Обговорення:Історія української мови — Вікіпедія

Українська культура й мова пережила розквіт у 16-ому сторіччі й першій половині 17-го, коли Україна була частиною Польсько-Литовського Князівства - я б не казав про розквіт мови, навпаки Яковенко наводить досить переконливі аргументи полонізації як мовців так і власне самої мови нечисленної освіченої еліти тих часів. Тексти того часу перенасичені полонізмами, латинізмами, грецизмами та церковнослов'янізмами... людям хотілося показати свою освіченість, але в результаті мова просто вироджувалася в жахливий суржик. --Raider 16:56, 9 листопада 2007 (UTC)[відповісти]

Так... у статті багато такого, що бажало бути би кращим. воно раніше усе висіло у статті українська мова, я вирішив перенести для того, щоби не перевантажувати статтю. Якщо ви маєте певні переконливі джерела, то прошу виправляйте різні сумнівні речення. --Tomahiv 17:02, 9 листопада 2007 (UTC)[відповісти]

Нажаль моя ерудиція придатна в основному для "внутрішнього" вжитку - я пам'ятаю, що та як, але без багатьох деталей. Наприклад, я вже точно не згадаю назву книжки здається "Нариси з історії України" чи щось таке... Тобто, бачу що не так, а от написати як треба не можу. Вибачайте. --Raider 17:19, 9 листопада 2007 (UTC)[відповісти]

Не дійсне посилання: http://www.unian.net/ukr/print/467427

Не розумію, навіщо взагалі розповсюджувати далекі від науки пропагандистські антиукраїнські вигадки у вигляді цієї статті Краще спрямуйте свої зусилля на дослідження історичних писемних пам'яток, написаних слов'янськими мовами у різні часи та у різних країнах. Цікаво було б дізнатися як здійснювалось навчання та розповсюдження писемності, які існували правила та обмеження. Непогано б дізнатися, який вплив мали священні тексти, перекладені на моравську мову Кирилом та Мефодієм, на утворення державних мов слов'янських народів. Напишіть, завдяки чому і як церковна мова перетворювалась на світську і розповсюджувалась серед населення, у тому числі у вигляді суржика. І врешті решт, як виникала філологія, літературна та офіційна мова

Поточний розмір статті Історія української мови 340 770 байт. При цьому користувач Yevhen (обговорення · внесок) включив текст цієї статті в статтю Українська мова. Для чого це дублювання?--К8 20:45, 13 грудня 2010 (UTC)[відповісти]

Шановний К8 ! Користувач Євген готує скорочення статті "Українська мова", переносячи частини її розділів у супутні статті. Користувач Євген звертає твою увагу, що тексти у розділі "Історія українстької мови" статті "Українська мова" та статті "Історія української мови" не тотожні, хоча і схожі. Користувач Євген сам хоче скоротити текст у статті "Українська мова", але не просто все викинути, як ти зробив, а написавши короткий витяг з інформації у розділі. Коли це буде готове, користувач Євген візьме і перенесе текст з однієї статті в іншу. Користувач Євген вже досить довго сидить на цьому ресурсі, щоб розуміти що до чого. Бажаю успіхів !--Yevhen 22:27, 13 грудня 2010 (UTC)[відповісти]

На разі переношу шматки статті в "детальніші", залишаючи порожні розділи. Згодом треба буде коротко їх наповнити.--Q13 00:01, 30 травня 2011 (UTC)[відповісти]

Чернець — ченці. --Микола Івкі (обговорення) 11:25, 11 вересня 2017 (UTC)[відповісти]

Г. Халимоненко, професор-сходознавець член Національної спілки письменників. Котрою ж мовою розмовляв та писав князь Володимир?

         В Інституті філології Шевченкового університету відбулася  презентація  книжки «Сестра моя Софія» – газета «День» пречудово зреалізувала ще один свій патріотичний проект. В залі присутні були переважно студенти-болгаристи: інакше й бути не могло. Якщо навіть я проковтнув  цю книжку протягом одного вечора, то для студентів, не маю сумніву, вона  стане основоположним джерелом у їхній тривалій балканістиці. Минуть роки, і колись ці юнаки та юнки обов´язково скажуть: «Ота «Сестра моя Софія» уперше дала мені можливість відчути роль цього народу і в історії України».  Нема де правди діти:  так сміливо й відверто про історію, культуру Болгарії та про низку особистостей, чия доля була поєднана не тільки з  Болгарією, а дуже часто й нашою батьківщиною, у нас ще не говорилося.  Та вже коли я почав говорити про відкриття цієї книжки не для самих тільки студентів-філологів,  зупинюся дещо більше покрай проблеми, котру висвітлила  – цікаво, змістовно та в належному обсязі – Олена Чмир, директорка Центру болгаристики. Адже значення  давньоболгарської мови в нашій історичній долі тривалий час залишалося в Україні, на жаль,  на периферії філологічної й історичної науки. Починаючи з ХІХ століття в Петербурзі й Москві питання давньоболгарської мови як джерела освіти й культури в Києві, Галичі, Новгороді не давало спокою  тогочасним глашатаям «Русского мира», як власне й сьогоднішнім. Ба більше, сьогодні ця проблема  муляє їм навіть дужче, ніж раніше. А завтра вона може взагалі стати в російській філології мало не чільною. Йдеться про ледь не доленосне для тих глашатаїв питання: була в Києві одна-єдина літературна (писемна) мова – давньоболгарська (давньомакедонська), чи був ще й древнерусский язык? Давно вже можна було дійти згоди в цьому питанні, якби воно розв´язувалося українцями. Але ж імперські апетити й пиха Москви не давали їй визнати, що ніякого древнерусского народа, як і древнерусского языка ніколи не було. Була на теренах нашої сьогоднішньої держави країна Русь, а в ХІІ ст. вже засвідчується й назва Україна, і був руський язик, тобто тогочасна українська мова. Не треба мати особливого глузду, щоб утямити: в Україні-Русі княжої доби була усна українська мова в усіх її діалектних виявах, і князі Володимир, Ярослав, Данило Галицький, та й ремісники Подолу чи Галича розмовляли руською, тобто тогочасною українською. Знову ж таки неважко збагнути, що тодішня розмовна значно відрізнялася від набагато розвиненішої сучасної  мови. Але якщо Галицько-Волинський літопис засвідчує такі терміни, як  вуйко та стрийко, то хто ладен заперечити багатовікову тяглість нашої мови.  Тогочасні білоруси мали свій варіант слов´янської мови, очевидно, дуже близький  до тієї, якою розмовляли нею ці ж білоруси ще в ХІХ столітті та котру й досі ще плекає  кожен, хто виходить на майдани з гаслом : «Живе Беларусь!». І населення Новгородщини мало свою мову, впритул до погрому, вчиненого московською ордою. Письмо на бересті  прекрасно засвідчило ту мову, щоправда вже досить начинену давньоболгаризмами /церковнослов´янізмами, але навіть така вона багато в чому схожа на українську. І немає ніякісінького сорому в тому, що мовою  церкви й освіти, тобто писемною чи й літературною в християнізованому Києві стала  давньоболгарська або церковнослов´янська   (вживається в цьому ряду й термін старослов´янська) мова  – хіба ж не  через латину «окультурилася» низка народів, що їх ми називаємо носіями євроатлантичної цивілізації. Звісно, краще було б, аби українці княжої доби зробили були мовою церкви , освіти й політики рідну руську/українську, як те зробили у V cт. грузини (картвели) – тогочасна писемна мова цього народу одрізняється, звісно ж, від сучасної, та, володіючи сучасною грузинською, я фактично вільно читаю «Вепхісткаосані» («Лицар у тигровій шкурі» Руставелі.  Ніхто й не заперечуватиме, що з часом писемна мова залежно від історичних умов, зокрема й грамотності авторів, все більше й більше наповнювалася народною лексикою й притаманними усній мові морфологічними структурами. З такою мовою  українське письменство  дотяглося до «Наталки-Полтавки». Сила пієтету до писемної традиції була така, що навіть Сковорода ще писав «Ой ти птичко жолтобоко», хоч у своєму середовищі, бігме ж, казав жовтобокий. Автор українсько-латинського словника  А. Корецький-Сатановський (ХVІІ ст.)  вводить у реєстр своєї праці неоковирне сапогошвец,  хоч всі довкола та й він сам казали чоботар. Але ж традиція! Ба більше, читаю в газеті  думки українського релігійного діяча з Риму, котрий вважає, що змінити «отче наш» на «батьку наш» – то  святотатство. Грузини в цьому разі вживають звичайнісінький аналог нашого слова «батько» й  нічого іншого не хотіли б мати. Давньоболгарські релігійні тексти, і молитви теж,  були геть незрозумілі народним колам, це засвідчують всі класики української літератури: пригадаймо, з якою побожністю слухали  батьки Миколу Джерю, коли син читав їм «Псалтир», хоч не розуміли анічогісінько. Я сам малим слухав «Отче наш їже єси на небесі хліб наш насушний» і думав: «І хто воно  їсть на небесах наш хліб насушений –  сухарі себто чи що?»  За нормальних історичних умов наша нація давно вже упорядкувала б концепцію історії української мови, саме ту, що її  розвивали й М. Грушевський, і А. Кримський, та й, далебі ж, нишком тримали у своїх головах доктори наук в університетах та Академії наук УРСР. Та ба, проголошувати мусили, буцім був якийсь давньоруський народ, який писав і  розмовляв давньоруською мовою, гойдаючи колиску з трьома немовлятами. Цю міфологічну ідеологему тисячам студентів-україністів, частина з котрих потім ставала професорами, укладали в голови наймудріші у світі філологи з Петербурга й Москви. Українців  змусили скалькувати вигаданий термін древнерусский, і  таким чином з´явилося оте давньоруський. Для чого це було потрібно наймудрішим? А для чого, спитаю вас, потрібно було нещодавно поставити в Москві пам´ятник українському князю Володимиру? Бо хлопці тримаються своєї політики, як воша кожуха.  Ще імператор Росії, втішений тим, що генерал Барятинський полонив Шаміля,  видав був такий рескрипт: «Виправдали довіру нашу, заклавши міцні підвалини для підкорення здавна ворожих Нам гірських племен Кавказу» – й нагородив генерала кавалером Імператорського ордена Нашого святого Рівноапостольного князя Володимира першого ступеня». Ви чуєте? – Н а ш о г о  святого! Далебі ж, на городі бузина, а в Києві дядько. А ще кажуть: Василь бабі сестра в перших! Щоправда, у Москві нашого князя перейменували на Владимира, хоч давньоукраїнські літописи  засвідчують, що кияни казали таки Володимир. Забули проте на московському постаменті зобразити тризуб, Володимирів тризуб.     А як до правди, то народ, котрий склався з певної кількості слов´янськомовного населення,  яке перебралося з  Півночі України й Білорусі (вважається, що то були лєхітські племена, звідкіля йде в російській мові дзекання й цекання) на розлогі простори, де мешкав величезний масив автохтонних племен, мови котрих сьогодні називаємо угро-фінськими (меря, мокша, марійська, удмуртська, комі – чи не звідтіля в російській оте суцільне акання?) зміг закласти підвалини майбутньої держави Московії досить пізно, знову ж таки порівняно з Київською  державою. Не забуваймо, що попервах населення майбутньої імперії очолили були (чи підкорили?) князі  київськоруського роду: напівполовець- напівукраїнець Юрій Боголюбський на Ростово-Суздальщині, та й Юрій Довгорукий  же. Недарма ще й сьогодні  в Москві ніяк не можуть розв´язати задачу державної ваги: як їм називатися: русскими чи россиянами. Сьогоднішня Росія, як відомо, почалася з маленького хутірця Івана Калити, а мав той городочок промовисту мордовську назву Москва. Коли ж через кілька століть  московські великі князі й царі, успадкувавши золотоординську методику імперського державотворення, стали претендувати на заволодіння Константинополем, то  раптом допетрали, що без давнього історичного підгрунтя, без Києва, їхня імперія матиме жалюгідний вигляд. Починаючи з Карамзіна, армія істориків та філологів кинулася умотивовувати тезу про якийсь єдиний восточнославянский/древнерусский народ,  звісно ж, вєлікій. А що він мав бути вєлікій, то й культуру повинен був мати не менш велику й з давньою традицією. Ось тут у 1654 р. їм пофортунило: відтоді Київ з великою літературою й архітектурою помаленьку ставав надбанням  населення, котре колись гуртувалося довкола землі Івана Калити. Українського ж народу, який виплекав цю культуру, ніхто вже й не питав: йому Москва, назвавши себе русскими – адже Киїз із Софією й Печерською лаврою відтепер був у неї в руках –  придумала псевдонім: малороси. Однак заковика таки  була: тезу про давність Московської держави та культури  закортіло підтвердити давністю питомої мови, бо мати чужу, давньоболгарську  в ролі писемної  вважалося недостойним. Ціла когорта філологів ХІХ  ст. (С. Шевирев, Ф. Буслаев, Я. Грот, Є. Будде, І. Срезневський, А. Соболевський) намагалася запропонувати опис історичного розвитку російської літературної мови від ХІ ст. й до нової доби – і це при тому, що в ХІ ст.  ще й натяку не було на якусь спільність населення на землях автохтонних фінськомовних племен, що його можна було б назвати носієм бодай якоїсь писемної мови. Така писемна мова (церковна =давньоболгарська) була  – але в Києві! Взявши за основу розгляду мовознавчої науки історичний, власне імперсько-політичний, підхід, ці науковці надто ускладнили й без того гостре питання про основу чи «походження  «їхньої» (sic!) літературної мови в генетичному плані. Мене не дивує цілком зрозуміла концепція Соболевського, бо ж і гніздо його було в Києві, й «малороси», очевидно, отруювали йому життя. Цей, з дозволу сказати, філолог та його поплічник Погодін верзли вже таке, що навіть сучасний русист Ф. Філін у своїй цікавій праці (Филин Ф. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. – Л., 1972. – С. 32)  написав: «А.И. Соболевский подхватил реакционную гипотезу Погодина, согласно которой древний Киев и его область были «исконно великорусскими» и стали «малорусскими» позже, когда на опустошенные монголо-татарами земли пришли поселенцы из Галиции». Цікавий інший факт: видатний мовознавець А. Шахматов спершу теж підтримав був ту бридню, але  невдовзі відмовився від неї. А. Шахматов все своє життя віддав фактично одній проблемі: умотивуванню – а він був глибоко переконаний у своїй об´єктивності – права «Северной Руси» на Київську спадщину. Саме Шахматов  є основоположник  теорії спільного походження білоруської, російської та української мов, котра й лягла в основу ідеологічного штампу про Русь як колиску трьох народів, яким в умовах давньокиївської держави нібито була притаманна «общерусская жизнь». Усвідомлюючи, що йому для об´єктивного висвітлення  історії формування трьох етносів бракує лінгвістичного матеріалу, Шахматов  надолужував цей брак творчою фантазією.  Публікуючи одну за одною свої праці, в кожній подальшій він міняв попередню концепцію, залишаючи новим поколінням філологів страшну плутанину в термінології:  праруссы, общерусский праязык, общевосточнославянская эпоха, восточнорусы, среднерусы, севернорусы, северновеликорусское и южновеликорусское наречия тощо – бігме,  голова макітриться!  На початку ХХ ст., коли навіть найприхильніші  до Москви слов´янські мовознавці гидливо морщилися від валуєвсько-емських указів про заборону української  мови, А. Шахматов виступає на захист культурних прав народів імперії, але тільки за умови «єдіной і нєдєлімой Росії».  Так само й українську мову Шахматов розглядав лише в рамках загальноісторичної російської мови.  Отож,  коли в 1917 р. постало питання про незалежність України, з вуст Шахматова почули цілком сподівану фразу: «Мы не позволим!» Концепція А. Шахматова, здавалося б, повинна  вже давно належати історії науки, але нею до останнього часу наснажувалися автори монографій та підручників з історії  трьох «заколисаних» народів, тільки ж росіянам дозволялося видавати словники російської мови з ХІ століття, а українцям та білорусам звеліли визначатися як окремим етносам лише з ХІV. У Росії виходить друком «Словарь древнерусского языка ХІ – ХІV вв.» (1988 р.), про який ще можна було хоч якось говорити, буцім йшлося про спільну спадщину братів.  Але в 1975-2015 рр. виходять один за одним томи  праці з назвою «Словарь русского языка ХІ – ХVІІ вв.» – отакої! Балакали-говорили, що брати розпеленалися лише в ХІV ст., а виявляється, один братуха оселився на берегах Оки вже в ХІ ст. й понаписував якоюсь російською мовою і «Повість минулих літ», і «Руську Правду», й ще багато чого. Але ніхто не міг достеменно пояснити, яким чином на Оці опинився був український князь Володимир та й написав там славнозвісне «Повчання дітям».  Пояснити цього не годна навіть сьогорішня акція зі споруди біля Кремля пам´ятника великому киянину.           Особливу роль у фальсифікації історії Київської держави виконав С. Обнорский, автор книжки «Очерки по истории русского литературного языка старшего периода. М.-Л. – 1946», що з´явилася ніби за помахом чарівної палички після відомого тосту Сталіна «За великий русский народ», проголошеного в кремлівській залі 25 травня 1945 року. С. Обнорський відкинув концепцію А. Шахматова про давньоболгарське походження російської літературної мови й висунув версію (на той час фактично «державний закон») про «русскую основу» російської літературної мови.  Коментарі, як кажуть, зайві. Філологи в підросійській Україні в ХІХ ст. , навіть О. Потебня,  не зважилися заперечити Шахматову, а вже після Обнорського тим більше. Досить прочитати працю «Питання походження української мови» (1956) талановитого українського мовознавця Л. Булаховського. Фактична (цілком зрозуміла) безмовність українських філологів в цьому питанні та невгамовне упродовж двох століть запевнення світової науки тезою про одвічну російськість Києва спричинило згідливу позицію європейських науковців з концепціями Шахматова-Обнорського та легіону іже з ними. Уявімо на мить, що котрийсь працівник Інституту мовознавства, що ним керував І. Білодід,  оголосив, ніби укладає «Словник української мови ХІ-ХVІІ ст.». Зайве гадати, де той чоловік опинився б невдовзі. Внаслідок отаких і подібних чинників термін древнерусский язык став сприйматися не тільки в СРСР, а й усьому світі як старша доба мови російського етносу. А українськомовний термін давньоруська мова (чи й література) в Європі ніхто не брав до уваги: то було щось незрозуміле, провінційне й навіть ненаукове –  інша справа: древнерусский/ Old Russian. Відома річ: діалект стає мовою лише тоді, коли його захищають збройні сили та військово-морський флот. Коли мій американський колега, тюрколог К. Г. Менгес видав монографію  про орієнталізми у «Слові о полку Ігоревім» (Menges K. H. The Оriental Elements in the Vocabulary of the Oldest Russian Epos  ‘The Igor Tale.– New York. – 1951), більшість філологів у всьому світі була переконана, що йдеться про твір, котрий належить росіянам, сказано ж бо: Oldest Russian Epos.             Доктор  філософських наук, професорка Людмила Филипович, ділячися враженнями від ХІХ Світового конгресу Міжнародної асоціації історії релігії «День» (03.09. 2015), засвідчує таке: «Чимало учасників конгресу давно вже інфіковані російською пропагандою, ба більше, їхня наукова думка викликає подив. Коли вони запитують: «Чому ви не можете помиритися з Москвою, ви ж молодші брати росіян…», то хтозна чи переконає їхню багаторічну заангажованість наша відповідь про те, що ми не молодші та й взагалі не брати. Ось приклад: одна доповідачка вперто називала ікони ХІІ-ХІІІ століть періоду Київської Русі «Russian icons». Чи не пізно вже доводити цій доповідачці, що ті ікони ну ніяк не можуть бути російські, адже коли їх писали, Росії ще й близько не було. Адже ця доповідачка виросла на «науковому» матеріалі, який побудований за методом: сьогоднішня «Раша» виросла на грунті «Олд Раша», а та «Олд раша» («Древняя Русь») мала столицю в Києві». Навіть прем´єр-міністр Нідерландів Марк Рютте говорить: «Якщо ви подивитеся на історію Росії, то вона також виникла в Києві та інших регіонах України».     Маємо бути свідомі: «перевчити» армію славістів (читаймо: русистів) в царині світової філології  – справа понадважка. Люди давно працюють на престижних посадах і мають монографії, пов´язані з «Олд раша», переучуватися ліньки, та й самі українці не мають ні цілісної концепції, ні в достатній кількості переконливих наукових праць – знайти підстав для  одмовок неважко. Але ж ми чужого не привласнюємо, лише прагнемо розв´язати завдання по-науковому. Є низка праць українських науковців (поки що тільки українських): С. Смаль-Стоцького, А. Кримського, М. Грушевського, І. Огієнка, Ю. Шевельова, В. Німчука, Г. Півторака, чиї думки стосовно історії української мови від княжої доби й до сьогодення в чомусь схожі, а в дечому  – ні, ото ж потрібна політична воля президента, уряду, Академії наук, Міносвіти, аби нація отримала нарешті цілісну концепцію з цього питання. Студентам вже сьогодні потрібен підручник з історії української мови, тягти, як і з проектом оновленого правопису, далі вже не можна. В «Етимологічному словнику української мови», останні томи якого вийшли вже в наші дні, маємо суцільні посилання на давньоруську мову (цікаво: що то таке?). Хтось з науковців пропонує вживати термін київськоруська мова, хтось давньоукраїнська писемна, ще інші хотіли б бачити в етимологічному словнику  посилання, скажімо, такого взірця:  д.-укр. (ХІІ ст.), коли йдеться про твір княжої доби. І в кожній пропозиції є свій сенс, але нам конче потрібний стандарт. Його має запропонувати наукова громадськість, а замовити – держава. Та щоб не вийшло, як у приказці «Улита їде, десь та буде», маємо провести всеукраїнську чи міжнародну наукову конференцію, я ж особисто звертаюся до котрогось з редакторів «проукраїнської» газети:  почнімо з круглого стола – один учасник, академік Григорій Півторак на сторінках «Дня» свою концепцію  вже виклав був. Чекаємо голосу інших славетних.  

Слободские либералы

Шановний аноніме, втішно, що Ви цікавитеся історією рідної мови. Але маю нагадати, що ця сторінка призначена для обговорення змісту статті, а не для публікацій. Окрім того, існує правило ВП:НЕТРИБУНА. Пропоную прибрати текст. --В.Галушко (обговорення) 20:37, 1 серпня 2019 (UTC)[відповісти]

Початок розділи містить вельми сумнівну інформацію, тому не думаю, що вона має бути в цій статті. Перше: «указом царя московського Михайла Федоровича та його батька патріарха Філарета було наказано зібрати та „спалити на пожежах“ книги українського друку з суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати такі книги. У Москві спалено „Євангеліє учителноє“ К. Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та „Катехізис“ Лаврентія Зизанія». Це стосується церковних єресей, а не заборони української мови (ці книги були написані церковнослов'янською, а не українською). У 1622 році ще не вживалося заходів щодо реформування обрядності (як 30 років по тому), отже, церковнослов'янські книги з Південно-Західної Русі сприймалися як єресь. «Патріарх московський Іоаким наказав з українських книг знищити листки, які мають різницю від книг московських». Сумнівно: після «книжної справи», навпаки, у Москві насаджувалася українська редакція текстів, а московська обстоювалася старообрядцями. Все, що належить до 1790-х років (Котляревського), краще вилучити. --В.Галушко (обговорення) 16:04, 16 вересня 2019 (UTC)[відповісти]

@В.Галушко:. Джерело вказано: Іванченко Раїса. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності: Навчальний посібник для студентів вищ. навч. закладів. — 2-ге вид., переробл. і допов. — К.: МАУП, 2007. — 624 с. — С. 516—524. Або тут. (Рекомендовано Міністерством освіти і науки України). --Lanamy (обговорення) 18:20, 16 вересня 2019 (UTC)[відповісти]

@Lanamy: історії без міфів не буває. У книгах з такими назвами не спростовується міфів, просто одні замінюються іншими. Може, Російська імперія приєднала Україну не в 1654, а в 1622 році? До історії заборон української мови ці приклади не мають стосунку, тому їх краще вилучити. --В.Галушко (обговорення) 18:53, 16 вересня 2019 (UTC)[відповісти]

@В.Галушко: Якщо Вам не подобається назва книги (хоча це вже особисте), то є й інші назви, наприклад, ось така назва — “Хронологія мовних подій в Україні: зовнішня історія української мови” (Див. Зовнішня історія мови). Там є хронологія за наступні ст.: XVI ст. — XVII ст. — XVIII ст. — XIX ст. тощо. Вікіпедії потрібні не чиїсь особисті думки щодо "міфів історії" (навіть якщо це особиста думка патрульного або адміна Вікіпедії), Вікіпедії потрібні АД (офіційне правило української Вікіпедії). АД надано: авторку вказано Іванченко Раїса Петрівна (кандидат історичних наук. Професор); Рецензент книги: Борисенко Володимир Йосипович (доктор історичних наук. Професор); також є рекомендація від Міністерства освіти і науки України. Якщо у Вас є інші АД, які мають критику, заперечення до цього джерела, то, будь ласка, додайте їх до статті. А по факту в цій статті — АД надано, тому нічого не видалятимемо. --Lanamy (обговорення) 19:52, 16 вересня 2019 (UTC)[відповісти]

@В.Галушко: В цій статті йдеться про Історію української мови, тому, якщо були заборони української мови в Російській імперії чи в якійсь іншій державі, то ці факти доречні й актуальні до цієї статті (тому що в статті йдеться саме про історію української мови), тому, в цьому контексті, не має ніякого значення в якому саме році Російська імперія приєднала Україну. --Lanamy (обговорення) 20:13, 16 вересня 2019 (UTC)[відповісти]

@Lanamy: я Вам вже поясняв. До заборон української мови заборони 17 століття стосунку не мали. Це були книги релігійного змісту, тому вони писалися церковнослов'янською. Навпаки, у той час йшло переслідування московського варіанту церковнослов'янської, перероблення її на український кшталт. Чиєї мови були утиски? --В.Галушко (обговорення) 20:16, 16 вересня 2019 (UTC)[відповісти]

Таких «кандидатів» з купленими роботами зараз розвелось хоч греблю гати. Авторка не має уявлення про науковий стиль і не відрізняє української мови від українського варіанта церковнослов'янської. --В.Галушко (обговорення) 20:20, 16 вересня 2019 (UTC)[відповісти]

Вибачте, не знав автора. Вона письменниця, авторка художніх романів. Звідси й ненауковий, публіцистичний стиль. Ступінь їй присудили, ймовірно, honoris causa. Ні, не АД. --В.Галушко (обговорення) 20:23, 16 вересня 2019 (UTC)[відповісти]

@В.Галушко: У Вас є АД, що ця робота "куплена"? — То надайте його. — У Вас є АД, що авторці "присудили ступінь honoris causa." — То надайте його. — У Вас є АД, що авторка (канд. іст. наук), рецензент (док. іст. наук) і Міністерство освіти і науки України — "некомпетентні"? — То надайте його. --Lanamy (обговорення) 20:42, 16 вересня 2019 (UTC)[відповісти]

та що там кандидати. Була й докторка наук — Лепешинська Ольга Борисівна. --В.Галушко (обговорення) 20:51, 16 вересня 2019 (UTC)[відповісти]

Радянська дослідниця Лепешинська в галузі цитології та гістології? Тоталітарної держави СРСР (який протягом більшої частини історії варіював від тоталітаризму до авторитаризму) вже не існує. Приклад недоречний і немає ніякого відношення до сучасного Навчального посібника (Історія без міфів. Бесіди з історії української державності), рекомендованого Міністерством освіти і науки — іншої, сучасної держави — України. --Lanamy (обговорення) 21:20, 16 вересня 2019 (UTC)[відповісти]