блакитні небеса" та "Моя мама". Історик Скотт Ейман писав: "Коли кіно закінчилося, зазвучали аплодисменти і в залі ввімкнули світло, дружина Сема Голдвіна, Френсіс, оглянула знаменитостей в натовпі. Вона побачила "жах на їхніх обличчях ", сказала вона, начебто вони знали, що "гра, яку вони грали протягом багатьох років, нарешті закінчилася". Проте лише деякі музичні композиції містили "живий" звук; більшість фільмів мали лише синхронну фонову музику. 1928 року Warner Brothers пішли на це у ще одному частково розмовному фільмі Джолсона , «The Singing Fool», який став блокбастерським хітом. Театри поспішили встановити нове звукове обладнання і найняти композиторів Бродвею, щоб писати мюзикли для екрану. Перший повністю розмовний повнометражний фільм, «Вогні Нью-Йорку», містив музичну композицію у нічному клубі. Ентузіазм аудиторії був настільки великий, що менш ніж за рік всі основні студії робили суто звукові картини. "Бродвейська мелодія" (1929) мала сюжет шоу-бізнесу про двох сестер, які змагаються за привабливого чоловіка, що співає та танцює. Розрекламований MGM як перший повнометражний «All-Talking, All-Singing, All-Dancing» фільм, він став хітом і отримав премію «Оскар» у номінації "найкращий фільм" 1929 року. Студії поспішили найняти талант зі сцени для головної ролі в надмірно знятих версіях бродвейських хітів. У «Параді кохання» (Paramount 1929) грали Моріс Шевальє та Жанет Макдональд, сценарій написав ветеран Бродвею Гай Болтон.

"Warner Brothers" випустили першу екранну оперету "Пісня пустелі" у 1929 році. Вони не шкодували ніяких витрат і зняли великий відсоток фільму в "Техніколорі". Слідом за нею вийшов перший повнокольоровий повністю розмовний повнометражний музичний фільм, який мав назву "На шоу" (1929). Найпопулярнішим фільмом 1929 року був другий повнокольоровий повністю розмовний повнометражний фільм, який мав назву «Золотошукачі Бродвею» (1929). Цей фільм побив всі рекорди касових зборів і залишався найкасовішим фільмом, який коли-небудь виходив до 1939 року. Раптом ринок затопили мюзикли, ревю та оперети. Наступні повнокольорові мюзикли випускались в 1929 і 1930 роках: "Вистава вистав" (1929), "Саллі" (1929), "Бродячий король" (1930), "Наступні три" (1930), "Яскраве світло" (1930), "Золотий світанок" (1930), «Утримуй усе» (1930), «Пісня розбійника» (1930), «Пісня полум'я» (1930), «Пісня заходу» (1930), «Солодка Кітті Беллерс» (1930), «Під місяцем Техасу» (1930), «Наречена полку» (1930 р.), «Вупі!» (1930), «Король джазу» (1930), «Віденські ночі» (1930), і «Знову поцілуй мене» (1930). Крім того, з'явилися десятки повнометражних музичних фільмів, випущених в кольорі.

У 1930 році в Голлівуді було випущено більше 100 музичних фільмів, але в 1931 році тільки 14. До кінця 1930 року глядачі були перенасичені мюзиклами, і студії були змушені вирізати музику з фільмів, які потім випускалися. Наприклад, "Життя вечірки" (1930 р.) спочатку випускалося як повнокольорова повністю розмовна музична комедія. Однак до того, як фільм вийшов, пісні були вирізані. Те саме відбулося і з фільмами «П'ятдесять мільйонів французів» (1931) і «Манхеттенський парад» (1932), обидва з яких були зняті повністю в «Техніколорі». Марлен Дітріх успішно співала пісні у своїх фільмах, а Роджерс і Харт написали кілька добре відомих фільмів, але навіть їхня популярність знизилася до 1932 року. Громадськість швидко почала асоціювати колір з мюзиклами, і таким чином, зниження їх популярності також призвело до зменшення кольорових постановок.

Пост-класична епоха[ред. | ред. код]

У 1960-х, 1970-х роках і продовжуючи до сьогоднішнього дня, музичний фільм перестав бути прибутковим жанром, на який можна було покластися для знімання фільмів, що обов’язково стануть успішними. Його аудиторія зменшилась і знімати музичні фільми стали менше.

Мюзикли 1960-х років

У 1960-х роках успіх у критиків та касові збори кінофільмів "Вестсайдська історія", "Циганка", "Музикант", "Моя чарівна леді", "Мері Поппінс", "Звуки музики", "Книга джунглів", "Повністю сучасна Міллі", "Олівер!" Та "Кумедна дівчина" показав перспективність традиційного мюзиклу. Також мюзикли французького кінорежисера Жака Демі, «Шербурзькі парасольки» та «Дівчата з Рошфора», мали великий успіх у критиків. Проте популярні музичні смаки значною мірою постраждали від рок-н-ролу та пов'язаних з ним свободи та молодості, і, власне, Елвіс Преслі створив кілька фільмів, які були прирівняні до старих мюзиклів за формою. Більшість музичних фільмів 1950-х та 1960-х таких, як "Оклахома!" і "Звуки музики" були прямими адаптаціями або перезаписом успішних постановок на сцені. Найуспішнішими мюзиклами 1960-х років, спеціально створеними для фільму, були Мері Поппіс та Книга Джунглів, два з найбільших хітів Діснея всіх часів.

Феноменальний касовий виступ "Звуків музики" дав головним студіям Голлівуду більшу впевненість у створенні тривалих, великобюджетних мюзиклів. Попри величезний успіх деяких з цих фільмів, наприкінці 1960-х і на початку 1970-х років Голлівуд також випустив велику кількість провальних мюзиклів, які, як виявилось, мали повність хибну думку про громадський смак. У комерційно та / або за критикою невдалі фільми входили "Камелот", "Веселка Фініана", "Привіт, Доллі!", "Мила Черіті", "Доктор Дуліттл", "Зірка", "Дорога Лілі", "Прощавайте, містер Чіпс", "Фарбуй свій вагон", "Пісня Норвегії", "У ясний день побачиш вічність", "Людина з Ла-Маншу", "Втрачений горизонт" та "Мейм". Колективно та індивідуально ці невдачі принесли шкоду кільком основним студіям.

1970-ті

У 1970-х роках кіномистецтво та мінлива демографія кінематографістів сприяли більшому акценту на грубий реалізм, тоді як чиста розважальність та театральність голівудських мюзиклів класичної епохи вважалися старомодними. Попри це, «Скрипаль на даху» і «Кабаре» були традиційнішими мюзиклами, які були адаптаціями сценічних шоу і мали великий успіх у критиків та аудиторії. Зміна культурних звичаїв і відмова від Кодексу Гейза в 1968 році також сприяли зміні смаків у фільмах. 1973 року фільм Ендрю Ллойда Веббера і Тіма Райса "Ісус Христос - суперзірка" зустрівся з деякою критикою релігійних груп, але був добре прийнятий. До середини 1970-х років кінематографісти уникали жанру на користь використання музики популярних рок та поп-груп як фонової, частково сподіваючись продати альбом саундтреку шанувальникам. Фільм «Шоу жахів Роккі Хоррора» спочатку випущений в 1975 році, був провалом у критиків, поки не розпочав нічні покази у 80-х роках і досяг культового статусу. 1976 рік ознаменувався випуском малобюджетного комічного мюзиклу «The First Nudie Musical», випущеного Paramount. Версія фільму «Бріолін» 1978 року була хітом; її пісні були оригінальними композиціями, виконаними в поп-стилі 1950-х років. Однак сиквел «Бріолін 2» (випущений в 1982 році) провалив касові збори. Вийшли фільми про виконавців, які містили сміливі драматичні та музичні номери, вплетені як дієгетична частина сюжетної лінії, як-от «Леді співає блюз», «Весь цей джаз» і «Нью-Йорк, Нью-Йорк». Деякі мюзикли, що вийшли у Британії, експериментували з формою, зокрема «О, що за чудова війна» Річарда Аттенборо (випущена в 1969 році), «Багсі Мелоун» Алана Паркера і «Томмі» та «Лістоманія» Кена Рассела. Досі випускалося чимало музичних фільмів, які були фінансово і у критиці менш успішними, ніж у розквіті мюзиклів. До них належать «Віз», «At Long Last Love», «Godspell», «Привид раю», «Кумедна леді» (продовження "Кумедної дівчини" ), «Маленька нічна музика» та «Волосся» серед інших. Гнів критиків на «At Long Last Love», зокрема, був настільки сильним, що його ніколи не випускали на домашньому відео. У 1970-х роках також вийшли фантастичні музичні фільми «Скрудж», «Синій птах», «Маленький принц», «Віллі Вонка та шоколадна фабрика», «Дракон Піта» та «Ліжко і мітла» Діснею. Останній отримав «Оскар» за найкращі візуальні ефекти.

З 1980 до 1990-х

До 80-х років фінансисти дедалі більше переконувалися в музичному жанрі, частково підтримуваним відносним здоров'ям музики на Бродвеї та лондонському Вест-Енді. Виробництво 1980-х і 1990-х років включали «Яблуко», «Ксанаду», «Брати Блюз», «Енні», «Зміст життя за Монті Пайтоном», «Найкращий маленький бордель в Техасі», «Віктор/Вікторія», «Вільні», «Швидкий вперед», «Кордебалет», «Маленька крамниця жахів», «Заборонена зона», «Абсолютні початківці», «Лабіринт», «Евіта» і «Всі кажуть, що я кохаю тебе». Однак фільм «Музику не зупинити» про гурт Village People, був жахливою спробою відродити мюзикли старого стилю і зустрів байдужість аудиторії в 1980 році. «Маленька крамниця жахів» була заснована на бродвейській музичній адаптації 1960-х років фільму Роджера Кормана, попередник пізніших адаптацій фільм-сцена-фільм, включаючи "Продюсери". Багато анімаційних фільмів цього періоду - переважно Діснею - включали традиційні музичні номери. Ховард Ашман, Алан Менькен та Стівен Шварц мали попередній досвід музичного театру і писали пісні для анімаційних фільмів за цей час. Починаючи з «Русалоньки» 1989 року, Діснеївське Відродження дало нове життя музичним фільмам. Інші успішні анімовані мюзикли включали «Аладдіна», «Горбаня із Нотр-Дама», і «Покахонтас» з власне Діснея, «Жах перед Різдвом» від Діснеївського відділу Touchstone Pictures, «Принца Єгипту» від DreamWorks, «Анастасію» від Фокс і «Південний парк» від Paramount. («Красуня і чудовисько» і «Король лев» були адаптовані для сцени після їх успіху як блокбастерів).

Див. також[ред. | ред. код]

Це незавершена стаття про кінематограф.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.