Розкіш — Вікіпедія

Розкіш — зовнішня пишність; надмірність в задоволенні життєвих потреб.

Апологети[ред. | ред. код]

Представники апологетического напрямку захищали розкіш, обґрунтовуючи її існування тим, що марнотратство вищих класів дає нижчим додаткові робочі місця і стимул до розвитку. Апологетичний напрямок одержав великий імпульс в роки монархії у Франції в кінці XVIII — першій половині XIX століття, коли королівський двір володів статусом самого розкішного в Європі. Тези на захист розкоші висували Сен-Ламбер, Анрі Бодрійяр (Henri Baudrillart) у Франції і Бернард Мандевіль в Англії.

Критики[ред. | ред. код]

Ригористи піддавали розкіш критиці, вказуючи на те, що вона є причиною злиднів нижчих класів, веде до моральної розбещеності і моральної деградації і в підсумку послаблює державу. Як приклад в творах ригористів наводилися місто Сибарис і держави Азії (т. зв. «Азійська розкіш»). Відомими ригористами були утопісти (Сен-Сімон) у Франції, Аддам Сіббіт і Еміль Павер'є в Англії. У своїй роботі Е. Павер'є доводив інстинктивність розкоші за аналогією з феноменами біологічного світу (зокрема, за аналогією з інстинктом птахів до прикраси своїх гнізд) і однозначно визначав розкіш як негативний феномен системи, оскільки, на його думку, поряд з дорожнечею і рідкістю, атрибутом розкоші можна вважати її тимчасовий характер, який виражається у фізичному знищенні предметів розкоші їх власниками.

Посилання[ред. | ред. код]

• Розкіш, розкоші // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1964. — Т. 7, кн. XIII : Літери Риз — Се. — С. 1616-1617. — 1000 екз.