Влизько Олекса Федорович — Вікіпедія

Олекса Федорович Влизько
Народився 4 (17) лютого 1908(1908-02-17)
Боровенка, Крестецький повіт[ru], Новгородська губернія, Російська імперія
Помер 14 грудня 1934(1934-12-14) (26 років)
Київ, Київська область, УСРР, СРСР
Поховання Державний історико-меморіальний Лук'янівський заповідник
Громадянство Російська імперія→УНР→СРСР
Діяльність поет, прозаїк
Сфера роботи література[1], поезія[1] і проза[1]
Alma mater Філологічний факультет Київського університету[d]
Мова творів українська
Роки активності 1925—1934
Жанр вірш, поема, оповідання, нарис
Премії Наркомосу УСРР на конкурсі з нагоди 10-річчя Жовтня (1927)
CMNS: Влизько Олекса Федорович у Вікісховищі
S:  Роботи у  Вікіджерелах

Оле́кса Фе́дорович Влизько́ (4 (17) лютого 1908(19080217), станція Боровенка Крестецького повіту Новгородської губернії — 14 грудня [за іншими даними — вночі проти 8 грудня][2] 1934, Київ) — український поет, прозаїк, футурист, представник розстріляного відродження.

Жертва сталінських репресій.

Життєпис[ред. | ред. код]

Фотопортрет Олекси Влизька замолоду

Олекса Влизько народився 4 лютого (ст. ст.) 1908 року на станції Боровенка Крестецького повіту Новгородської губернії, де його батько служив дяком, псаломником. 1917 року родина переїхала на батьківщину діда — в село Сигнаївка Звенигородського повіту Київської губернії (нині — Шполянський район Черкаської області). У 1919 — в с. Станіславчик, далі в с. Лебедин, де у 13 років важко перехворів на скарлатину і втратив слух, потім, з 1921 — знов у Сигнаївці. У 1923 році разом зі старшим братом, Олександром, та матір'ю тікає від батька, який почав зловживати спиртним, до Києва.

Втрата слуху майбутнім письменником компенсувалася вольовим розвитком пам'яті, начитаністю: книжка стала для хлопця одним з основних джерел формування художньої й соціальної свідомості. Закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти. Одружився з правнучатою небогою Тараса Шевченка Фотіною (Тіною) Красицькою.

Фотопортрет Олекси Влизька

1927 року в пресі з'явилося повідомлення про загибель Влизька в Дніпрі. Вістка справила приголомшливе враження. Чільний тогочасний критик Володимир Коряк у центральній харківській газеті «Комуніст» умістив некролог, у якому назвав юного поета «українським Пушкіним»[3] Однак інформація виявилася звичайнісінькою містифікацією, що їх так полюбляли футуристи, Влизько згодом спростував її весело-іронічною заявою в пресі та новими книжками.

1928 року подорожував по Німеччині, згодом — по нагір'ях Паміру.

Арештований 1934 року. Після вбивства Сергія Кірова, у грудні 1934 року страчений нарівні з багатьма діячами української культури, серед яких Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Тарас та Іван Крушельницькі, Михайло Лебединець, Роман Шевченко, Михайло Оксамит та інші[4]. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні, що розпочалося 14 грудня 1934 року в Києві, офіційно ухвалила Олексі Влизьку смертний вирок за приналежність до міфічної контрреволюційної терористичної організації. Реабілітований посмертно 1958 року.

Юрій Лавріненко в антології «Розстріляне відродження» писав:

Влизько-поет — це тільки обірваний початок. Або, як він сам про себе писав у передмові до «Живу, працюю!», — «тільки етап і шукання нових форм... До синтетичної рівноваги ще далеко...» З його жадібністю, темпераментом, естетичним поліморфізмом нелегко дійти «синтетичної рівноваги» за кілька даних йому долею літ. А все ж елементи власної синтези в ньому вже починали проявлятися. Яків Савченко писав з приводу Влизькової «Дев'ятої симфонії»: «Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетності думок, такого міцного й суцільно-пафосного піднесення і, нарешті, такої широти й людяності мислення. Це тим паче вражає, що Влизькові всього 19 років». Коротенький восьмирічний літературний шлях Влизька позначений динамічними шуканнями, різнорідністю форм, жанрів, тем. Класицизм, футуризм, «виробнича поезія» й агітка, а над усім і передусім активний вітаїстичний романтизм.

Творчість[ред. | ред. код]

Обкладинка збірки поезій Олекси Влизька «П'яний корабель»
Олександр Влизько. Обкладинка книжки Олекси Влизька "Hoch, Deutschland!" (Харків, Державне видавництво України, 1930). Відтворено в Мудрак Мирослава, Нова ґенерація і мистецький модернізм в Україні, (Київ, Родовід), с.87.]

Рано почав писати вірші: спершу російською мовою, поступово зі словником удосконалював свою українську. В літературу Влизька ввів Борис Антоненко-Давидович, надрукувавши в київському журналі «Глобус» (1925. — № 22) його вірш «Серце на норд». Відтоді Влизько регулярно друкується в газетах «Комсомолець України», «Культура і побут», «Літературна газета», журналах «Життя й революція», «Молодняк», «Нова громада», «Червоний шлях». Зблизився з Михайлем Семенком і українськими футуристами, активно співпрацював у їхньому органі журналі «Нова генерація». Належав до літературних організацій «Молодняк» і ВУСПП. У першому номері органу ВУСППу — «Літературній газеті» — надруковано напутні рядки з вірша Олекси Влизька «Поетові»: «Не лицемір, поете, серцем, і не роби із нього шарж, — замало глянути крізь скельця, на бунт, виспівуючи марш» (1927).

1927 року вийшла перша збірка поезій Олекси Влизька «За всіх скажу». Тогочасна критика напрочуд високо оцінила поетичний дебют молодого автора. Збірку відзначено премією Наркомосу УСРР на конкурсі з нагоди 10-річчя Жовтня. Попри тяжку недугу, вірші Влизька сповнені бадьорими інтонаціями, поет оспівував екзотику морської стихії, поривання в небуденність. Був невтомним шукачем образів і ритміки, суголосних добі національного відродження та революційної романтики. Автор збірок віршів «За всіх скажу» (1927), «Поезії» (1927), «Hoch, Deutschland!» (1930), «Живу, працюю!» (1930), «Книга балад» (1930), «Рейс» (1930), «Моє ударне» (1931), «П'яний корабель» (1933), «Мій друг Дон-Жуан» (1934), книжки нарисів «Поїзди ідуть на Берлін» (1931).

Три збірки Олекси Влазька — «Hoch, Deutschland!» (Державне видавництво України, 1930), «Живу, працюю!» (Державне видавництво України, 1930), «Поїзди ідуть на Берлін» (Література й мистецтво, 1931) — були оформлені в конструктивістському стилі його братом, художником і поетом Олександром Влизьком (1910-1996). Студент Київського художнього інституту, Олександр Влизько в той час був близьким то кола українських панфутуристів, які опублікували в «Аванґард-Альманасі пролетарських митців Нової ґенераці » (1930) створену ним обкладинку для  «Hoch, Deutschland!»[5].

Пам'ять[ред. | ред. код]

У Черкасах є провулок Олекси Влизька.

Видання[ред. | ред. код]

У періодиці[ред. | ред. код]

Цитати[ред. | ред. код]

Але найбільше нещасна країна, — це рідна країна моя. — Хай здохне володар її. — Ніколи не поклонюсь йому я.
—О. Влизько, Книга балад

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в Czech National Authority Database
  2. ↑ див.: Шевченко С. В. Олекса Влизько: таємниця страти поета [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.] // Дзеркало тижня. Україна. — 2015. — № 26. — 17–24 липня.
  3. ↑ див.: Коряк Володимир. Олекса Влизько // Комуніст. — 1927. — 2 серпня.
  4. ↑ див.: http://zbruc.eu/node/30591 [Архівовано 26 вересня 2015 у Wayback Machine.] «Кіровські» розстріли у Києві
  5. ↑ Мудрак, Мирослава М. (2018). Нова ґенерація і мистецький модернізм в Україні. Київ: Родовід. с. 86. ISBN 978-966-7845-98-8.

Джерела та література[ред. | ред. код]

  • Коваленко Борис. Поет молодої снаги // Молодняк. — 1927. — № 4. — С. 83–89.
  • Якубовський Фелікс. Нотатки про Влизька // Життя й революція. — 1930. — № 3. — С. 111–122.
  • Новиченко Леонід. Поет недоспіваної пісні // Вибрані поезії / Упор., передм., прим. та ред. Леоніда Новиченка; вступ. стаття Павла Усенка. — К.: Радянський письменник, 1963. — С. 7–31.
  • Первомайський Леонід. Обіцянки здійснення: До 60-річчя від дня народження Олекси Влизька // Вітчизна. — 1968. — № 2. — С. 145–153.
  • Слабошпицький Михайло. …У країні й годині своїй: Про поезію Олекси Влизька // Вітчизна. — 1987. — № 2. — С. 158–162.
  • Ковалів Юрій. …Бо зустрінеш у мені вогонь // Радянське літературознавство. — 1988. — № 6.
  • Слабошпицький Михайло. Олекса Влизько // Письменники Радянської України. 20—30-ті роки. — К.: Радянський письменник, 1989. — С. 178—196.
  • Брюховецький Вячеслав. // Літературна Україна. — 1991. — 13 червня (№ 24 (4433)).
  • Степанов Федір. Олекса Влизько: трагедія віри // Слово і Час. — 1993. — № 2.
  • Красицька Фотіна. А я тиняюся по світу // Независимость. — 1993. — 22 мая.
  • Влизько Олександр. Наллятий сонцем (це і є мій брат, невигаданий Олекса Влизько). — К., 1994. — 208 с.
  • Вежель-Веркалець Л. Верхи на вождях у Биківню: [Невідомі сторінки долі Олекси Влизька] // Київ. — 1998. — № 11/12. — С. 140—146.
  • Українська авангардна поезія (1910–1930-ті роки): Антологія / Упор. Олег Коцарев, Юлія Стахівська; передм. Олега Ільницького. — Київ : Смолоскип, 2014. — С. 129-148. — ISBN 978-966-2164-71-8.
  • Шевченко С. В. Олекса Влизько: таємниця страти поета [Архівовано 4 березня 2016 у Wayback Machine.] // Дзеркало тижня. Україна. — 2015. — № 26. — 17–24 липня.
  • Шевченко С. В. Наган-країна. — Київ : Український пріоритет, 2019. — С. 58—64. — ISBN 978-617-7656-44-8.

Посилання[ред. | ред. код]

Перегляд цього шаблону
  Генеалогія та некрополістика
Література та бібліографія
Словники та енциклопедії
Нормативний контроль
S:
 Твори цього автора перебувають у суспільному надбанні. Ви можете допомогти проєкту, додавши їх у Вікіджерела.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Влизько_Олекса_Федорович&oldid=40602870