French
DeutschРаковорська битва — Вікіпедія
| Раковорська битва | |||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|
 ісце битви на мапі Лівонії XIII століття | |||||||
| Координати: 59°21′ пн. ш. 26°21′ сх. д. / 59.350° пн. ш. 26.350° сх. д. | |||||||
| |||||||
| Сторони | |||||||
| Новгородська республіка Псковська республіка Велике князівство Владимирське | Данська Естонія Дерптське єпископство Лівонський орден | ||||||
| Командувачі | |||||||
| Дмитро Переяславський Довмонт Псковський | Олександр Дорпатський Отто фон Лаутерберг | ||||||
| Військові сили | |||||||
| від 5 до 30 тис. (за різними даними) | від 3 до 25 тис. (за різними даними) | ||||||
| Втрати | |||||||
| Невідомо | Невідомо | ||||||
Раковорська битва (нім. Schlacht bei Wesenberg) — битва, що відбулася 18 лютого 1268 року між арміями Новгородської республіки, Псковської республіки та Великого князівства Володимирського з об'єднаними силами лицарів Лівонського ордену та Данської Естляндії[1] поблизу фортеці Везенберг[2].
Передісторія[ред. | ред. код]
Князь Довмонт був змушеній покинути Велике князівство Литовське в ході боротьби за престол після смерті Міндовга (1263) i був прийнятий у Пскові. У 1267 новгородці організували похід проти Литви, але через розбіжності в середовищі командування похід не відбувся. Замість цього війська вторглися в данські володіння, що знаходилися на території сучасної Естонії, і підступили до замку Раквере, але після загибелі від стріл семи осіб з війська, відступили і звернулися за допомогою до великого князя владимирського Ярослава Ярославича, який надіслав замість себе своїх синів Святослава і Михайла, а також Дмитра Переяславського та інших князів. У Новгороді почалося виготовлення облогових знарядь для майбутнього походу. Орденські єпископи і лицарі з Риги, Вільянді і Юр'єва прибули в Новгород (між 1 березня і 31 грудня 1267[3][4]) просити миру і поклялися не допомагати раковорцям і Ревельцям, однак при подальшому зборі військ лівонська хроніка згадує вільяндців і воїнів з інших міст ( вся земля Німецька , по російському Літописі).
23 січня почався похід. Руські війська вторглися в землю Вірумаа, що належала данцям.
Хід битви[ред. | ред. код]
Військо Лівонського ордену[5], який з 1237 року став Лівонським ландмайстерством Тевтонського ордену, виступило з Юр'єва, та після з'єднання з датчанами, які мали більш значні сили, зайняли позиції на лівому фланзі навпроти Святослава, Дмитра і Довмонта. Данці ж встали на правому, проти Михайла Ярославовича. Новгородський літопис наводить розповідь, відсутню у хроніці, про запеклий бій в центрі між новгородцями і залізним полком противника, в ході якого загинув новгородський посадник і ще 13 бояр поіменно, тисяцький і ще 2 боярина поіменно пропали безвісти, а князь Юрій відступив, у зв'язку з чим навіть був запідозрений у зраді.
Тим часом руські війська завдали потужного контрудару. Склад його учасників точно називає лівонська хроніка: 5000 воїнів на чолі з Дмитром Переяславським, — він повідомляє про те, що лицарям вдалося малими силами зупинити його. У той же час літопис пов'язує з цим контрударом загальну перемогу руського війська в битві, і розповідає про переслідування втікаючого противника протягом 7 верст до самого Раковора трьома шляхами, бо коні не могли ступати по трупах .[3]
Увечері до місця битви підійшов ще один німецький загін, але обмежився пограбуванням новгородського обозу. Руські війська очікували ранку, щоб битися з ним, але німці відійшли.[3]
Підсумки битви[ред. | ред. код]
Руські війська простояли під стінами Раковора три дні, не переходячи до штурму. У цей час псковська дружина Довмонта вогнем і мечем пройшлася по Лівонії, чинячи грабунки та захоплюючи полонених. Князь мстився ворогові за напади на його землі.
В 1269 у Орден Зробив відповідній похід, що закінчився безрезультатною 10-денною облогою Пскова, відступом лицарів при наближенні новгородського війська на чолі з князем Юрієм та укладення миру на всій Волі новгородської. Через всього 8 років після поразки в битві при Дурбі від військ Литви, хрестоносці зазнали нової поразки, що призупинило на 30 років німецько-данську експансію.
У російській історіографічної традиції безперечним переможцем визнається руська армія, тим не менш, незважаючи на більшу кількість учасників, битві надається лише другорядне значення в порівнянні з міфологізованим Льодовим побоїщем[6].
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Юрій Лущай. Псков та його населення за відомостями західноєвропейських джерел XIII—XV століття Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія «Історія». 2014
- ↑ Eesti entsüklopeedia. 12. köide: Eesti A–Ü. Tallinn: Eesti Entsüklopeediakirjastus, 2003, lk 467.
- ↑ а б в Новгородская первая летопись старшего извода
- ↑ Бережков Н. Г. Хронологія російського літописання
- ↑ В Лівонській римованої хроніці «Landvolk» — ополчення з місцевіх мешканців (летів, лівів, естів)
- ↑ Selart, с. 240.
Література[ред. | ред. код]
- Шефів Н.А. Найзнаменитіші війни і битви Росії. — М., 2002. — ISBN 5783805394.
- Nicolle, David. Medieval Russian Armies 1250 - 1450. — Oxford : Osprey Publishing, 2002. (англ.)
- Selart, A. Livland und die Rus 'im 13. Jahrhundert. — Köln : Böhlau, 2007. — ISBN 978-3-412-16006-7. (нім.)
- Selart, A. Livonia, Rus 'and the Baltic Crusades in the Thirteenth Century. — Leiden : Brill, 2015. — ISBN 978-9-004-28474-6. (англ.)