Портал:Українське мистецтво — Вікіпедія

Українське мистецтво - сукупність усіх творів мистецтва, створених за всю історію розвитку України. Розвиток мистецтва в Україні веде відлік із прадавніх часів.

Види українського мистецтва: Живопис, Графіка, Скульптура, Архітектура, Театр, Музика, Кіномистецтво, Телебачення, Художня література, Декоративно-прикладне мистецтво, Хореографія, танець, Фотомистецтво, Естрадно-циркове мистецтво, Медіа-мистецтво.

Народне мистецтво України  — це пласт української культури, пов'язаний з відтворенням світосприйняття українського народу, його психології, етичних настанов і естетичних прагнень, що охоплює всі види народної творчості, традиційно притаманні Україні: музику, танці, пісні, фольклор, декоративно-ужиткове мистецтво, що розвиваються, як єдиний комплекс, і органічно входять у життя народу протягом усієї його історії. .::::::::::::::::читати далі

Е́мма Іва́нівна Андіє́вська (*19 березня 1931, Сталіно, нині Донецьк) — українська письменниця, поетеса та художниця, що працює у стилі сюрреалізму та герметизму.

Створила власний світ поетичних та художніх образів у високо індивідуальній манері. Філософські, духовні та містичні теми є головними у творчості Андієвської. Авторка належить до важливих представників модернізму в українській літературі другої половини XX ст. Письменницю часто пов'язують з Нью-Йоркською групою українських літераторів на еміграції. Поетеса відома тим, що пишучи у формі класичного сонету, кардинально його реформувала своїм використанням дисонансів та далекосяжних смислових асоціацій між побутовими речами та філософськими поняттями.

Емма Андієвська є авторкою двадцяти дев'яти поетичних збірок, п'яти книжок короткої прози, трьох романів та понад дев'яти тисяч картин. Художні виставки малярки проводилися в США, Канаді, Франції, Німеччині, Австралії, Бразилії, Ізраїлі, Україні та Швейцарії. Більшу частину свого життя Андієвська провела поза Україною, проживаючи в Мюнхені та Нью-Йорку..::::::::::::::::читати далі

«Чорний квадрат» — картина Казимира Малевича, написана, найімовірніше, 1915 року. Зберігається в Державній Третьяковській галереї в Москві. Цю картину, написану в заснованому ним стилі супрематизму, Малевич вважав вершиною своєї творчості.

Робота була виконана Малевичем влітку та восени 1915 року. За твердженням художника, він писав її декілька місяців.

Робота була виставлена на останній футуристичній виставці «0.10», що відкрилася в Петербурзі 19 грудня 1915 року. Серед тридцяти дев'яти картин, виставлених Малевичем на найвиднішому місці, в так званому «червоному кутку», де зазвичай вішають ікони, висів «Чорний квадрат».

Існує версія, що «Квадрат» був написаний до виставки — оскільки величезний зал потрібно було чимось заповнити. Ця інтерпретація заснована на листі одного з організаторів виставки Малевичу :

• «Потрібно писати зараз багато. Приміщення дуже велике, і якщо ми, 10 чоловік, напишемо картин 25, то це буде тільки-тільки.»

.::::::::::::::::читати далі

Пам'ятник Лесі Українці встановлено в 1972 році навпроти будинку на вулиці Катерининській, 8 (на той момент вул. Літкенса), де з жовтня по грудень 1897 вона знімала кімнату.

Поетеса немов-би сидить на морському березі. Постамент - діабазові брили, видобуті в Криму поблизу гори Аюдага. На постаменті накладний бронзовий напис: «Леся Українка». Авторський підпис прорізом: «Г. Кальченко, 1971 р. ».

Пам'ятник Лесі Українці створено в 1971 році українським скульптором Галиною Никифорівною Кальченко спільно з архітектором Анатолієм Федоровичем Ігнащенко. Пам'ятник відкритий 16 серпня 1972 року в - в рік святкування сторіччя з дня народження великої української поетеси. .::::::::::::::::читати далі

Особня́к Могильо́вцева, широко відомий як «Шокола́дний буди́ночок» — пам'ятка історії та архітектури у Києві, що знаходиться на вулиці Шовковичній, 17/2 (поряд із відомим будинком Ікскюль-Гільденбанда, що має № 19).

Свою популярну назву отримав через коричневий колір та крупну рустику, що нагадує шоколадну плитку.

Будинок збудовано у 1901 році за проєктом головного архітектора Києва, академіка архітектури Володимира Ніколаєва на замовлення відомого промисловця, фінансиста та мецената, купця першої гільдії Семена Могилевцева, який жив у ньому до своєї смерті 10 серпня 1917 року, заповівши майно численним племінникам.::::::::::::::::читати далі

«Заповіт» — програмний вірш у формі послання — «заповіту» Тараса Шевченка, написаний 25 грудня 1845 року в Переяславі.

Вірш є своєрідним гімном визвольної боротьби українського народу, мав і має великий вплив на українську культуру, зокрема був покладений в основу музичних творів багатьох композиторів, активно вживається в культурному житті, перекладений близько 150 мовами народів світу. 18 квітня 2008 року в будинку, де Шевченко написав «Заповіт»колишній будинок Андрія Козачковського, згодом Історичний музей у Переяславі-Хмельницькому відкрито Музей «Заповіту».

Листопад 1845 року видався мокрий, вітряний і холодний. Шевченкові ця погода дошкуляла дужче, ніж зазвичай, бо тоді він, працюючи в складі Археографічної комісії, мусив увесь час їздити по селах і містах, змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі. .::::::::::::::::читати далі

Жовта квітка для месьє Бурійона- українсько-французький короткометражний фільм режисерки Лариси Артюгіної спродюсований французькою асоціацією Cine Fac та українською організацією Wiz-Art. Прем’єра фільму відбулася в Кишеневі 25 травня 2012 року у рамках Фестивалю «Тандем» (Кишинів, Молдова).

Французький письменник-антиглобаліст прибуває до Києва на презентацію своєї книжки. В аеропорту «Бориспіль» на нього чекає несподіванка. Замість молодої та симпатичної перекладачки письменника зустрічає її батько – міліціонер з не надто витонченими манерами. Відсутність спільної мови спричиняє комічні ситуації та конфлікти між чоловіками. Втім, несподівано вони знаходять спільну тему.

Проєкт фільму було обрано переможцем Українського конкурсу сценаріїв короткометражних фільмів за участю компетентного журі у складі Любомира Госейко, Ігора Мінаєва та продюсерів проєкту.::::::::::::::::читати далі

«Катерина» — опера у трьох діях, написана Миколою Миколайовичем Аркасом (старшим) за однойменною поемою Тараса Григоровича Шевченка.

Опера «Катерина» була написана Миколою Аркасом у 1891 році, але впродовж п'яти років рукопис пролежав у цензурних відомствах Москви та Києва. Лише у 1897 році опера вийшла у світ на малій батьківщині Аркаса — у Миколаєві за рахунок автора. На обкладинці видання стояло лише прізвище Тараса Шевченка, авторство музики і лібретто були приховані криптонімом «Н. А. …ъ», а зверху присвята:

«Любій, незабутній жінці моїй Олесі».

При створенні партитури Микола Миколайович обробив і використав значну кількість з 400 українських народних пісень, які вони разом з дружиною Ольгою Іванівною збирали в різних місцях, відвідуючі села Миколаївщини та Полтавщини, а також почуті від кобзарів і бандуристів, яких композитор запрошував у свій дім в Миколаєві. Текст лібрето написав сам. Нову літературну обробку лібретто здійснив у 1963 році Діодор Бобир..::::::::::::::::читати далі

«Червона рута» — пісня Володимира Івасюка, яка стала однією з найвідоміших українських пісень у світі.

Володимир Івасюк написав її у 1970 році, будучи студентом Чернівецького медичного інституту.

Ще старшокласником Володимир Івасюк натрапив у батьковій бібліотеці на виданий 1906 року збірку коломийок, впорядкований Володимиром Гнатюком.

Згодом мандруючи гірськими гуцульськими селами, Володимир знайшов інші варіанти коломийки про червону руту та записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає в народних переказах символом вічного й чистого кохання.

А в вересні 1970 року на Театральній площі міста Чернівці у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою» прозвучала прем'єра пісні, яку виконував дует: сам автор і Олена Кузнецова. Путівку в життя пісні дав ансамбль «Смерічка» Л. Дутковського (солісти Н. Яремчук і В. Зінкевич, звукорежисер Василь Стріхович).

У 1971 році «Червона Рута» стає переможцем першої радянської «Пісні року» і невдовзі після цього потрапляє на перші місця популярності в багатьох країнах Східної Європи.::::::::::::::::читати далі

Арка́н  арґан— старовинний український чоловічий танець. Характерне ритмічне чергування — 2/4 в першому такті та 2/8 і 1/4 у другому.

Аркан має дві групи рухів:

• а) «прибий» і «зміни»,
• б) «підківка», «тропачок», «гайдук» (перша властива тільки аркану, друга зустрічається також в коломийкових танцях).

Аркан танцюють зімкнутим колом або півколом з топірцями в руках. Танець поширений в Івано-Франківській, Чернівецькій та Закарпатській областях.

Танок «Аркан» є головним елементом обряду посвячення гуцульського двадцятирічного хлопця у легіні. Після участі у ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (топірець), вбивати ворогів та підперезуватися широким паском, тобто ставав потенційним опришком. Перекази свідчать, що вперше гуцульський танець «Аркан» виконали витязі, які зійшли з гір.

Сама назва танцю походить з латині, вірніше з етруського слова, запозиченого у них римлянами: arcanus «прихований, таємний, мовчазний» і походить від індоєвропейського кореня * arta- ..::::::::::::::::читати далі

Ніч у Луцькому замку — щорічний артфестиваль на території історико-культурного заповідника «Старий Луцьк», що проходить в останню неділю червня. Вперше фестиваль відбувся в 2007 році, здобувши популярність та міжнародне визнання. Його проведення відіграло суттєву роль під час прийняття рішення щодо визначення Луцького замку переможцем у Всеукраїнській акції «7 чудес України». Проєкт визнано найкращим у рейтингу серед мистецьких подій Волині та внесено до списку 100 найкращих подій для туріндустрії України 2012 року, що підтверджено відповідним сертифікатом. Перемога в рейтинговій акції «Людина року Волинського краю-2010» у номінації «Подія року» є свідченням популярності заходу серед волинян. Організаційно-мистецький рівень проєкту високо оцінений експертами з питань культурної політики Ради Європи.

Складовою частиною артшоу «Ніч у Луцькому замку» є імпровізовані лицарські бої та середньовічні розваги, театралізовані дійства, майстер-класи народних майстрів з гончарства, лозоплетіння, соломоплетіння, флористики та ковальства, дегустація та приготування національних страв..::::::::::::::::читати далі

Берлінський міжнародний кінофестиваль (Берлінале) — міжнародний кінофестиваль категорії А, який вважається одним із найпрестижніших фестивалів світу у сфері кіно. Проходить щорічно у лютому в Берліні, починаючи з 1951 року.

Один із найпрестижніших кінофестивалів Європи та світу. Близько 400 фільмів презентуються в різноманітних секціях. Враховуючи понад 230 000 проданих квитків і близько 430 000 глядачів (серед них фахівці у даній сфері), Берлінале вважається найбільш відвідуваним фестивалем світу.

Нагороди — Золотий та Срібний ведмідь (ведмідь — символ Берліну).

Журі приділяє особливу увагу тому, щоб на фестивалі були представлені фільми з усього світу. У фестивалі беруть участь щонайменше 20 000 спеціалістів з 120 країн. Про час проведення фестивалю повідомляє 4200 журналістів у 100 країнах світу. Паралельно з Берлінале проводиться Європейський кіноринок, який є одним з найважливіших місць зустрічі знавців у сфері кіноіндустрії. Він зарекомендував себе як основний ринок виробників, дистриб'юторів, покупців і агентів.::::::::::::::::читати далі

Ні́жинський краєзна́вчий музе́й і́мені Іва́на Спа́ського — міський краєзнавчий музей у Ніжині на Чернігівщині, що має велике зібрання предметів, документів, фотографій тощо з історії, етнографії і культури Ніжинщини.

Ніжинський краєзнавчий музей розташований у само́му середмісті Ніжина за адресою:

вул. Батюка, 14, м. Ніжин, Україна.

Музей розмістився у двоповерховому цегляному будинку, що належав ніжинському священикові О.М. Максимовичу (збудовано в сер. XIX ст.).

Директор закладу — Геннадій Владиславович Назаренко.

Музейна справа в Ніжині має більш ніж столітню історію. Так, ще 1902 і 1909 років були зроблені перші значні кроки до створення власного міського музею — на Гоголівських святах, що мають для міста особливе значення, у приміщенні Ніжинського історико-філологічного інституту було створено «Гоголівську кімнату». Однак загалові експонати з того зібрання були недоступними, та й незабаром ту кімнату було закрито.

Лише 1916 року частину колекцій з «Гоголівської кімнати» перенесли до кваритири директора інституту І.П. Козловського, де відтоді він подеколи ососбисто проводив екскурсії для студентів..::::::::::::::::читати далі

Націона́льний академі́чний драмати́чний теа́тр і́мені Іва́на Франка́ — україномовний театр у Києві, заснований 1920 року.

Театр засновано у Вінниці 1920 року спільно з Гнатом Юрою, Амвросієм Бучмою та Семеном Семдором. Першим очільником театру став Гнат Юра.

Відкриття театру відбулося 28 січня 1920 року виставою «Гріх» Володимира Винниченка, а протягом сезону театр здійснив 23 прем'єри.

1923 — театр був запрошений до тодішньої столиці Української СРР — Харкова. Серед найкращих вистав театру тих років — «Лісова пісня» Лесі Українки, «Ревізор» Миколи Гоголя (зокрема, у постановці режисера М. Г. Єсипенка), «Полум'ярі» Анатолія Луначарського, «Свята Йоанна» Бернарда Шоу, «97» Миколи Куліша.

28 серпня 1923 року опубліковано повідомлення, що сформована трупа Українського державного драматичного театру; до її складу увійшли артисти Вінницького театру ім. І. Франка, організованого у 1919 р. Також запрошено київських акторів Мещерську та С. Семдора, митця Романовського, митця-бутафора Крамича та на посаду завідувача музичною частиною — колишнього диригента Львівської опери Коссака. Головним режисером призначено Г. Юру, іншими режисерами — Коханенка і С. Семдор..::::::::::::::::читати далі

Національний цирк України (Київський цирк) — один з найстаріших стаціонарних цирків в Україні. Розташований в Києві на площі Перемоги. Нинішню будівлю цирку було відкрито 5 листопада 1960 року. Діючий керівник Національного Цирку України (Генеральний директор і художній керівник) — Народна артистка СРСР і України Людмила Олексіївна Шевченко.

28 грудня 2000 виповнилося 125 років з часу заснування в Києві стаціонарного цирку. До того в місті існували лише тимчасові дерев'яні або брезентові цирки, кожен з яких працював кілька місяців, після чого їх розбирали.

У 1868 році французький підданий Огюст Бергоньє купив земельну ділянку на розі вулиць Фундуклеївської і Ново-Єлизаветинської (сучасні Богдана Хмельницького та Пушкінська), на місці, де розташований Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки..::::::::::::::::читати далі

Арніка — українська естрадна група у Львові. Популярність у 1970-х роках. Пісні українською мовою. Перший музичний керівник Володимир Кіт. Лауреат Всесоюзного телевізійного конкурсу «Алло, ми ищем таланты», лауреат Республіканського фестивалю пісні (м. Хмельницький), дипломант Державного комітету Ради Міністрів УРСР з телебачення та радіомовлення.

Група записала на Всесоюзній фірмі грамзапису «Мелодія» 4-платівки -міньйон з українськими народними піснями «Чорні очка, як терен» і «Чорна рілля ізорана» в обробці Віктора Морозова, а пізніше -«Марія», «В Самборі» та інші..::::::::::::::::читати далі

Архітектурний комплекс Луцького братства — комплекс історико-архітектурного ансамблю Луцького Братства Чесного Хреста, який складається із Хрестовоздвиженської церкви та монастирського приміщення; пам'ятки архітектури національного значення, розташовані в історико-культурному заповіднику «Старий Луцьк». Монастир розташований на вулиці Йова Кондзелевича під № 5, а церква — вулиці Данила Галицького під № 2. Комплекс стоїть на межі двох майданів — Братський Міст та майдану Ринок.

Братський комплекс був збудований в основному протягом 1630—1640-х років. Довгий час він був політичним центром православного населення Волині, проте внаслідок певних обставин на зламі XVII—XVIII століть братство почало занепадати. Разом з ним занепав і архітектурний комплекс. У XVIII столітті він потерпав від пожеж, а в XIX столітті церква була майже повністю зруйнованою. Хоча монастир залишився майже в первісному вигляді з поправкою на незначні ремонти після пожеж, однак теперішня церква — це лише вівтарна частина колишнього великого храму із прямокутною радянською прибудовою.

В даний час монастир використовується частково під житло, а церква відреставрована і використовується Волинським крайовим братством Андрія Первозванного, яке є спадкоємцем Луцького братства Чесного Хреста.::::::::::::::::читати далі

Казими́р Севери́нович Мале́вич (пол. Kazimierz Malewicz; нар. 11 (23) лютого 1878(18780223)Д.Горбачов. Малевич і Україна. — Київ, 2006. — 456 с., Київ, Російська імперія — пом. 15 травня 1935, Ленінград, РРФСР, СРСР) — український художник-авангардист українсько-польського походження, один із засновників нових напрямків в абстрактному мистецтві — супрематизму та кубофутуризму, педагог, теоретик мистецтва.

Народився у Києві у сім'ї Северина та Людвіки Малевичів. Батько був інженером цукрового виробництва, тому сім'я часто переїжджала з одного містечка до іншого, від однієї цукроварні до іншої.

До 17 років жив на Поділлі (Ямпіль), Харківщині (Пархомівка, 1890-1894 У Пархомівському художньому музеї є кілька робіт українського авангардиста, Білопілля), Чернігівщині (Вовчок, Конотоп).

Вважають, що аматорським малюванням К.Малевич почав займатися в Конотопі, де його родина мешкала у 1894-1895 .

Малювати вчився у Миколи Пимоненка, в Київській мистецькій школі (1895–1897)..::::::::::::::::читати далі

Феодо́сія Омеля́нівна Ажа́жа (* 2 (15) червня 1913(19130615), містечко Сорочинці, нині село Великі Сорочинці Миргородського району Полтавської області) — народна майстриня-вишивальниця. У заміжжі (від 1939 року) — Вернигора.

У 1934—1941 роках працювала у Великосорочинській промислово-кооперативній артілі. Її вироби експонувалися на виставках українського народного мистецтва 1936 року Миргороді, Києві, Москві, Ленінграді, на всесоюзній сільськогосподарській виставці 1939 року у Москві.

1937 року скатертина роботи Ажажі демонструвалася на міжнародній виставці в Парижі..::::::::::::::::читати далі

Іва́н Петро́вич Кавалері́дзе (нар. 1 (13) квітня 1887(18870413), хутір Ладанський, нині Роменський район, Сумська область — пом. 3 грудня 1978, Київ) — український скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист, художник кіно. Народний артист УРСР (1969).

Народився в селянській сім'ї Килини Луківни Кухаренко та Петра Васильовича Кавалерідзе (Кхварідзе) — сина Васо Кхварідзе, нащадка грузинського князівського роду, якого в середині 19 століття привіз в Україну московський генерал Ладонський після закінчення Кавказької війни.

Дитинство Івана Кавалерідзе минуло в селі Талалаївці Полтавської губернії (нині село Сильченкове Талалаївського району Чернігівської області).

1899 — закінчив початкову земську школу.::::::::::::::::читати далі

Григо́рій Гу́рійович Верьо́вка (нар. 13 (25) грудня 1895(18951225), Березна — пом. 21 жовтня 1964, Київ) — український композитор і хоровий диригент, педагог.

Народився в українській родині в козацькому містечку Березному на Чернігівщині. 1916 закінчив Чернігівську духовну семінарію. 1918–1921 навчався в Київському музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка по класу композиції у Болеслава Яворського, диригування — в Олександра Орлова. 1933 закінчив інститут екстерном.

Від 1919 року працює як організатор і керівник самодіяльності, викладав хорове диригування у музично-навчальних закладах Києва..::::::::::::::::читати далі

Гайта́на Ессамі́ (мовою лінґала Gaita-Lurdes Essami; Ґайта-Лурдес, у перекладі з лінґала — «сильна і велика») (нар. 24 березня 1979, Київ, Українська РСР, СРСР) — українська співачка та автор пісень конголезького походження, яка поєднує у своїй творчості манеру соул виконання з танцювальною стилістикою пісень, що включають елементи джазу, блюзу, фанк-, соул- та фолк- музики. Вона є автором більшості власних пісень.

Народилась 24 березня 1979 у Києві. До п'яти років жила у Республіці Конго, звідки родом її батько, розмовляла лише французькою та мовою лінґала. Потім разом з мамою повернулась до України. Батько Гайтани досі мешкає у Браззавілі, займається транспортним бізнесом і з дочкою бачиться рідко.::::::::::::::::читати далі

Загребе́льний Павло́ Архи́пович (25 серпня 1924, с. Солошине — 3 лютого 2009, Київ) — український письменник, Герой України, лауреат Державної премії СРСР, Шевченківської премії. 1941 року закінчив десятирічну середню школу; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь у Битві за Київ, у серпні 1941 р. був поранений. Після шпиталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942 р., після якого — полон, і до лютого 1945 р. — нацистські концтабори смерті.

Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у нацистському концтаборі.

У 1961–1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960). .::::::::::::::::читати далі

Олексíй Сергі́йович Горбуно́в (нар. 29 жовтня 1961, Київ) — радянський і український актор театру та кіно. Народний артист України.

Олексій Сергійович Горбунов народився 29 жовтня 1961 року в Києві. Дитинство пройшло на масиві Русанівка. У 1978 році, відразу після закінчення школи не зміг вступити до Київського Театральний інститут імені Карпенка-Карого, оскільки не був комсомольцем. У 1978—1979 роках працював у театрі імені Лесі Українки монтувальником, підсобним робітником у костюмерному цеху. У театрі завдяки Аді Роговцевій познайомився з її чоловіком — актором і педагогом Костянтином Степанковим. У 1984 році році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (курс Костянтина Степанкова). У своєму першому фільмі «Вантаж без маркування» Олексій почав зніматися в день вручення диплома.

З 1984 по 1995 рік — актор театру-студії кіноактора кіностудії імені Олександра Довженка. З весни 1985 року по 20 квітня 1987 року служив у лавах Радянської армії. У 1990-х роках працював приватним таксистом через кризу на кіностудії Довженка. Повернутися до зйомок у кіно допоміг режисер Володимир Попков, запросивши на роль блазня Шико в багатосерійний телефільм «Графиня де Монсоро»..::::::::::::::::читати далі

Богда́н Сильве́стрович Сту́пка (нар.27 серпня 1941(19410827), смт Куликів, Жовківський район, Львівська область — пом.22 липня 2012, Київ) — український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії (1993, за головну роль у виставі «Тев'є-Тевель» ,за Шолом-Алейхемом), Народний артист УРСР (1980), Народний артист СРСР (1991), Герой України (2011).

Народився актор 27 серпня 1941 року в смт Куликів на Львівщині, яке на той час перебувало під німецькою окупацією і містилось у дистрикті Галичина в складі Генерал-губернаторства.

До сцени його привчили родичі: батько співав у хорі Львівського оперного театру, мамин старший брат був там же солістом, а тітка — головним концертмейстером.

За кулісами театру, Богдан Ступка побачив і почув багатьох видатних співаків повоєнного часу, зокрема Івана Козловського і Сергія Лемешева..::::::::::::::::читати далі

Павло́ Па́влович Ві́рський (12 (25) лютого 1905(19050225), Одеса — 5 червня 1975, Київ) — український танцівник і хореограф, Народний артист СРСР (1960).

Народився 12 (25 лютого) 1905 року в Одесі. В 1926 році закінчив Одеське музично-драматичне училище, 1928 — Московський театральний технікум.

Артист балету і балетмейстер у театрах Одеси, Харкова, Дніпра, Києва, військових ансамблів.

Організатор (1937), балетмейстер (до 1940), художній керівник (1955–1975) Ансамблю танцю УРСР. У своїй творчості розвив знахідки і традиції, закладені Михайлом Андрійовичем Соболем.

Влітку 1972 на одному з найбільших сценічних майданчиків Вашінгтона «Вулф треп» перебував з ансамблем, виступи тривали два місяці.

Жив в Києві. Помер 5 червня 1975 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.::::::::::::::::читати далі

Іван Максимович Піддубний (26 вересня (8 жовтня) 1871(18711008), Красенівка, Полтавська губернія, Російська імперія — 8 серпня 1949, Єйськ, Краснодарський край, РРФСР, СРСР) — український спортсмен-борець. Шестиразовий чемпіон світу з боротьби (Париж, Мілан, Франкфурт, Нью-Йорк).

Народився 26 вересня 1871 року на Полтавщині, неподалік містечка Золотоноші, у селі Красенівці (тепер Чорнобаївський район Черкаської області) в сім'ї селянина Максима Піддубного, козацький рід якого славився великою силою. Іван Піддубний також дістав від предків великий зріст і витривалість, а по лінії матері, яка гарно співала, — тонкий музичний слух і в дитинстві по неділях і святах співав у церковному хорі. Прожив там більшу частину життя, потім найнявся вантажником у севастопольський порт. 1895 року переїхав у Феодосію, де самотужки почав займатися гімнастичними вправами та гирьовим спортом.

1897 року вперше взяв участь у чемпіонаті з боротьби на поясах у цирку антрепренера Безкоровайного.

З 1898 року виступає у севастопольському цирку Труцці як борець-професіонал, вперше здобуває перемогу в цирковому чемпіонаті. Після цього виступає в київському цирку Якима Нікітіна.::::::::::::::::читати далі

Миха́йло Льво́вич Воро́нін (*10 липня 1938(19380710), Київ — †14 квітня 2012 — український дизайнер і виробник класичного одягу, доктор технічних наук.

Народився 10 липня 1938 року в Києві. Кравецькою справою почав займатися в чотирнадцять років (з 1952 року).

З 1964 року закрійник чоловічого верхнього одягу. У 1972 році закінчив Київський технологічний інститут легкої промисловості. З середини 1980-х очолив власний бізнес (з 1985 року фірма «Мода і час»; з 1991 року СП, згодом концерн «Михайло Воронін — Відень—Париж»). З 1994 року був власником основного пакету акцій ВАТ КШФ «Желань».

Помер 14 квітня 2012 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52а).

Михайло Воронін — багаторазовий переможець престижних міжнародних конкурсів кравецької майстерності; успішний бізнесмен, академік, новатор і раціоналізатор. Автор унікального жилетно-макетного методу пошиття чоловічого одягу без примірок, патент на який видано ще 1970 року..::::::::::::::::читати далі

Мусієнко Оксана Станіславівна — український кінознавець. Кандидат мистецтвознавства (1973), доцент (1978). Заслужений діяч мистецтв України (1998). Член-кореспондент Національної Академії мистецтв України (2001).Член Національної Спілки кінематографістів України.

Лауреат премії СКУ (1978 і 1986). Орден княгині Ольги III ст. (2004).

Народилась 27 травня 1938 р. в Києві в родині редактора кіностудії і актриси.
Закінчила філософський факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1960) та аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського НАН України (1970).
Захистила кандидатську дисертацію на тему «Образ захисника Вітчизни на екрані» (1973). Викладала естетику в технічному училищі, була науковим співробітником відділу кінознавства ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України. З 1973 р. працює, а з 1991 р. — викладає та завідує кафедрою кінознавства Київського державного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого.

Кандидат мистецтвознавства (1973), доцент (1978). Заслужений діяч мистецтв України (1998). Член-кореспондент Академії мистецтв України (2001). Член Національної Спілки кінематографістів України..::::::::::::::::читати далі

І́гор Васи́льович Кондратю́к (* 14 березня 1962, с. Пригір'я (Ландау) Високопільського району Херсонської області) — український телевізійний ведучий, продюсер, шоумен.

Народився 14 березня 1962 року у колишній німецькій колонії, яку перейменовано на село Пригір'я Високопільського району Херсонської області. Із золотою медаллю 1979 року закінчив Каланчацьку середню школу № 1. 1984 року закінчив фізичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (спеціалізація — оптика твердого тіла).::::::::::::::::читати далі

Джон Годяк (англ. John Hodiak, укр. Іван Годяк; 16 квітня 1914(19140416), Піттсбург — 19 жовтня 1955, Лос-Анджелес) — американський кіноактор українського походження. Народився в українській сім'ї в Пітсбургу. З 1942 року працював у студії Метро-Голдвін-Маєр.

Іван Годяк народився 16 квітня 1914(19140416) року у місті Пітсбург, штат Пенсильванія. Він був найстаршим з чотирьох дітей у сім'ї. Батьки Івана Годяка Василь (англ. Walter Hodiak 25 жовтня 1888 — 21 серпня 1962) та Ганна (Анна) (дівоче прізвище — Погорілець) (англ. Anna Pogorzelec, 28 лютого 1888 — 17 жовтня 1971) походили з українського села Грушатичі Перемишльського повіту Львівського воєводства (тепер Старосамбірського району Львівської області). За деякими даними, мати Івана Годяка мала польське походження. ^{[джерело?]} Вони переселилися до Америки 1912 року..::::::::::::::::читати далі

Портал сучасної української літератури «Укр. Літ» — сайт «Неформальної спільноти письменників України» (НеСУП).

Портал інформує про літературний процес в Україні: діяльність літературних спільнот і студій, фестивалі, книжкові виставки-ярмарки, новинки та премії.

Перші публікації на порталі датуються січнем 2012. На порталі зазначалося, що його засновником є Національна спілка письменників України. Однак згодом назва засновника на порталі була змінена..::::::::::::::::читати далі

• Ярослав Качмар — започаткував 9 березня 2021 користувач Olesialevytska

• Паризька комуна (сквот) — започаткував 21 лютого 2021 користувач Андрій Гриценко

• Єник Ліна Миколаївна — започаткував 17 квітня 2020 користувач Максим Огородник

• Комплекс будинків по вулиці Стрийській, 44—48 — започаткував 16 квітня 2020 користувач Xsandriel

• Текстильник (стадіон, Чернігів) — започаткував 16 квітня 2020 користувач Glorin

• Самойлов Юрій — започаткував 16 квітня 2020 користувач Сергій Малишко

• Зоря (стадіон, Білозір'я) — започаткував 16 квітня 2020 користувач Glorin

• Зубар Наталія Володимирівна — започаткував 16 квітня 2020 користувач Kharkivian

• Ковтуненко Валерій Іванович — започаткував 16 квітня 2020 користувач Valkovtunenko

• Комплекс будинків по вулиці Стрийській, 36—42 — започаткував 15 квітня 2020 користувач Xsandriel

• Пам'ятник жертвам Батуринської трагедії — започаткував 15 квітня 2020 користувач NSayenko

• Лазар Віктор Леонідович — започаткував 15 квітня 2020 користувач VimalPPCE

• Дарина Федина — започаткував 15 квітня 2020 користувач Nickispeaki

• Заболотний Володимир Володимирович — започаткував 15 квітня 2020 користувач Максим Огородник

• Урусов Георгій Олександрович — започаткував 15 квітня 2020 користувач Kamelot

• Джим Ґудзик і машиніст Лукас — започаткував 14 квітня 2020 користувач Tak treba

• Тіменко Олександр — започаткував 14 квітня 2020 користувач Alex Blokha

• Церква Покрови Пресвятої Богородиці (Дрогобич) — започаткував 14 квітня 2020 користувач Zubryckiy

• Вольський Анатолій Миронович — започаткував 14 квітня 2020 користувач BackFire

• Барський Вілен Ісаакович — започаткував 14 квітня 2020 користувач Paintgol

• Українець Іван Каленикович — започаткував 14 квітня 2020 користувач Kamelot

Україна • Портал:Українська діаспора • Портал:Українська повстанська армія • Портал:Українське мистецтво • Портал:Українська література • Портал:Українська мова • Портал:Сучасна українська література • Портал:Український кінематограф • Портал:Українська музика • Портал:Український рок • Портал:Український спорт • Портал:Українська наука • Портал:Географія України

Мистецтво • Архітектура (Фортифікація • Дерев'яна архітектура • Храми східної традиції) • Бароко • Кераміка • Кінематограф • Модерн • Мультиплікація • Образотворче мистецтво (Живопис • Скульптура) • Музика (Джаз • Естрада • Кантрі • Класична музика • Мюзикл • Опера • Оперета • Панк • Прогресивний рок • Рок • Рок-н-рол • Російський рок • Фолк-рок • Хард-рок • Хеві-метал • The Beatles) • Танець (Балет) • Театр • Телебачення • Фотографія • Цирк