Міста України — Вікіпедія

Ця стаття є частиною серії статей про
державний лад і устрій
України
Категорія КатегоріяІнші країни
Міста України (населення на 2001)
Найдавніші міста України

Місто — статус деяких населених пунктів України. Зазвичай цей статус мають великі населені пункти, центри громад, але є винятки у вигляді маленьких міст (Угнів — 974 особи, Берестечко — 1711 особа та інші), що мають цей статус історично.

Кожне місто України має унікальний ідентифікатор в Кодифікаторі адміністративно-територіальних одиниць та територій територіальних громад (КАТОТТГ).

Значною кількістю міст (в межах 19–51) виділяються традиційно промислові області (особливо Львівська та Донецька).

Всього в Україні налічується 461 місто. Станом на 1 січня 2014 року в містах мешкало 60,5 % загальної чисельності населення країни[1].

Історія[ред. | ред. код]

Історія містобудування на території сучасної України сягає ще античних часів, коли у сточищі Південного Бугу виник укріплений племінний центр кімерійців - городище "Дикий сад". Пізніше на чорноморському узбережжі з'явились численні колонії грецьких переселенців. Серед них Борисфеніда, Херсонес (Севастополь), Пантікапей (Керч), Тіра (Білгоро-Дністровський), Керкінітіда (Євпаторія), Феодосія, Ольвія.

У часи середньовіччя міста слов'ян виникли у лісовій і лісостеповій зонах України починаючи переважно з ІХ ст. Серед них Київ, Чернігів, Любеч, Переяслав, Житомир, Василів, Вишгород, Білгород, Вручий, Іскоростень, Пересічень, Перемишль, Галич, Ужгород, Володимир. Після монгольської навали центр економічного життя українських земель змістився у західні регіони, де постали такі міста як Львів, Луцьк, Меджибіж, Острог, Корець. Вінниця, Бар, Умань, Черкаси.

Маґдебурзьке право з'явилося на Русі разом з німецькими колоністами, яких запрошував король Данило та його наступники. Очевидно, в ті часи маґдебурзьке право застосовували в руських містах тільки частково, серед німецької людності. Хоча існують припущення, що воно набуло поширення на всіх жителів цих міст вже в Галицько-Волинській державі. Наприклад, у лавничій книзі Перемишля за 1469—1480 роки є посилання на грамоту князя Лева І († бл. 1301) про передачу княжої церкви громаді міста (очевидно руській (давньоукраїнській)), що була самоврядною на німецькому праві[2].

З переходом Галичини під владу польських королів першими маґдебурзьке право повною мірою отримали найбільше тогочасне місто на українських землях — Львів у 1356 році, а також старі князівські столиці: Галич (1367), Белз (1377), Холм (1382), Перемишль (1389), Теребовля (1389). Урбанізація Галичини зростала швидкими темпами з супроводженням стрімкого поширення маґдебурзького права.

З початку XV ст. маґдебурзьке право набуло поширення на решту українських земель. Спочатку в містах, що були центрами воєводств, комітатів (у складі Угорського королівства) — Кам'янець-Подільський (1432), Луцьк (1432), Мукачево (1445), Київ (1494) (існують здогади про застосування в Києві магдебурзького права за Вітовта, тобто до 1430 року), Брацлав (1497).

У середині XVII століття в Україні нараховувалося 756 міст, в яких мешкало 1,4 млн. осіб. Велика кількість міст у цей період була зумовлена значним розосередженням ремісницького виробництва, промислів і торгівлі, а також прийнятим тоді порядком віднесення поселень до категорії міст.

Багато міст з'явилось на півдні України внаслідок російської політики колонізації захоплених земель, які отримали поштовху у розвитку з початком промислової революції наприкінці ХІХ ст., а потім - з початком радянської "індустріалізації".

Міста зі спеціальним статусом[ред. | ред. код]

Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус в Україні, визначений у Конституції. Зокрема, вони не входять до складу жодної області/АРК і мають особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування.[3][4][5][6]

Міста обласного значення[ред. | ред. код]

Колишня спеціальна характеристика (до 2020 року). Міста, які є економічними і культурними центрами, мають розвинуту промисловість, комунальне господарство, значний державний житловий фонд, з кількістю населення понад 50 тисяч осіб (указ 1958 р)[a]. В окремих випадках до категорії міст обласного підпорядкування за зазначеним указом можна було віднести міста з кількістю населення менш як 50 тисяч осіб, якщо вони мали важливе промислове, соціально-культурне та історичне значення, близьку перспективу подальшого економічного і соціального розвитку, збільшення кількості населення.

Станом на 1 січня 2020 року в Україні налічувалося 187 міст обласного значення. Після 17 липня 2020 з утворенням територіальних громад статус міст обласного значення був нівельований.

Міста районного значення[ред. | ред. код]

Станом на 1 січня 2009 року в Україні нараховувалось 280 міст районного значення[7]. На 1 січня 2020 року — 272 міста.

Кількість міст районного значення по областях станом на 2009 рік
Регіон Кількість

міст

Місце

за кількістю

Автономна Республіка Крим 5 24
Вінницька 12 7
Волинська 7 17
Дніпропетровська 7 18
Донецька 24 2
Житомирська 6 21
Закарпатська 6 22
Запорізька 9 13
Івано-Франківська 10 9
Київська 14 5
Кіровоградська 8 15
Луганська 23 3
Львівська 35 1
Миколаївська 4 25
Одеська 12 8
Полтавська 10 10
Рівненська 7 19
Сумська 8 16
Тернопільська 17 4
Харківська 10 11
Херсонська 6 23
Хмельницька 7 20
Черкаська 10 12
Чернівецька 9 14
Чернігівська 13 6
м. Київ 0 27
м. Севастополь 1 26
ВСЬОГО 280

Малі міста[ред. | ред. код]

Відповідно до Закону України «Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку малих міст» статус «малого міста» мають населені пункти, чисельність населення яких не перевищує 50 тис. осіб. Таких міст в Україні, відповідно до статистичних даних станом на 1 січня 2020 року, налічується 374, що складає близько 81 % від загальної кількості міст держави. У малих містах мешкає близько 14 % від загальної кількості населення країни та близько 20 % від населення усіх міст[8].

Статистика міст за областями[ред. | ред. код]

Регіон Кількість

міст

Місце

за кількістю

Крим 17 9
Вінницька 18 7
Волинська 11 20
Дніпропетровська 20 5
Донецька 52 1
Житомирська 12 18
Закарпатська 11 20
Запорізька 14 16
Івано-Франківська 15 14
Київська 26 4
Кіровоградська 12 18
Луганська 37 3
Львівська 44 2
Миколаївська 9 24
Одеська 19 6
Полтавська 16 11
Рівненська 11 20
Сумська 15 14
Тернопільська 18 7
Харківська 17 9
Херсонська 9 24
Хмельницька 13 17
Черкаська 16 11
Чернівецька 11 20
Чернігівська 16 11
м. Київ 1 26
м. Севастополь 1 26
ВСЬОГО 461

Більше всього міст у Донецькій (52), Львівській (44) і Луганській (37). Менше всього - у Миколаївській та Херсонській областях (по 9), а також у містах зі спеціальним статусом Севастополі та Києві (по 1).

Динаміка населення великих міст[ред. | ред. код]


Станом на 1965 рік у Українській РСР нараховувалось 365 міст[13].

Проблеми міст[ред. | ред. код]

Подальша урбанізація значною мірою обмежується наявними земельними ресурсами. Особливо гостро відчувається це в містах. Територіальне розширення міст викликає протидію інших землекористувачів — сільського і лісового господарства, транспорту, зв'язку та ін. Усе частіше виникають ситуації, коли розвиток міст, особливо великих, вимагає використання їх підземного простору.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Указ Президії ВР УРСР від 28 червня 1965 року, яким було затверджено «Положення про порядок перетворення, обліку, найменування і реєстрації населених пунктів, а також вирішення деяких інших адміністративно-територіальних питань в УРСР»
  2. а б в г д е ж и к л м Дані по окремим районам Донецької і Луганської областей неповні та можуть бути уточнені.
  3. а б в г д е Станом на 1 січня 2014 року.

Джерела[ред. | ред. код]

  1. Cities & towns of Ukraine. pop-stat.mashke.org. Архів оригіналу за 19 квітня 2012. Процитовано 15 грудня 2020. 
  2. Юрій Диба. Найстарша архітектурна спадщина Перемишля у новішому освітленні польських дослідників // Княжа доба: історія і культура.— Львів, 2011. — Вип. 5.
  3. Стаття 133. Конституція України | від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. zakon.rada.gov.ua. Архів оригіналу за 29 травня 2019. Процитовано 25 березня 2021. 
  4. Стаття 118. Конституція України | від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. zakon.rada.gov.ua. Архів оригіналу за 29 травня 2019. Процитовано 25 березня 2021. 
  5. Стаття 140. Конституція України | від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. zakon.rada.gov.ua. Архів оригіналу за 29 травня 2019. Процитовано 25 березня 2021. 
  6. Про засади державної регіональної політики | від 05.02.2015 № 156-VIII. zakon.rada.gov.ua. Процитовано 25 березня 2021. 
  7. Адміністративно-територіальний устрій України. Історія. Сучасність. Перспективи. Київ: Секретаріат Кабінету Міністрів України. 2009. с. 582–583. ISBN 978-966-7863-80-7. 
  8. Укладачі: Д. О. Мироненко, С. М. Кайнова, О. В. Углова. Передмова // Малі міста України. Чернігівська область. — Київ : Мінрегіон України, Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека імені В. Г. Заболотного, 2017. — С. 5.
  9. Населення районів і міст України[недоступне посилання з липня 2019]
  10. а б Загальна характеристика динаміки чисельності міського населення Російської імперії за 1811—1913 рр. Архів оригіналу за 10 березня 2012. Процитовано 10 лютого 2018. 
  11. В, де Ливрон «Статистическое обозрение Российской империи» — Санкт-Петербург, 1874
  12. Статистический ежегодник России 1913 г, " — Санкт-Петербург, 1914.
  13. Административно-территориальное деление союзных республик на январь 1965 года (рос.). Москва: Известия советов депутатов трудящихся СССР. 1965. с. 8. 

Література[ред. | ред. код]

  • Івченко А. С. Міста України. Довідник. — К. : НВП «Картографія», 1999. — 136 с. (twirpx.com)
  • Міста України: Інформаційно-статистичний довідник. — К. : «АВК-Росток»©/ ФО СВС Якубець А. В, 2007. — 128 с. (twirpx.com)

Посилання[ред. | ред. код]