Неокласики — Вікіпедія

Неокла́сики також Київські неокласики — група українських поетів та письменників-модерністів початку ХХ століття. До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський. До кола неокласиків відносять також таких авторів: Віктор Домонтович, Михайло Могилянський, Борис Якубський, Ананій Лебідь, Михайло Новицький, Стефан Савченко, Михайло Калинович, Андрій Ніковський, Дмитро Борзяк. Неокласики позиціювали себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму.

На відміну від інших груп, «Неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення і не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925–1928 pp.

Передісторія групи[ред. | ред. код]

За Віктором Петровим, початки групи відсилають до 1918–1919 року, коли Зеров редагує журнал «Книгарь» і комунікує зі «старшою ґенерацією передреволюційного українства»^[1]; на той час Зеров вже знайомий із Филиповичем, а про книжку Рильського «Під осінніми зорями» він пише схвальний відгук.

Однак кристалізацією групи вважають 1920–1923-ті роки, коли майбутні неокласики через голод їдуть із Києва до Баришівки, де викладають у гімназії. Там знайомляться Зеров і Бургардт.

Остаточно група сформувалася в 1923-му році, коли всі «неокласики» повернулися до Києва; тоді ж із Кам'янця-Подільського до Києва прибуває Драй-Хмара, а Віктор Петров виступає з доповіддю «Українські неокласики».

Характеристика течії[ред. | ред. код]

Неокласицизм (з грецької новий і зразковий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. До групи українських неокласиків у 20-х роках XX ст. належали М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Поезія неокласиків[ред. | ред. код]

Неокласики як літературознавці[ред. | ред. код]

Неокласики у літературній дискусії[ред. | ред. код]

Докладніше: Літературна дискусія 1925–1928

У літературній дискусії «неокласики» підтримували модернізаційні й антиутилітаристські гасла Миколи Хвильового. Зокрема, на Київському літературному диспуті Михайло Могилянський сказав, що «враження від статей Хвильового подібне до того, ніби в кімнаті, де було так душно, що важко дихати, відчинили вікна, й легені раптом відчули свіже повітря».

Окрім спорадичних підтримок, Микола Зеров також долучився до дискусії, написавши статті «Наші літературознавці і полемісти» та «Ad fontes».

Репресії проти неокласиків[ред. | ред. код]

Те, що неокласики прагнули впроваджувати в своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, Павло Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, в підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен (О. Бургардт), скориставшись своїм німецьким походженням, виїхав до Німеччини на лікування і не повернувся. А. М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

Рецепція неокласиків[ред. | ред. код]

Період МУРу[ред. | ред. код]

Сучасні дослідження[ред. | ред. код]

Вплив на українську літературу[ред. | ред. код]

Попри роки забуття, значення неокласицизму для української літератури важко переоцінити. Вже в 1940-х роках на еміграції починають перевидаватися твори неокласиків, які згодом істотно вплинуть на наступні генерації мистців. Наприклад, члени Нью-Йоркської групи Юрій Тарнавський та Богдан Рубчак залишили промовисті свідчення визнання Миколи Зерова та неокласиків зокрема.^[2]^[3]^[4]

Такий самий вплив на подальший розвиток української літератури мали літературознавчі студії неокласиків. Показово, що Григорій Грабович називає статті Павла Филиповича «блискучими» й багато разів посилається на них.^[5] В той же час «перевідкриття» літературознавчого доробку неокласиків в Україні відбувається наприкінці 80-х років ХХ століття. Як зазначає Михайло Назаренко, «на другому курсі [університету] його [Зерова] лекційний курс «Українське письменство ХІХ ст.» (1928) [перевиданий у другому томі вибраних творів Зерова 1990-го року] виявився значно кориснішим, ніж більша частина того, що на цю тему було написано до та після».^[6]

Див. також[ред. | ред. код]

Київські неокласики: Антологія

Примітки[ред. | ред. код]

↑ Віктор Петров. Микола Зеров та Іван Франко
↑ «Може, хтось здивується, але два з моїх найулюбленіших українських поетів — це Зеров і Ольжич» // Без Еспанії чи без значення? (інтерв'ю з Юрієм Тарнавським). „Сучасність“, 1969, №12, с. 24
↑ «Мені особливо подобається мова Зерова, виглядає, що він зробив для української мови те, що зробив Пушкін для російської» // Юрій Тарнавський: Не було впливів шістдесятників на Нью-Йоркську групу
↑ «На еміграції вже здавна існує культ Зерова, разом зі спеціальною організацією, що займається його спадщиною. Вірші його ми вчили на пам'ять у таборових гімназіях. Коли мені було 15 років, я робив про нього „гутірку“ у своєму пластовому куріні. І, звичайно в одному зі своїх перших (...) любовних листів я цитував „Як ніжна праосінь, ти йдеш моїми снами“...» // Шукаючи справжнього культобміну. Сучасність, №9, с. 60-61
↑ Григорій Грабович. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997.
↑ Михайло Назаренко. Я знаю: ми тугі бібліофаги

Література[ред. | ред. код]

Монографії[ред. | ред. код]

Демська Л. Українське літературознавство від ідеї до тексту: неокласичний дискурс. — К., «Смолоскип», 2019. — 600 с.

Окремі статті[ред. | ред. код]

Віра Агеєва. Рецепція київського неокласицизму як діагноз стану вітчизняної культури // Апологія модерну: обриси ХХ віку. — К., «Грані-Т», 2011. — с. 158-179.
Володимир Державін. Поезія Миколи Зерова і український клясицизм. // М. Зеров. Sonnetarium. — Берхтесґаден, «Орлик», 1948.
Володимир Моренець. Неокласицизм // Національні шляхи поетичного модерну. — К., «Основи», 2002. — с. 219-257.
Дмитро Наливайко. Українські неокласики і неокласицизм. // Теорія літератури і компаративістика. — К., 2006. — с. 322-337.
Соломія Павличко. Неокласицизм — філософія консервативної модернізації // Дискурс модернізму в українській літературі. — К., Либідь, 1999. — с. 191-199.
Мирослав Шкандрій. Європейська спадщина. Неокласики полемізують із нігілістами // Модерністи, марксисти і нація. — К., Ніка-Центр, 2006. — с. 109-135.
Юрій Шерех. «Леґенда про український неоклясицизм»

Видання, присвячені неокласикам[ред. | ред. код]

Київські неокласики — К.: Факт 2003.
Київські неокласики. Антологія. / Упор. Наталія Котенко. — К., «Смолоскип», 2015. — 920 с.

Енциклопедичні матеріали[ред. | ред. код]

Неокласика. Літературознавча енциклопедія у 2 томах.

Вікіцитати містять висловлювання на тему: Неокласики

Посилання[ред. | ред. код]

[1] Віктор Петров. Микола Зеров та Іван Франко

[2] «Може, хтось здивується, але два з моїх найулюбленіших українських поетів — це Зеров і Ольжич» // Без Еспанії чи без значення? (інтерв'ю з Юрієм Тарнавським). „Сучасність“, 1969, №12, с. 24

[3] «Мені особливо подобається мова Зерова, виглядає, що він зробив для української мови те, що зробив Пушкін для російської» // Юрій Тарнавський: Не було впливів шістдесятників на Нью-Йоркську групу

[4] «На еміграції вже здавна існує культ Зерова, разом зі спеціальною організацією, що займається його спадщиною. Вірші його ми вчили на пам'ять у таборових гімназіях. Коли мені було 15 років, я робив про нього „гутірку“ у своєму пластовому куріні. І, звичайно в одному зі своїх перших (...) любовних листів я цитував „Як ніжна праосінь, ти йдеш моїми снами“...» // Шукаючи справжнього культобміну. Сучасність, №9, с. 60-61

[5] Григорій Грабович. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. — К., 1997.

[6] Михайло Назаренко. Я знаю: ми тугі бібліофаги

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

[6]