Олександр (Драбинко) — Вікіпедія

Олександр
Єпископ Олександр, 2008 рік
Митрополит Переяславський і Вишневський (до 19 листопада 2019 року — Переяслав-Хмельницький і Вишневський)
з 4 березня 2019
Церква:	ПЦУ
Попередник:	кафедру засновано
Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський, вікарій Київської митрополії (до 23 листопада 2013 року — архієпископ, до 14 червня 2011 року — Переяслав-Хмельницький, до 19 грудня 2010 року — єпископ)
19 грудня 2007 — 5 лютого 2019
Обрання:	14 грудня 2007
Церква:	УПЦ (МП) → ПЦУ
Попередник:	Митрофан (Юрчук)
Наступник:	Діонісій (Пилипчук) (в УПЦ (МП), Переяслав-Хмельницький) Спиридон (Романов) (в УПЦ (МП), Вишневський)
Альма-матер:	Московська духовна семінарія Київська духовна академія
Науковий ступінь:	кандидат богослов'я
Діяльність:	священник
Національність:	українець
Тезоіменитство:	12 вересня
Ім'я при народженні:	Олександр Миколайович Драбинко
Народження:	18 березня 1977(1977-03-18) (47 років) Корець, Ровенська область, Українська РСР, СРСР
Священство:	28 липня 2006
Чернецтво:	20 серпня 2006
Єп. хіротонія:	19 грудня 2007
Хто висвятив у єпископа	Володимир (Сабодан), собор архієреїв УПЦ (МП)[1] та решти РПЦ[2]
Нагороди:
Олександр у Вікісховищі

Олекса́ндр (у миру Драбинко Олександр Миколайович; нар. 18 березня 1977, Корець) — український церковний діяч, архієрей Православної церкви України, (до 15 грудня 2018 — УПЦ (МП)), митрополит Переяславський і Вишневський.^[3]. З 1998 року був референтом митрополита Київського УПЦ (МП) Володимира^{[перевірити][уточнити]}, з 2006 року — його секретарем.

У 2011–2012 — голова Відділу зовнішніх зв'язків (в.о. з 2010) та постійний член Синоду УПЦ (МП). 2006—2012 — головний редактор сайту церкви. 2006—2007 — голова місії «Синодальний відділ УПЦ (МП) у зв'язках з об'єднаннями громадян, суспільними та державними інституціями». 2009—2014 — член Міжсоборної присутності РПЦ.

Автор праць на тему розколу в українському православ'ї та автокефалії. Один з колишніх лідерів проукраїнського крила УПЦ (МП), зокрема, його «поміркованої» частини^[4]. Вважався «правою рукою» предстоятеля УПЦ (МП) митрополита Володимира (Сабодана)^[5].

Настоятель дерев'яного Храму УПЦ (МП) всіх святих на місці будівництва Кафедрального собору Воскресіння Христового^[6] та ставропігійного Храму Преображення Господнього в житловому масиві Теремки-2 в Києві^[7].

15 грудня 2018 року взяв участь у Об'єднавчому соборі, де перейшов з УПЦ (МП) до ПЦУ.^[8]

4 березня 2019 року Синод ПЦУ призначив його єпархіальним архієреєм новоутвореної Переяславсько-Вишневської єпархії (Журнал № 16).^[9]

Життєпис[ред. | ред. код]

Олександр Миколайович Драбинко народився 18 березня 1977 року в місті Корець, нині Рівненська область, Україна (тоді Ровенська область, Українська РСР, СРСР) в сім'ї службовців.

У 1994 році закінчив Корецьку середню загальноосвітню школу № 3 із золотою медаллю.

У 1994 по 1998 роки навчався у Московській Духовній Семінарії, яку закінчив за першим розрядом. З 1998 по 2002 роки навчався в Київській Духовній Академії.

Початок служіння при митрополитові Володимиру[ред. | ред. код]

У 1998 році призначений референтом митрополита Київського і всієї України Володимира, предстоятеля Української Православної Церкви (Московського Патріархату).

У 2002 році захистив дисертацію на тему «Православ'я в посттоталітарній Україні (віхи історії)»^[10]. За цю наукову працю Вченою радою Київської Духовної Академії йому було присуджено вчений ступінь кандидата богослов'я.

З лютого 2003 року по листопад 2005 року — співавтор та ведучий телепрограми «Православний Міръ», що виходила в ефірі телеканалу «Ера» на замовлення Головної редакції інформаційних програм Української Православної Церкви.

20 травня 2004 року на свято Вознесіння Господнього в храмі на честь святої Марії Магдалини в Тверії (Свята Земля) митрополитом Київським Володимиром висвячений на диякона.

1 липня 2006 року призначений особистим секретарем предстоятеля УПЦ митрополита Володимира.

28 липня 2006 року (в день пам'яті святого князя Володимира) за Божественною Літургією в Успенському соборі Києво-Печерської лаври митрополитом Володимиром висвячений на священика у целібаті.

З 1 серпня 2006 року — головний редактор офіційного сайту Української Православної Церкви^[11] та шеф-редактор офіційного загальноцерковного друкованого видання «Церковна (православна) газета».

20 серпня 2006 року в Монастирі святого Пантелеймона на горі Афон митрополитом Київським і всієї України Володимиром пострижений в чернецтво з ім'ям «Олександр» на честь преподобного Олександра Свірського. 28 серпня за богослужінням в Києво-Печерській лаврі зведений в сан ігумена і нагороджений хрестом з прикрасами. 24 вересня за богослужінням в Зимненському монастирі зведений в сан архімандрита. 7 січня 2007 року нагороджений другим хрестом з прикрасами.

Рішенням Священного Синоду УПЦ (МП) від 22 листопада 2006 року призначений головою новоствореної місії «Синодальний відділ УПЦ по зв'язках з об'єднаннями громадян, суспільними та державними інституціями»^[12]. 1 травня 2007 року Синод визнав існування місії недоцільним і скасував своє попереднє рішення про її створення^[13].

Архієрейське служіння до 2011 року[ред. | ред. код]

Рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви (МП) від 14 грудня 2007 року призначений єпископом Переяслав-Хмельницьким, вікарієм Київської митрополії^[14].

19 грудня 2007 року в Трапезному храмі Києво-Печерської лаври митрополитами Київським і всієї України Володимиром, Чернівецьким і Буковинським Онуфрієм, Луганським і Алчевським Іоанникієм, Сімферопольським і Кримським Лазарем, Луцьким і Волинським Нифонтом, Донецьким і Маріупольським Іларіоном, Хмельницьким і Старокостянтинівським Антонієм, архієпископами Тульчинським і Брацлавським Іонафаном, Костромським і Галицьким Олександром, Рівненським і Острозьким Варфоломієм, Запорізьким і Мелітопольським Василієм, Тернопільським і Кременецьким Сергієм, Кам'янець-Подільським і Городоцьким Федором, Черкаським і Канівським Софронієм, Овруцьким і Коростенським Віссаріоном, Миколаївським і Вознесенським Питиримом, Білгородським і Старооскольським Іоанном, Сарненським і Поліським Антонієм, Житомирським і Новоград-Волинським Гурієм, Вінницьким і Могилів-Подільським Симеоном, Криворізьким і Нікопольським Єфремом, Херсонським і Таврійським Іоанном, Вишгородським Павлом, Білоцерківським і Богуславським Митрофаном, Ізюмським Онуфрієм, Полтавським і Миргородським Филипом, єпископами Конотопським і Глухівським Інокентієм, Чернігівським і Новгород-Сіверським Амвросієм, Сєверодонецьким і Старобільським Агапітом, Бакинським і Прикаспійським Олександром, Олександрійським і Світловодським Пантелейтоном, Хинкуським Петром, Васильківським Лукою, Хотинським Мелетієм, Білгород-Дністровським Олексієм, Кемеровським і Новокузневським Аристархом, Бориспільським Антонієм, Горлівським і Слов'янським Митрофаном, Макіївським Варнавою, Бердянським і Приморським Єлисеєм, Ніжинським і Батуринським Іринеєм, Володимир-Волинським і Ковельським Никодимом, Шепетівським і Славутським Володимиром, Сумським і Охтирським Іларієм, Яготинським Олександром та Кременчуцьким і Хорольським Євлогієм висвячений на єпископа Переяслав-Хмельницького.^[15]

У 2008 році призначений настоятелем дерев'яного Храму всіх святих на місці будівництва Кафедрального собору Воскресіння Христового^[16].

27 липня 2009 року призначений членом Міжсоборної присутності Російської Православної Церкви^[17]

З січня 2010 року згадується, як виконувач обов'язків голови Відділу зовнішніх церковних зв'язків УПЦ^[18].

У 2010 році владика Олександр став настоятелем ставропігійного Храму Преображення Господнього в київському жилому масиві Теремки-2^[7], який було зведено громадою Церкви святих Бориса і Гліба УАПЦ на чолі з отцем Юрієм Бойком. Однак, власник землі, на якій було збудовано храм, народний депутат від Партії Регіонів Ігор Лисов, передав церкву УПЦ (МП)^[19].

19 грудня 2010 року під час Служби Божої в крипті Базиліки святого Миколая в Барі (над його мощами) зведений в сан архієпископа^[20]. Невдовзі після цього відомий російський богослов і місіонер протодиякон Андрій Кураєв висловив припущення, що невдовзі архієпископ Олександр стане Керівником справами Української Православної Церкви^[21].

Рішенням Священного Синоду Української православної церкви від 14 червня 2011 року затверджений головою Відділу зовнішніх церковних зв'язків УПЦ і постійним членом Священного Синоду з титулом «Переяслав-Хмельницький і Вишневський».

Після погіршення здоров'я митрополита Володимира[ред. | ред. код]

Під час хвороби митрополита Київського Володимира (Сабодана) на засіданні Синоду 23 грудня 2011 року призначений головою комісії, яка мала тимчасово керувати Київською єпархією, а також відповідальним за лікування предстоятеля перед Священним Синодом^[22]. На засіданні 26 січня 2012 року рішення про створення комісії з управління Київською єпархією скасоване як таке, що суперечить статуту УПЦ. Тоді ж Синод звільнив Драбинка з посади настоятеля Храму всіх святих на місці будівництва Кафедрального собору Воскресіння Христового «з метою вдосконалення адміністративно-фінансової діяльності при будівництві собору» після доповіді митрополита Вишгородського Павла (Лебедя) про результати аудиторської перевірки фінансування будівництва^[23]. 20 лютого Релігійно-інформаційна служба України опублікувала лист митрополита Володимира, в якому він скасував наступне засідання Синоду, скликане найстаршим після нього за хіротонією членом митрополитом Одеським Агафангелом (Саввіним) на 21 лютого^[24]. За свідченням джерела газети «Сегодня», цей лист був ініційований архієпископом Олександром. Видання також опублікувало карикатурний вірш, підписаний іменем Драбинка, в якому члени Синоду митрополити Агафангел, Павло та Іларіон зображені в образах «Привоз», «Малина» і «Колхоз» відповідно^[25].

21 лютого засідання Синоду таки відбулося після того, як його члени відвідали митрополита Володимира в лікарні. Було ухвалено рішення звільнити Олександра з посад голови Відділу зовнішніх церковних зв'язків УПЦ та головного редактора офіційного сайту церкви, його також було виведено зі складу постійних членів Священного Синоду. В рішенні йдеться, що воно ухвалено, зважаючи на смуту, яку вносить в життя УПЦ діяльність Преосвященного Олександра^[26]:

Його деструктивні дії та недостойна поведінка, інтриганство і спосіб життя сіють смуту і підозру серед єпископату та духовенства, породжують велику спокусу серед вірян. Користуючись посадою секретаря Предстоятеля УПЦ, постійного члена Священного Синоду Української Православної Церкви і голови ВЗЦЗ УПЦ, він дозволяє собі в ефірі світських загальнонаціональних засобів масової інформації, які і без того ставляться до нашої Церкви з необґрунтованою упередженістю, відкрито виступати з критикою рішень Вищої Церковної влади, штучно протиставляючи Священний Синод Української Православної Церкви її Предстоятелю, що є наклепом на соборний розум Церкви і хулою на Духа Святого. Він дозволяє собі недвозначно порочити своїх співбратів-архіпастирів, членів Священного Синоду УПЦ, організовує публікацію в антицерковних ЗМІ строго конфіденційних церковних документів, призначених для ознайомлення виключно членам Священного Синоду. Чисельні спроби братського напоумлення з боку членів Священного Синоду УПЦ та співбратів-архієреїв не мали належного результату.

Багатьма світськими ЗМІ таке рішення було розцінене як свідчення існування суттєвих протиріч в УПЦ (МП) і конфлікту між промосковськими та проукраїнськими партіями всередині неї, а також намагання Московської патріархії на чолі з патріархом Кирилом (Гундяєвим) звузити свободу управління автономної УПЦ (МП)^[27].

Після повернення митрополита Володимира до справ, у листопаді 2012 року архієпископ Олександр знову згадується на офіційному сайті УПЦ (МП) як настоятель Храму всіх святих на місці будівництва Кафедрального собору в Києві^[28].

25 квітня 2013 року Священний Синод ухвалив рішення зняти з архієпископа Олександра звинувачення: «Враховуючи особливі обставини засідання Священного Синоду від 21.02.2012 року, відізвати довідку до Журналу № 23 засідання Священного Синоду від 21.02.2012 року»^[29].

Наприкінці червня 2013 року архієпископ Олександр (Драбинко) фігурував в історії навколо викрадення двох монахинь Покровського монастиря включно з настоятелькою, пов'язану з аферами з продажу автомобілів Lexus^[30][31][32]. 14 червня монашки нібито приїхали в лавру на запрошення архієпископа Олександра, після чого зникли на три доби. В кримінальній справі, відкритій за фактом викрадення, архієпископ проходив як свідок^[33]. ЗМІ та деякі оглядачі, а також предстоятель УПЦ КП патріарх Філарет у своїй офіційній заяві звинуватили проросійські сили всередині церкви в роздуванні скандалу і намаганні вчергове скомпрометувати митрополита Володимира через тиск на архієпископа Олександра (Драбинка)^[34][35].

У 2016 р. народний депутат Новинський Вадим Владиславович вчинив напад на Олександра Драбинка, погрожував та нецензурно ображав його у м. Корець^[36].

Також у 2016 р. Олександр Драбинко заявив про ряд зловживань в УПЦ (МП): «Наскільки мені відомо, сьогодні в Україні є два відомих політики, які, на думку експертів, лобіюють в Україні російські інтереси. Це — Віктор Медведчук та Вадим Новинський (…) Свого часу під настійливим впливом Віктора Нусенкіса Блаженніший Митрополит ухвалив рішення про звільнення з посади голови відділу зовнішніх церковних зносин УПЦ архимандрита Кирила Говоруна, з подальшим „поверненням“ його, буцімто за запитом Патріарха Кирила, до Москви. Це рішення було продиктоване ззовні й за ним стояла сила, яка тоді злякалася можливості діалогу між УПЦ і Київським Патріархатом. Як засвідчила історія, це рішення було помилковим і, врешті-решт, незаконним. Через Синод воно не проходило, і скажу по-правді, це кадрове рішення Віктор Нусенкіс отримав обманним шляхом».^[37].

У листопаді 2016 року Синод УПЦ (МП) видав заяву, у якій йдеться, що митрополит Олександр поширював «плітки і наклеп», а також став джерелом «інформаційного бруду».^[38]

8 грудня 2016 року Верховна Рада задовольнила подання Генпрокурора про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата з фракції Опозиційний блок Вадима Новинського, яке підтримали 228 депутатів. Новинський, за даними ГПУ, був співучасником у викраденні особистого помічника покійного предстоятеля УПЦ Володимира, архієпископа Переяслав-Хмельницького і Вишневського Олександра Драбинка. Досудове розслідування проти Новинського проводиться одразу за трьома статтями Кримінального кодексу, за якими йому загрожує до 10 років позбавлення волі.^[39][40].

Після об'єднавчого собору[ред. | ред. код]

У травні 2019 митрополит Олександр подав позов проти глави УПЦ (МП) Онуфрія щодо захисту честі і гідності. «Оскільки у Зверненні Синоду РПЦвУ^[41] вкрай негативно згадано моє ім'я, відразу після публікації Звернення я звернувся з відкритим листом до Блаженнішого Митрополита Онуфрія та до всього єпископату Української Православної Церкви, в якому вказав на безпідставність звинувачень та їх вигаданий, наклепницький характер», — йшлось в заяві митрополита ПЦУ. Митрополит Олександр пояснив. що відповіді на свій лист до УПЦ (МП) він не отримав, тому вирішив позиватися до суду^[38].

Також у травні 2019 він заявив, що Вселенський патріарх не відкличе томос у Православної церкви України, оскільки такої процедури не існує.^[42]

«Визнання помісного статусу України Елладською Православною церквою — це друга визначна подія після вручення Томосу Патріархом Варфоломієм», — сказав митрополит Олександр у жовтні 2019 року^[43].

У січні 2020 року митрополит Олександр подарував нововисвяченому єпископу УГКЦ Стефану (Сусу) панагію, яка раніше належала Митрополиту Володимиру (Сабодану).^[44]

11 жовтня 2020 року з нагоди 10-ліття освячення Преображенського собору отримав від предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія Орден святого архістратига Божого Михаїла I ступеня.^[45]

Входить до Поважної ради Громадської ініціативи «Орден святого Пантелеймона».^[46]

Погляди[ред. | ред. код]

Архієпископа Олександра вважали одним з лідерів проукраїнського крила в УПЦ (МП), прихильником розширення її автономії, як шляху до проголошення автокефалії^[4]. Погляди митрополита еволюціонували з роками. Раніше він заявляв про нинішню передчасність проголошення автокефалії^[47]:

З автокефалізацією УПЦ на базі низки єпархій нашої Церкви в Східному і Південному регіонах може бути створена багатотисячна «Південно-Східна Митрополія», що виділиться з УПЦ і наполягатиме на прямому підпорядкуванні Московському патріарху. Чи принесе це користь українському православ’ю та справі його консолідації? І чи маємо ми моральне право, знаючи про реальні настрої в цих регіонах, провокувати такий розвиток подій? Переконаний, що розглядати питання про новий статус УПЦ сьогодні передчасно. Набуття канонічної самостійності ціною поділу в самій УПЦ — це шлях ослаблення церкви.

Митрополита називають ініціатором засудження «політичного православ'я» на Соборі єпископів Української православної церкви у 2007 році, та зокрема, діяльності громадської організації «Союз православних громадян України» та її лідера Валерія Каурова^[4].

Нагороди[ред. | ред. код]

Державні[ред. | ред. код]

• Орден князя Ярослава Мудрого V ст. (13 січня 2019) — за значний внесок в утвердження духовності, милосердя та міжконфесійної злагоди, вагомі особисті заслуги у розбудові незалежної Православної Церкви України, багаторічне сумлінне служіння Українському народові^[48]
• Орден «За заслуги» II ст. (22 січня 2013) — за значний особистий внесок у соціально-економічний, науково-технічний, культурно-освітній розвиток Української держави, вагомі трудові досягнення, багаторічну сумлінну працю^[49]
• Орден «За заслуги» III ст. (23 жовтня 2009) — за вагомий особистий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток України, високий професіоналізм та багаторічну сумлінну працю^[50]. Вручення відбулося 21 січня 2010 року в Києво-Печерській лаврі^[51].

Церковні[ред. | ред. код]

• Орден святого архістратига Божого Михаїла I ступеня (11 жовтня 2020).^[45]

Праці[ред. | ред. код]

• Православие в посттоталитарной Украине (вехи истории) [Архівовано 27 листопада 2011 у Wayback Machine.] (рос.) — кандидатська дисертація
• Чому розкольницькі угрупування в Україні називаються неканонічними [Архівовано 5 березня 2013 у Wayback Machine.] (2005)
• Бог, Человек, Церковь (2013)
• Бути вдячним Богові (2017)
• Українська Церква: шлях до автокефалії (2019)

Під загальною редакцією вийшли:

• «Літопис Української Православної Церкви» (2006–2007)
• «Таков нам подобаше Архиерей» (рос.) (2007)
• «Украинская Православная Церковь: 15 лет соборности» (рос.) (2007)
• «Святині української землі» (2006)

Корупція[ред. | ред. код]

Продаж будинку по офіційно заниженій ціні відносно ринкових в даному районі, депутату Халімону Павлу Віталійовичу^[52][53].

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

• Біографія на офіційному сайті УПЦ
• Слово архімандрита Олександра (Драбинка) при нареченні його у єпископа Переяслав-Хмельницького
• Слово на вручение жезла Преосвященному Александру, епископу Переяслав-Хмельницкому (рос.)
• «ЯКЩО ВСЕ ЙТИМЕ КАНОНІЧНИМ ШЛЯХОМ, ТО Я НЕ БАЧУ ПЕРЕШКОД СТАТИ УЧАСНИКОМ ПОМІСНОЇ ЄДИНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ», — МИТРОПОЛИТ УПЦ (МП)