Регуляторна політика України у сфері господарських відносин — Вікіпедія

Регулято́рна полі́тика — напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами країни.

Згідно з Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» принципами державної регуляторної політики є: доцільність, адекватність, ефективність, збалансованість, передбачуваність, прозорість і врахування громадської думки.

Принципи регуляторної політики[ред. | ред. код]

Доцільність[ред. | ред. код]

— Обґрунтована необхідність державного регулювання господарських відносин з метою вирішення існуючої проблеми;

Адекватність[ред. | ред. код]

— Відповідність форм та рівня державного регулювання господарських відносин потребі у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням усіх прийнятних альтернатив;

Ефективність[ред. | ред. код]

— Забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб'єктів господарювання, громадян та держави;

Збалансованість[ред. | ред. код]

— Забезпечення у регуляторній діяльності балансу інтересів суб'єктів господарювання, громадян та держави;

Передбачуваність[ред. | ред. код]

— Послідовність регуляторної діяльності, відповідність її цілям державної політики, а також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб'єктам господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;

Прозорість та врахування громадської думки[ред. | ред. код]

— Відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань дій регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов'язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом порядку фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями, обов'язковість і своєчасність доведення прийнятих регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

Регуляторна політика здійснюється регуляторними органами на державному та місцевому рівнях[ред. | ред. код]

На місцевому рівні за рекомендаціями Дмитра Ляпіна, Вадима Штефана, та співавторів книги "Рада і депутат: робота в ім'я громади" http://www.cld.org.ua/lib/59_16.pdf^{[недоступне посилання з липня 2019]} для здійснення регуляторної діяльності кожен орган місцевого самоврядування має забезпечити наявність персоналу відповідної кваліфікації. Так, зокрема на базі міськвиконкомів регуляторна діяльність здійснюється спеціально визначеною штатною одиницею або підрозділом. У міській рада створюється відповідальна депутатська комісія.

Міська рада делегує повноваження з розробки регуляторних актів у питаннях, що входять до її компетенції згідно з Законом України "Про місцеве самоврядування" підрозділам міськвиконкому. Закон визначає також необхідність покладення контролю за дотриманням вимог Закону на профільну депутатську комісію у міській раді.

Великий вклад у дослідження процесів формування та реалізації державної регуляторної політики в Україні вніс науковець Микола Олександрович Дурман. В його роботах розглядається регуляторна діяльність законодавчих органів, центральних органів виконавчої влади, їх територіальних підрозділів, органів місцевого самоврядування. Дається аналіз механізмів та інструментів формування державної регуляторної політики, її взаємозв'язок з процесами стратегування та планування.

Регуляторна політика та інвестиції[ред. | ред. код]

Представники недержавних організацій^[1], які працюють із малим та середнім бізнесом, стверджують, що регуляторна діяльність органів місцевого самоврядування й досі залишається непідконтрольною територіальним громадам.

Небажання та невміння органів місцевої влади використовувати потенціал регуляторних процедур, передбачених Законом України №1160 «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» стримують розвиток підприємництва.

Формальний підхід до виконання норм цього закону, особливо у частині публічності та відкритості, є фактором, що стримує інвестиції та суттєво звужує можливості суб’єктів господарської діяльності залучатися до процесів місцевого самоврядування. Як наслідок, страждає якість підготовки нормативно-правових документів, більшість з яких створюється із серйозними відхиленнями від принципів державної регуляторної політики (ст. 4 і 5 ЗУ № 1160). В такому випадку, підприємці не мають змоги реально брати участь у підготовці й прийнятті рішень місцевої влади.

Регуляторна політика є дієвим механізмом запобігання корупції через встановлення відповідного індикатора до аналізу регуляторного впливу.

Див. також[ред. | ред. код]

• Єдиний дозвільний центр (офіс)
• Ефект кобри
• Регуляторне захоплення

Посилання[ред. | ред. код]

Це незавершена стаття з економіки. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.